Міфи Давньої Греції

КАЛЛІСТО

Знову закохався Зевс — цього разу в аркадську німфу Каллісто. Вона народила Зевсові сина Аркада. Та недовго раділи закохані — ревнива Гера вистежила суперницю й обернула на ведмедицю. Вона сподівалася, що Каллісто недовго вдасться прожити — її обов’язково вполює який — небудь мисливець.

Так і сталося. Одного дня Артеміда, озброєна луком і сагайдаком, повним золотих стріл, вийшла на полювання. Німфи ледве встигали за спритною богинею! Та ось у лісі Артеміда сполохала ведмедицю, яка перевальцем побігла в саму гущавину, щоб урятуватися від мисливиці. Проте Артеміда випередила незграбну ведмедицю, напнула тугу тятиву, випустила золоту стрілу — й поцілила звіра.

Зглянувся Зевс на сердешну ведмедицю — Каллісто, забрав її на небо й перетворив Каллісто та її сина Аркада на сузір’я Великої і Малої Ведмедиць.

АПОЛЛОН ПЕРЕМАГАЄ ПІТОНА

Поки Артеміда віддавалася ловам, її брат — близнюк — бог — стрілець Аполлон блукав світом зі срібним луком за спиною, і його осяйні стріли несхибно поціляли ворогів. Якщо на землі нагло помирала людина, елліни знали — її у покару прошив золотою стрілою Аполлон.

Аполлон давно шукав місця, де можна було би збудувати оракул. Оракул — святилище, де люди можуть спілкуватися з богами. Одного дня Аполлон, розшукуючи найкраще місце для оракула, прийшов у долину, яка охоронялася чудовиськом Пітоном. Аполлон добре пам’ятав, як жахливий Пітон переслідував колись його матір Лето. Аполлон ні миті не вагався — він помститься Пітону за зло, яке той заподіяв матері.

Біля підніжжя гори Парнас у глибокій ущелині, де мешкав Пітон, стояла вічна темрява. Сюди ніколи не досягали промені сонця. Безтурботні німфи, які коли не коли ненароком забрідали у царство Пітона, з жахом утікали світ за очі від чудовиська, яке сіяло смерть. А Пітон лежав поміж скель, його довге зміїне тіло, вкрите твердою лускою, звивалося величезними кільцями, які завиграшки могли роздушити будь — яку живу істоту.

Аполлон сміливо спустився в ущелину, озброєний тільки луком і стрілами. Пітон кровожерливо розтулив пащеку — певен був, що тут — таки й проковтне осяйного бога. Та Аполлон випустив просто у пащу потвори одну золоту стрілу, другу, третю. Від сяєва стріл вічний морок ущелини розвіявся, Пітон заревів од болю — і впав мертвий. Аполлон скинув тіло подоланого ворога під землю і заспівав переможну пісню.

І там, де він подужав страшного Пітона, Аполлон заснував Дельфійський оракул — священний храм, у якому люди дізнаються божественну волю Зевса — громовержця. На прохання Аполлона легендарні зодчі Трофоній та Агамед, які будували і храм Посейдона в Мантинеї, і скарбниці Авгія в Еліді, і скарбниці Гіріея в Беотії, спорудили Дельфійський храм.

До храму вела широка дорога, а біля підніжжя східної скелястої стіни вода священного Кастальського джерела наповнювала кам’яну нішу, в якій паломники здійснювали омивання. Кастальське джерело приносило натхнення митцям, адже збігало воно з самої гори Парнас, де мешкали Аполлон і музи. Текло тут і ще одне священне джерело — Кассотида, з якого жриці — пророчиці відпивали ковток води, перш ніж вислухати волю богів і сповістити її людям. І саме тут, у місті Дельфи, у храмі бога Аполлона був закопаний пуп землі — легендарний камінь омфал.

ДАФНА

Гордий Аполлон стояв над тілом переможеного чудовиська Пітона — й тут побачив хлопчика Ерота, бога кохання, який напинав золотий лук і вкладав у тятиву стрілу. Аполлон не знав, що від стріли Ерота не можуть захиститися ні люди, ні боги, і почав кепкувати з нього: «Хлопче, навіщо тобі така грізна зброя? Де тобі змагатися у мистецтві поціляти з лука зі мною — справжнім стрільцем!» Хлопчик — бог Ерот засміявся: «Влучні твої стріли, Аполлоне, а моя поцілить тебе!» Він напнув тятиву лука й випустив золоту стрілу просто в Аполлонове серце. А золота стріла з Еротового сагайдака викликала кохання.

