Страница 88 из 91
Пауза зависла в повітрі.
Щезник кинув на стіл карту, з небаченим завзяттям опир побив її. Щезник кинув нову. За хвилю господарі цілком захопилися грою.
До підвалу не долітали звуки з вулиці. Товсті бетонні стіни глушили зовнішні голоси. Нявка слухала моторошну тишу, а натомість чула перешіптування своїх річкових товаришок, які, певно, вже виходять із ріки. Цілих вісім тижнів вони зможуть лишатися на землі, а тоді їм знову треба буде повертатись у воду. Нявка уявляла: крутим узвозом із цвинтаря спускається процесія мерців — попереду священик, а далі тіні зі свічками. Якби хтось із живих побачив таке, збожеволів би на місці! Нявка примислила постаріле обличчя покутниці, її чоловіка — сивого лікаря, його товаришів — одного старенького, що сильно кашляв і говорив важко, а другого чорнокосого, з вилицюватим обличчям, із темними суворими очима. Тричі б’є дзвін. Мерці прямують до церкви, щоб відправити службу на Нявський Великдень. Принишклі потерчата несуть крашанки, набиті клоччям. А коли проспівають треті півні, мерці повернуться кожен до своєї могили…
Нявка випала з реальності. Забула, що сидить у підвалі і не зможе приєднатися до великодньої процесії. Не бачила, що відбувається довкруж неї. У свідомості крутилися слова: «Що ж побудуєш ти натомість?..» Але відповіді на питання вона не знаходила.
І коли зі столу впала карта, а хованець метнувся, щоб підхопити й заховати її, нявка несвідомо, підкоряючись інстинкту, накрила карту пеленою сорочки. І відчула, як приємний холодок пробіг шкірою в тому місці, де карта дотулилилася до тіла.
Упевнившись, що карта — в надійному сховку, хованець не кинув свого наміру дістатися зв’язаного бранця. Нявка з містичним захватом спостерігала, як відважний товариш навколішках просувається вбік. Помалу, поволі, непомітно, наче й не рухається зовсім, але ось уже він проповз метр, ось уже долає другий… За столом захоплено грає у карти той, хто не має сумнівів у власній величі, та якщо комусь удасться розв’язати мотузку і звільнити людину…
Хованець робить іще один непомітний рух, проповзає останній крок на ліктях і впивається зубами в міцний нейлон…
— Тобі допомогти? — не обертаючись, запитав щезник.
Нявка застигла, наче то її впіймали на гарячому. Їй ввижалося, що від потилиці щезника палахкотить синє полум’я, зимні іскри сиплються на холодну долівку. Краєм ока вона бачила, як хованець зіщулився, але монотонний звук свідчив про те, що зуби його швидко-швидко труть мотузку. Хоч би він устиг її перегризти, хоч би він устиг вивільнити бранця!..
Щезник склав карти на стіл. Його руки лежали на стільниці холодні і спокійні.
— У правди, — ожила нявка, — не може бути жодних інтерпретацій!
— О, ні! — вигукнув щезник. — Не існує правди в абсолютному розумінні. Так само, як не існує непорушного закону, що є добро, а що — зло. Запам’ятай: існує система. Хаос — це система, здатна до самоорганізації. І ніхто не сміє втручатись у порядок хаосу!..
Тим часом опир, картинно обтрусивши від невидимого пороху чорний одяг, повільно посунув на хованця. Той продовжував несамовито гризти мотузку. Міцний нейлон не піддавався, мов надміру жилаве м’ясо.
Опир помалу наблизився, зміряв хованця зневажливим поглядом і легенько копнув у живіт. Від цього буцімто недбалого руху хованець підскочив, хапнув ротом повітря і важко гримнувся додолу. Підібгав коліна, зробив спробу підвестися, але гойднувся й заточився. Нявка так чітко відчувала з ним разом і біль, і запаморочення, що кімната крутнулась у неї перед очима і вона, ледь не втрачаючи свідомість, сперлася на лікті й широко розплющила очі, шукаючи точку, на якій сфокусувати потьмарений зір.
Опир відступив на крок і зверхньо чекав, доки противник збереться з силами. Хованець нарешті спромігся напівсісти на підлозі, а потім метнувся до непритомного господаря й припав зубами до мотузки. В кількох місцях вона вже ледве трималася, якщо йому зараз вдасться її перекусити, якщо вдасться привести до тями людину!..
