Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 90 из 91



Стривай, а чого це вона піднімається так повільно? І про що вона перешіптується з цим міліціянтом, Валерієм Нечипоренком? Що відбувається?

Юрась прислухався.

— Я ж вам пообіцяла — в неділю, — тихо щебетала відьма в рожевій блузці. — Як бачите, я виконала свою обіцянку.

Валерій Нечипоренко відповів щось нерозбірливе.

— О, повірте, це було не важко, — вуркотіла відьма. — Хіба ви не зауважили, що моя хата — отам, унизу? Ваш товариш поставив свою «копійку» ледь не в мене під вікнами…

Валерій Нечипоренко шепнув їй щось на вухо. Відьма дзвінко розсміялася.

Світ потьмарився в очах Юрасика. До цієї миті прекрасний, жаданий, ясний світ побляк і здувся до розмірів старого проштрикнутого футбольного м’яча. Дерева кволо опустили віття, трава пригнулася до землі, вітер схлипнув і затих, і навіть річка вже не белькотіла щось весняне, жваве, життєдайне, а замовкла й сонно зітхала. З цвинтаря потягнуло зимою. Юрась Булочка стенув плечима від холоду, що пробирався йому під тонкий светр.

Відьма в рожевій блузці спиралася міліціянтові на руку й підсміювалася на його жарти. Вона взагалі не помічала столичного журналіста.

Юрасик потупцяв під явором, тяжко сперся на стовбур.

— Ану, відійди, — звернувся до нього хтось сердито.

Юрась підстрибнув від несподіванки.

Марадона безцеремонно відсунув його від дерева, схилився над тим місцем, де щойно стояв журналіст, і почав уважно роздивлятися сліди. Для того, щоб їх добре бачити, було ще занадто темно, але Марадона виявив наполегливість: присів навпочіпки, потім і зовсім став на коліна, позирав на відбиток, замислювався, знову позирав на відбиток — так, ніби в голові він його з чимось порівнював.

— Десь я вже ці сліди бачив… — тягнув Марадона замріяно.

Юрасик озирнувся на прим’ятини. Що в них могло такого бути? Ну, кросівки, ну, розмір великий — сорок п’ятий, але ж і він сам зросту не маленького! Худющий, щоправда, але це справи не стосується… Що такого міг Марадона розгледіти в тих слідах?..

І тоді Юрася Булочку прошила страшна згадка: темна хата під зеленою стріхою, розбите вікно, він стрибає з підвіконня, губить запальничку… В цей момент Марадона витягнув із кишені велику металеву запальничку з малюнком лилика з одного боку й почав уважно її роздивлятися, позираючи на відбитки. Тоді, щось пригадавши, побіг у підвал.

Повернувся він за кілька хвилин дещо розчарований. Ціпок, який він двома пальцями ніс в одній руці, був уже ні на що не придатний: блискуче руків’я його з таким самим малюнком лилика, як і на запальничці, Марадона крізь носову хустинку тримав окремо. На руків’ї виднілися темні сліди, і Юрасикові нудота підкотила до горла від здогаду, що то кров. Василина, яка одночасно з Юрасиком побачила те, що лишилося від ціпка, зробила ще одну спробу знепритомніти. Орест ухопив її на оберемок.

— Той, що внизу, — знехотя відірвався від пані Мокош Валерій Нечипоренко і звернувся до Марадони, — мертвий?

— На мій хлопський розум — так.

— Це ти його?

Марадона похитав розпатланою головою. Василина скривилася, щоб заплакати. Валерій Нечипоренко зметикував, кому він у першу чергу завдячує своїм визволенням, і нахилився до Василини, забубонів щось примирливе, заспокійливе. Василина кілька разів тяжко видихнула, а тоді опанувала собою.

Оресте Святославовичу, — продовжив розпитувати Валерій Нечипоренко, — що ви пам’ятаєте?

— Двоє їх було, — насупився Орест. — Один — той, що внизу лежить.

— А другий?

— А другий — горбун. Гарно вдягнений, якийсь аж наче іноземного виду. Але говорить українською чисто. Я, — додав Орест, пригадавши, — якось із ним на цвинтарі зіткнувся.



— Четвертий, якого нема на світлині, — прохопилась Василина.

— Ви про яку світлину? — запитав Орест, але з його очей видно було, що він і сам здогадався.