Ще раз хлопчик — бог напнув тятиву, заклав у лук олов’яну стрілу, яка вбивала кохання, та роззирнувся довкруж. Аж побачив він чарівну німфу Дафну, дочку річкового бога Пенея, яка понад усе любила блукати полями й лісами, а ще більше — полювати разом із богинею Артемідою. Як і Артеміда, Дафна й гадки не мала зв’язувати себе шлюбними узами. Лукавий Ерот тут — таки пустив олов’яну стрілу їй у серце.

В Аполлоновому серці запалилося кохання до німфи Дафни. Одного дня він підстеріг її в лісі та зважився показатися на очі. Проте щойно Дафна уздріла закоханого бога, як кинулася від нього навтьоки. «Дафно! — гукнув Аполлон їй навздогін. — Спинися хоч на мить, не тікай!

Я не ворог тобі, я Аполлон, син самого Зевса — громовержця, а не якийсь там чередник!» Але Дафна нічого не хотіла слухати і тільки втікала щодуху.

Аполлон кинувся їй навперейми, от — от наздожене. Тоді Дафна впала навколішки перед річкою й вигукнула: «Батьку Пенею! Врятуй мене! Зміни мій дівочий вигляд!» Не встигла вона договорити, як відчула, що тіло її німіє. Шкіра вкрилася корою, волосся обернулося на листя, а руки — на гілля.

Мов укопаний зупинився Аполлон перед незнаним деревом. «Дафно, Дафно, вже не зможу я взяти тебе за дружину, — мовив засмучений бог, — тож нехай твоя гілка завжди прикрашає мою голову. Нехай ніколи не в’яне твоя зелень, а люди називають тебе лавром». І мов на згоду, лавр зашелестів вічнозеленим листям.

ТИТІЙ

Улюбливий Зевс не міг довго зберігати вірність сьомій своїй дружині Гері й закохався в красуню Елару. Елара мала народити сина, коли ревнива Гера дізналася про зраду чоловіка. Вона запалала гнівом і готова була знищити суперницю, але Зевс вчасно дав Еларі притулок під землею. Там і народився велетень Титій.

Коли хлопець виріс, він не міг уже залишатися під землею, тож Гера миттю дізналася, що її ошукано. Розлючена, вона вирішила: якщо не змогла подолати суперницю, то помщуся на її синові. Отож Гера вигадала підступний план.

Одного дня Гера навмисно підлаштувала, щоб велетень Титій спостеріг, як титаніда Лето, мати Аполлона й Артеміди, прямує в місто Дельфи. Гера розпалила пристрасть Титія до Лето, і він, не в силі стримати почуття, спробував збезчестити її. Гера добре знала, що горді близнюки Аполлон та Артеміда не потерплять такої неслави.

І справді, Аполлон і Артеміда почули лемент своєї матері Лето й поквапилися їй на допомогу. Вже здалеку вони натягнули луки, з якими ніколи не розлучалися, і стали поціляти золоті стріли у велетня. Поранений Титій ревів і пручався, але стріли близнюків Аполлона й Артеміди були невмолимі, тож він, востаннє зойкнувши, замертво провалився в підземне царство — Аїд.

ДІТИ НІОБИ

Ще не раз Аполлон і Артеміда ставали на захист своє матері Лето.

У прекрасному місті — семибрамних Тебах владарював цар Амфіон. Понад усе він кохався в музиці й ніколи не розлучався з солодкозвучною кітарою, яку йому подарували самі музи. Коли навколо міста Теби зводили мур, то каміння самотужки рухалося під музику чарівної кітари. Зрубані ж кипариси самі ставали в ряд, щоб із них легко було збити браму. Отак Амфіон спорудив сім міських брам — за числом струн чарівної кітари.

За дружину Амфіон мав Ніобу — дочку улюбленця богів Тантала. Ніоба народила чоловікові шестеро синів та шестеро дочок. Мати надзвичайно пишалася своїми дітьми і вважала їх найкращими у світі.

Одного дня віщунка Манто, дочка сліпого пророка Тиресія, закликала тебанських жінок принести жертву титаніді Лето, матері сонцесяйних Аполлона й Артеміди. Але горда Ніоба заборонила жінкам свого міста нести жертву богині — матері. «Двійко дітей? — засміялася вона. — Що ж це за богиня? Подивіться, я народила своєму чоловікові шестеро мужніх синів і шестеро чарівних дочок!»

Лето неймовірно образилася. Вона не могла допустити, щоб звичайна жінка насмілилася так обійтися з безсмертною богинею. На кого ж іще вона могла покластися, як не на власних дітей? Отож вона звеліла Аполлону й Артеміді помститися за тяжку образу матері.