Другий удар впав хованцеві на голову. Нявка вхопилася за скроню: там пульсувало нестерпно. Хотілося обхопити голову руками й захиститися від ударів — ні, захистити хованця від ударів, але вона була так далеко! Зараз вона підведеться, вона може, руки й ноги слухаються її… зараз вона підведеться й кинеться на опиря. Вдвох вони обов’язково його подолають! Треба метнутися на опиря ззаду в той момент, коли він замахнеться, — він має розгубитись і похитнутися! А потім…
Нявка скулилась у клубок, напружила м’язи. Раз, два… — почала рахувати вона, боячись тої миті, коли вуста її промовлять «три». Два з половиною…
— Тобі не набридло? — байдуже звернувся щезник до опиря. Тоді вказав очима на ціпок, що був притулений до столу, й знову відвернувся.
Два з чвертю…
Опир нахилився, щоб підняти ціпок.
Три!!!
Нявка стрибнула. Одночасно з нею навперейми опиреві рвонув хованець. Рука його здалась у мерехтливому світлі свічок неприродно довгою. Глухий звук від удару деревом об дерево. Те, що було продовженням хованцевої руки, підбило ціпок, і з нього вилетів оскаженілий лилик й учепився нявці в коси. Гострі кігті дряпали шкіру, нявка борсалась, але ніяк не могла скинути його з себе.
Зі щезниковим ціпком же діялося неймовірне. Ще не встиг опир вхопити його, як ціпок намертво приклеївся до чорної довго тіні, яку відкидала хованцева рука. Вони переплелись, і коли опир навалився на хованця, відбираючи ціпок, довга чорна тінь м’яко увійшла в його живіт і вистромилася ззаду.
Опир осів, ухопившись за живіт. Із-під рук його парувало.
Чудесна палиця! — згадала нарешті нявка. Покутниця дала хованцеві чудесну палицю! А потім ворон…
Не відводячи очей від тіней на долівці, нявка помацала пляшки, які міцно стискала в долонях. Кругла чи квадратна? Кругла чи квадратна? Думай, нявко, думай! Кругла чи квадратна?
Лилик роздирав їй шкіру на голові. Від кожного доторку кігтів гуло у вухах, дзвеніло у скронях, пульсувала жилка десь іззаду, нижче потилиці. Він смикав за сплутані коси, видираючи волосину по волосині, і за кожним разом віддавалося боляче в самому центрі голови. Обличчя почало швидко запухати. Очі майже не бачили, перетворилися на щілинки, зіниці пекло від зблисків свічок, і хотілося просто заплющити повіки…
Кругла чи квадратна? Кругла чи квадратна?..
— Твій товариш учинив добро чи зло? — насмішкувато запитав щезник, якого, схоже, не обходила доля спільника. — Хіба одна й та сама дія — вбивство, скажімо, — може бути злом ув одному контексті, а добром ув іншому? Керувала ним любов чи ненависть? Що скажеш ти на це, маленька правдолюбко?
Ні, ні, тільки не слухати! Кругла чи квадратна?..
Не відводячи очей від тіней, що стрибали по підлозі, нявка смикнула корок на круглій пляшці. Байдуже, вгадала чи ні, тільки б устигнути, диво, як досі ще не знепритомніла від болю… Вона рвучко нагнула голову і хлюпнула водою з пляшки-тіні на лилика.
Спочатку їй здалося, що нічого не сталося. Лиличі кігті уп’яті в прозору нявчину шкіру. Пече немилосердно. Та за мить тінь лилика похитнулася. Кігті розтислися, лилик хотів розправити крила, але не зміг, і почав сповзати з нявчиної голови. Кігті заплуталися в розпатланих косах, і він обвис догори ногами, черкаючи по підлозі головою з маленькими круглими вушками.
Не помилилась! У круглій пляшці — мертва вода.
Щезник помалу підвівся з-за столу і, не звертаючи уваги ні на мертвого опиря, розпростертого на підлозі, ні на хованця, який несамовито гриз мотузку, а та не піддавалася, ні на лилика, що звисав з нявчиного волосся, нахилився над одинокою картою, котра валялася майже під столом.
Нявка цілком забула про неї.
Щезник підняв карту. Диво дивне! З такої віддалі нявка чітко побачила малюнок: кароока жінка в рожевій сорочці всміхалася до неї лукаво. Чорна коса була обкручена довкруж голови, а кілька прядок, які вибилися з зачіски, зміїлись уздовж обличчя. Тонкі руки жінка схрестила на грудях.
Нявці хотілося милуватися малюнком до кінця світу…