Страница 5 из 91
З другого кінця кімнати лунали не менш роздратовані крики:
— Що це за фотографії мені принесли? Що це за пивні плями? Знову пиво на роботі? Ми ледве дискети останнього разу відчистили… Повиганяю всіх до біса, алконавти!
Але продовжимо наш тур редакцією. Якщо не звертати праворуч, а піти прямо, то коридор виведе нас просто до кімнати жіночої та чоловічої гігієни, як це прийнято було називати за радянських часів на великих виробництвах, а в наші часи вільної моралі це — просто ванна й туалет, причому спільні і для чоловіків, і для жінок. У туалеті води перманентно нема, але унітаз — королівський трон, що стоїть на високому постаменті — три сходинки! — викладеному блакитними кахлями. Коли сидиш на такому унітазі, в віконце по ліву руч видно маленький двір, у літі зелений, хоч і трохи запорошений, бо в Києві без порохів не буває, а у зимі — чорно-сірий, як ворона.
Після туалету можна нарешті разом із коридором повернути ліворуч і потрапити в святая святих редакції: в кабінет головного редактора. Не те, щоб головний редактор викликав у співробітників особливий пієтет, але справа в тому, що ділив він свої угіддя з бухгалтерією, яка двічі на місяць виписувала вічно голодним журналістам аванс і зарплату, а час від часу — і премію, і коли в певні дні головбух виходила в довгий коридор, тримаючи перед собою картонну коробку, де вертикально рядочком стояли не такі вже й тоненькі конверти, в редакції відбувалося заворушення, і всі прудконогі, невловимі зазвичай кореспонденти разом опинялися на робочому місці.
Отож, закінчимо наш імпровізований тур редакцією й повернемося до відділу новин, бо саме там зараз відбуваються найцікавіші події. Навшпиньках ми підходимо до прочинених дверей, щоб не наполохати журналістів, які гаряче про щось сперечаються, тільки дарма: танком під’їдь — вони нічого не почують і не помітять. Гляньте на них: розпашілі обличчя, очі з хворобливим блиском, руки миготятьу повітрі, коли тісно словам і емоціям.
Нас цікавить он те маленьке дівчисько, коси руді, стрижка коротка, спідничка, як у школярки, але хай вас не обманює зовнішній вигляд. Насправді це дівчисько вже двічі було одружене. Як звати? Ми забули вас представити? Ліно, — шановний читач. Шановний читачу, — Ліна. Прошу, потисніть одне одному руки.
— Надзвичайно приємно, — неуважно кидає Ліна, потискаючи вашу руку, й одразу повертається до перерваної розмови. — Замовне убивство? Це кого замовили, головного лікаря маленької районної лікарні? Не смішіть мене!
Поки вона свариться з редактором відділу новин, який веде і кримінальну хроніку також, давайте просто поспостерігаємо за нею. Вона жвава й метка, як білка. Коли вона розмовляє, допомагаючи собі маленькими білими руками з твердими нігтями, не покритими лаком, вона трошки схиляється уперед — як учителька, яка намагається втовкмачити класу правило скорочення приголосних в українській мові та якій уривається вже терпець. Вона так само і ходить: тіло її вже десь попереду, а ніжки тридцять четвертого розміру безнадійно відстають.
Розмовляє вона дуже голосно. Кричить? Ні, не кричить. Це просто вибух емоцій, втілений у голосі. Вона постійно сперечається, але начальству доведеться з цим змиритися, якщо воно хоче втримати журналіста, який пропхатися може в найтоншу, найменшу, найнесподіванішу шпарину.
Ліна говорить до немолодого повнуватого редактора, а той, однією рукою збиваючи попіл із сигарети, а іншою клацаючи мишкою комп’ютера, захищає честь редакції, як може.
— Вальтер Тадейович хоче сказати, — чуємо ми голос Ліни з ледь помітною ноткою роздратування, — що головний лікар районної лікарні назбирав стільки грошей, що за них варто було влаштовувати замовне вбивство?
— Поїдь і подивись усе на місці, — глухо звучить голос Вальтера Тадейовича, поляка за походженням, інтернаціоналіста за переконаннями. — Він не був просто лікарем. Кандидат наук, купа публікацій у закордонній пресі…
— Чому ж тоді в районній лікареньці?
— Оце ти поїдеш і взнаєш. Що нам іще в кримінальну хроніку впхнути? Автомобільний наїзд на песика на вулиці Леонтовича?