— Про вашу, — втрутився Марадона. — Точніше, про фото вашого батька, їх не троє друзів було — четверо. Четвертий їх тоді фотографував. Тільки, як бачите, його тепер важко називати другом вашого батька. У нас є всі підстави підозрювати, що Горбань Володимир Матвійович, тисяча дев’ятсот сорок третього року народження, політв’язень, причетний до вбивства Святослава Пилиповича Шапки, а також до смерті його табірного товариша, Олександра Остаповича Шкварченка, і навіть, можливо, до загибелі загадкового шамана на ймення Мічилла…

— Та це понад усе нагадує помсту! — вигукнув Орест. — Але за що?

— Нема кого розпитувати… — розвів руками Валерій Нечипоренко. — Пані Мокош, ви нікого не бачили біля будинку до того, як… ну, до того, як усе сталося…

— Бачила, — люто зблиснула очима відьма, і погляд її зробився по-справжньому відьмацьким: глибоким, колючим, пронизливим. — Але ви його не знайдете. Він уже далеко.

— Як ти можеш знати? — бовкнув Валерій Нечипоренко, вочевидь, призабувши, що він тут — особа офіційна. Навіть у напівтемряві весняного ранку видно було, як він густо почервонів.

— Я знаю, — твердо сказала пані Мокош. І не додала більше ні слова.

Внизу вулички заспівали міліційні сирени. Одразу дві машини підкотили до занедбаної будівлі на Цвинтарній, тринадцять, слідом за ними приїхала «швидка», санітари винесли мертвого, забувши накрити його простирадлом. Юрась Булочка востаннє подивився на людину, через яку й Орест, і він сам могли загинути, але йому чомусь було зараз зовсім не страшно. Йому було сумно. Від того, що завтра-позавтра треба буде вертатися до Києва, що пригода закінчилась, а далі приходять будні, що найкраща в світі жінка тримає за руку повногубого сіроокого міліціянта, який дурнувато усміхається, незважаючи на всю серйозність моменту…

— Юрасику, — почув він звабливий голос відьми в рожевій блузці. Чорні очі зблискували насмішкувато й у той самий час лагідно, по-домашньому. — Юрасику, життя продовжується, чи не так? — мовила відьма, наче могла читати його потаємні думки. — І тому я маю для вас сюрприз. Я впевнена, що він вам сподобається.

Вона простягнула лотерейний квиток. Газетяр був готовий згорда відмовитися від чаклунського подарунку, бо що таке лотерейний квиток у порівнянні з… у порівнянні з… з усім! — але рука вже сама взяла папірець. Той затріпотів від вітру, і журналіст ледве втримав його.

— Він щасливий, — усміхнулася відьма. — Бери, Юрасику. Бувай!

Юрась Булочка автоматично прочитав цифри на квитку, підвів очі. Вуста його склались у вдячну усмішку, він хотів вимовити слова подяки — але говорити їх не було кому.

Василина плакала Марадоні в плече. Хованець увивався коло Ореста. Повногубий міліціянт на ім’я Валерій Нечипоренко зосереджено збирав речові докази. І тільки тої, що тільки-но говорила з журналістом, не було.

* * *

— Я не відаю, як він здогадався, що я вже знаю, — пояснював Орест. — Допитував мене, тільки дивно якось — наче сам мене боявся…

— Горбун? — перепитала київська журналістка Ліна Оверченко, яка нарешті примудрилася щасливо закінчити затягнуте понад усяку міру відрядження й повернутися до цивілізації. Юрась Булочка не здивувався б, якби в її кишені зараз знайшовся завбачливо ввімкнений диктофон.

— Він, — підтвердив Орест.

У хаті під зеленим верхом зібралася чимала компанія: господар, дві пари — одна подружня й одна просто закохана, столичний журналіст, старший лейтенант міліції, чорний пес і кошеня-недоросток, яке бігало наввипередки з усіма, хто робив необережний рух. Навіть коли хтось просто змахував рукою або ліз почухати потилицю, кошеня зривалося з місця й радісно вчіплювалось у пальці.

Орест зняв зі стіни старий якутський бубон. Шаманський бубон, який ще недавно належав лікарю Святославу Пилиповичу Шапці.

— Бачите, — мовив він, — весь час у мене висів на стіні у вітальні. Ще з тої пори, як мені його в лікарні віддали після батькової смерті…

Хованець лащився до господаревої руки — то лизне, то просто тицьнеться чорним носом. Раз у раз покусував господареві пальці й аж гарчав від задоволення. Мабуть, йому пригадалося, як колись давно-давно, наче в іншому житті, він був загубленим, безпритульним псом, який тинявся вулицями і шукав собі дому. Він сам обрав собі оселю. І нікому більше не дасть скривдити її господаря.