Останній шаман

— Ти як знаєш? — зацікавлено спитав сивий.

— Я знаю. Не чекай.

Горбань боявся розплющити очі. Всередині пекло. Клятий шаман! Все знає, в найпотаємніші закапелки людської душі зазирає. А може… Може, Слава вирішить, що то конвой украв? Скільки разів уже так було. Правильно, правильно! То просто конвой. Поділили тихо — і нема. Конвой…

З цією заспокійливою думкою він нарешті заснув.

Розділ IV

БЛУКАННЯ У МОРОЦІ

Хованець і сам дивувався, яким чином устиг туди, де мав сьогодні конче бути. Либонь, штрикнуло його щось, і він, ухопивши напівпритомну нявку за тоненьку руку, помчав через містечко Рябокінь навпрошки, минаючи тихі подвір’я, замкнену школу, лікарню й крамнички, — туди, де стояла низька хата під зеленим дахом і де він чи не всю зиму грівся на поді. Коли двійко переслідувачів добігли до хати, гарба, запряжена чорним лиховісним конем, вже відкочувала од воріт.

Шпаркий, швидкий, шалений перебіг подій! Не міг, не умів мамулуватий хованець так різко реагувати на загрози! Стискаючи нявчину долоню, він тільки й лупав очима, а осоружний опир із палицею в руці наздоганяв гарбу, з якої звисала рука полоненого чорнявого парубка. Щезник зловісно вйокав, гарба повертала за ріг, опир нарешті заскочив на неї — і жахливе видиво зникло з очей.

— А я тепер навіть у хату не втраплю… — пробурмотів хованець ображено, стоячи над прим’ятиною в землі, де відбився слід палиці, видко, впущеної щезником.

Нявка занесла ногу, щоб колупнути відбиток застиглого в часі лилика, передумала, спитала автоматично:

— Чого це?

— Бо коли з господарем біда, я не можу до його повернення в хату зайти. Мене хата сама вижене на пошуки…

— Ну, от і добре, — підсумувала нявка оптимістично, — ми ж усе одно збираємося його шукати?

Чи збирався хованець щось робити? Та він і часу не мав іще на роздуми! Але ця жовтоока дзиґа встигає за хвилину видати щонайменше три різних плани, обґрунтувавши їх так майстерно, що й сперечатися немає жодного сенсу…

— Ходімо, — похмуро гойднув хованець лобатою головою і побрів уздовж вулиці.

І так і брів би він до турецького великодня, якби вулиця, що одним кінцем впиралась у лісок, не стрибнула праворуч. Асфальт знагла закінчився, і під ногами зарипіла пилюка просілої ґрунтівки. Але й ґрунтівка скінчилася швидше, ніж встигла добре розігнатись, і тоді, зблиснувши лускатими хвилями, на очі похнюпленим подорожнім вигулькнула ріка.

Хованець зупинився, гейби наштовхнувшись на перешкоду.

Під лісом річка робила вигин, правий берег її здіймався стрімко і небезпечно нависав над водою. Вирували пінні хвилі ріки, вирувало зчудування в хованцеві.

Водою пливли великодні паски. Високі, круглі, заклично рум’яні, звабливо підпечені. Кілька пасок, погойдуючись, рухалися за течією, а одну прибило до лівого берега, й вона крутилась і вдарялась у пісок, ніби хотіла випручатися. Тут-таки пасці вдалося відштовхнутись од берега, вона радісно попливла наздоганяти гурт і загубилася серед своїх ледь підмоклих товаришок.

У спину мандрівникам голосно засопіло.

Нявка підстрибнула з переляку і видерла долоню з хованцевої руки.

— Добридень, — тихо привітався хтось.

Хованець поволеньки озирнувся. Чоловік заввишки з десятирічну дитину, худий і похилений, замріяно й лагідно усміхався. Чорні спрацьовані руки його тримали впійману мокру паску, пальці обережно струшували краплі.

— Ти хто? — пискнула нявка.

— Рахман, — чоловічок знову безхмарно усміхнувся.

— Підземні люди, — прошепотіла нявка налякано.

Рахман, на диво, вчув її тихий голос.

— Так, так, — безтурботно підтвердив він, — ми — підземні люди. Я оце вперше до вас вибрався. Подивитися на ваш Великдень. Бо в нас, бачте, Великдень на тиждень пізніше… За тиждень паски чітко допливають.