— Песик лишився живий…
— Тим паче. їдь. Це цікавий матеріал. Він був цікавою людиною. Кажуть, сидів із сімдесят третього року…
Ліна потроху переймається запалом редактора. Спеціальність, на яку Ліна вступила в аспірантуру, — політологія, тому всі свої журналістські матеріали вона обов’язково підводить під яке-небудь політичне питання — щоб читач не надто розслаблявся.
Вона з глухим «гух» викидає на стіл чорну сумку на довгому ремінці і починає хапливо ховати в неї чотирнадцять різноманітних ручок, вісім олівців, диктофон, що вже на ладан дихає, кілька касет, комп’ютерні дискети, блокнот — розхристаний і з величезною плямою від кави на обкладинці, з написом унизу: «Тобі подарував блокнот в надії на… А вийшло — от!..», помаду брунатного кольору, не зовсім чисте дзеркальце, чорний мобільний телефон — ув окреме відділення, під змійку, пляшку води: без води вона не житиме, а на самий верх — гребінець із виламаним зубчиком.
У цей час у кімнаті розгоряється щоденна війна за кавоварку. Справа в тім, що перша година добігає кінця, і голодні журналісти, клацаючи зубами, поглинають нехитрі свої бутерброди, але кава!.. Кавоварка розрахована рівно на одне горнятко. Над столиком, на якому стоїть кавоварка, вивішений перелік прізвищ у чіткому порядку: на отримання кави введено віковий ценз. Вальтер Тадейович, найстарший працівник у кімнаті — як за віком, так і за посадою, — вже давно напився кави й відкинувсь у кріслі, спостерігаючи у вікно метушню горобців, його заступник сьогодні на виїзді (запалення хитрості), тож не претендував на законом йому поставлену кружку кави, і черга скоротилася на одну людину, але решта журналістів, стріпуючи ніздрями, вдихали запах свіжозвареної кави і готові були одне одному горлянку перегризти за гарячу, темну, пінну, гірку, запашну рідину. Що казати про Юрася Булочку, який у переліку стояв безнадійно останнім!
Двадцятидвохрічний випускник журфаку, з вічним блиском в очах і плямистим рум’янцем на щоках, Юрась Булочка щодня скаржився Господу на свою нелегку долю. Мало того, що в переліку, на безрік приклеєному над столиком із кавоваркою, він значився останнім; він був останнім, коли роздавали пухкі конверти з зарплатнею; він був останнім, коли Вальтер Тадейович приносив два запрошення на виставку «Сорок обертів», де «Українська з перцем» презентувала новий товстостінний штоф — мов із козацьких часів, «Столична» — баскетбольні змагання, а «Калганівка», як завжди, красунь-дівчаток у майже невидимих сукнях; він був останнім у черзі на презентації, відкриття, ювілеї, творчі вечори — всюди, де пахло смачненьким або, ще краще, міцненьким. Ніколи не щастило Юрасеві Булочці: першим він був лише в черзі на скорочення штатів, чим неодноразово погрожував колективу Вальтер Тадейович, коли в черговий раз зранку знаходив під своїм столом пусті пляшки від пива «Оболонь».
— Люди, майте милосердя! — молитовне зводив очі Юрась Булочка. — Мені в банк на інтерв’ю треба за півгодини! Тобто, бути вже там за півгодини. Дайте кави, перш ніж віддасте мене на поталу фінансовим акулам!
— Геть від столу, — шипіли старші колеги. — В гастрономі кава без обмежень.
— Люди, хоч ковточок! Вмираю від спраги! Чуєте, як хрипить у горлі? Може, останні хвилини мого життя тануть, і нема до кого прихилитись у такий момент!
Ліна, повісивши сумку собі на плече й запхнувши одну руку в рукав зеленої дублянки, підскочила до столика з кавою.
— Скоро, скоро дайте сьорбнути. Кримінальна хроніка чекати не може.
Черга миттєво розступилася.
— Лійочко, сонечко, секундочку…
І враз у вільному фаянсовому горнятку, що мало форму миші з довжезним носом і чорною пимпочкою на самому його кінці, завирувала кавова ріка.
— Люди! Благодійники ви мої! — вибухнув розпачем Юрась Булочка. — А що ж я? Про мене ви подумали?
— Потім, потім! — махнула рукою Ліна. — На мене мертвяк чекає…