— А навіщо ж ти паску ловив, — простодушно спитав хованець, — якщо вона за тиждень якраз до вас припливе?

Рахман подивився на паску, яка розлазилася в його руках.

— Та… не зміг утриматися від спокуси… Ми, бачте, їх там наввипередки ловимо, а тут — жодного суперника…

Рахман погідно всміхався. Усмішка наївна, навіть безпорадна, очі світлі, і погляд прямий, простецький. Нявка закружляла навколо підземного чоловічка, торкаючись його легенько прозорими пальчиками, ніби яке дивовижне звірятко. Рахман не опирався, тільки щасливо розтягував губи.

— Ти тут гарбу не бачив? — запитала нявка між іншим.

— Чорний кінь і двоє на гарбі?

— Так, так.

— Видається мені, що вона до нас попрямувала. Я тому, — він нахилився до нявки конфіденційно, — і затримався біля ріки. Бачте, не хотів на очі потрапляти щез… щез… ну, цьому, на гарбі.

Нявка з розумінням кивнула.

— А ти, — знов заговорила вона улесливо, — не покажеш нам дорогу до підземних людей? Ми маємо нагальну справу…

Рахман склав руки на грудях, заплющив очі, гойднувся з боку в бік і замогильним голосом проспівав:

Річка котить довгі хвилі,

В берег б’ється упівсили,

Стугонить, бурчить, шепоче,

Плаче, свариться, регоче,

За водою паска лине;

Де гуде, мов рій бджолиний,

Підземелля зимний подих —

Там провалиться під воду.

— Е-е-е… Дякуємо, — буркнув хованець, який нічогісінько не зрозумів з рахманового підвивання. Паски проваляться під воду? Це чудово, просто супер, от тільки як під ту саму воду проваляться вони із нявкою? Потопляться в ріці? Оце буде радості щезникові — не треба самому руки бруднити!..

— То ми побігли паски наздоганяти, — кивнула нявка рахманові й хотіла вже тягти хованця за собою.

— Стійте! — вигукнув чорний чоловічок несподівано темпераментно — й одразу зашарівся від цього сплеску емоцій. — Я хотів сказати, — перейшов він на свою звичну усміхнено-задушевну манеру мови, — вам не варто спускатися до підземних людей. Бачте, назад вельми важко повернутися… Там усілякі перепони між землею і підземеллям — щоб ми не блукати туди-сюди…

— Як же ж ти нагору видерся?

— То випадково, чисто випадково, — радісно оскалився рахман. — На мене копальняний дух гримнув, що я працюю кепсько, я, бачте, злякався — й побіг. І якось вибіг аж сюди. Ото вже два тижні тут тиняюся, спочатку хотів Великодня вашого дочекатися, потім ще пару днів погуляти… Але мені все одно вже час додому, тому я вас проведу.

— Проведеш?

— Так, проведу, — підтвердив рахман заспокійливо, — сам спущуся, а потім якось дам знати, чи спускався до нас щез… щез… ну, той, із гарби…

Хованець збентежився. Була у плані одна заковика: якщо рахман дасть знати — щезник затягнув-таки непритомного господаря до підземних людей, — що далі робити? Спускатися доведеться! Але ж потім… Хованець почухав лобату голову, тоді чорне волохате плече, потім спину і вже хотів почухати ще й ногу, коли нявка бовкнула:

— Зрештою, можемо і з тобою прогулятися…

Троє подорожніх рушили за течією просто в непроглядну ніч. Зорі заховалися за хмарами, місяць принишк у небі, і тільки хлюпотіння води вказувало шлях. Рахман сопів попереду. Хованець здогадався, що він уже не вперше вертається до переходу під землю, та все не зважиться назавжди повернутися додому.

— А там у вас так само темно? — белькотіла цікава нявка до рахмана.

— Темно, як у шахті, — підтвердив той.

— У шахті? — не зрозуміла нявка.

— Де вугілля добувають, хіба не знаєш?

Лісова мешканка ненадовго замовкла, присоромлена тим, що не відає очевидних речей. Хованець гмикнув. Якби кожна пустотлива нявка знала про існування шахт — і не тільки їх, — рятувальникам додалося б роботи на двадцять чотири години на добу!