Страница 34 из 91
— Нявко, де ти є? — суворо спитала вона. — Чого мене не стрічаєш?
Відповіді не було. Журналістка здивовано пройшла вперед і зупинилась навпроти дверей до своєї кімнати, де на балконі зазвичай грілася на сонці Нявка — приблудна кицька, яка сама колись попросилася їй до рук під час вікопомного відрядження. Мимоволі Ліні пригадалось і саме відрядження, і присипане мокрим снігом районне містечко Рябокінь, і молодий чорнобривий мужчина, якого всюди супроводжував ще чорніший величезний пес, і обличчя її стало замріяним-замріяним. Юрасик занервував і потягся за Ліною на балкон.
— Ти кота шукаєш?
— Угу, — кивнула Ліна й побігла перевіряти інші кімнати.
Нявки ніде не було. Юрась Булочка, який так і лишився стояти на балконі, несвідомо зробив крок до бильця й обережно визирнув надвір. Піднесений над землею на сім поверхів, він заледве розрізняв короткозорими очима, що робилося внизу. Розтягнувши повіки пальцями так, що на обличчі раптом різко проступили високі монгольські вилиці, а очі набули хижого чорного блиску, він обдивився асфальт під балконом і з полегшенням упевнився, що ні темної, ні — крий Боже! — кривавої плями внизу не було. Юрасик видихнув затамоване повітря й полетів наздоганяти старшу товаришку.
— Нявко! Нявко! Нявко! — бігала Ліна по квартирі. — Знайду — вб’ю заразу!
Але ні в кухні коло холодильника, ні в кімнаті під батареєю, де стояли майже повні миски з їжею, ні у ванній кімнаті, де кошеня любило попити водички просто з-під крану, Нявки не було. Ліна не могла згадати, чи бачила свою приблуду зранку, до роботи: їй ніби і здавалося, що та виніжувалася на балконі, але чи насправді так і було?..
— Нявко, де ти заховалася, безсовісна?
Зненацька Ліні в потилицю вдарила гаряча хвиля: а як вона вискочила на сходи, коли журналістка зранку виходила на роботу? Таке вже бувало: Нявка поступово розширювала свої географічні знання, вона вже вилазила на восьмий поверх і зрідка опинялася навіть на дев’ятому, а от донизу чомусь іще жодного разу не намагалася спуститись… Ліна вискочила на сходи й побігла нагору, зазираючи в усі закапелки.
Юрасик рвонув у протилежний бік — на долину. Зупиняючись між поверхами, він тоненьким і, як йому здавалося, ніжним голосом кликав:
— Нявко! Виходь! Нявко! Покажися!
Жодного кота не трапилося Юрасеві дорогою до самого першого поверху, і навіть надворі, зупинивши хулігана-першокласника, він отримав на своє питання зневажливе знизування плечима:
— Ото ще я на котів звертатиму увагу!
Юрасик повернувся до під’їзду і тут запримітив Ліну, яка сиділа навпочіпки коло замкнених дверей до підвалу. З підвалу смерділо мишами, й піднімалися гарячі хвилі від парового опалення. Але щілини між штабами заґратованого трикутного віконця були надійно затулені фанерою. Нявка жодним чином не мала права потрапити досередини.
— Невже вона загубилася? — Ліна подивилася на Юрася Булочку жалібними очима. — А як із нею щось сталося?
Розділ IV
НЕДОЛЯ
У печі шкварчав вогонь — газовий, синій і сильний. Він розганяв вечірню прохолоду, яка наповзала в хату крізь найтонші шпари й щілини. Проти печі лупало великим оком вікно, а крізь нього було видно довгу вулицю, хвіст якої роздвоювався, а потім і зовсім губився десь там, де починався ліс.
Хованець сидів під вікном за столом і спостерігав за поодинокими пішоходами. Нявка крутилася коло дзеркала праворуч од столу, заглядала в нього, приставивши очі до самого скла, але дзеркало несхитно показувало порожню кімнату.
Нявка першою почула торохтіння коліс, й от уже за хвилю перед очі викотився білий віз. Юнь, впряжений у віз, був теж білим, і чоловік білий його поганяв, а за возом біленький собачка біг. Проминувши хату, віз повернув і закотився за ріг паркану, гуркіт коліс почав віддалятися, а нявка й хованець раптом побачили, що мить тому ясний день почав квапливо сіріти і світло рухалося на захід, наче боялося відстати від білого возу. Сонце в останній раз блимнуло червоним світлом і впало за обрій. Нявка прочинила кватирку, вистромила надвір ніс і понюхала.
— Ніччю пахне, — сказала вона, і хованець на згоду кивнув. Нявка ще більше випхалася з вікна й заговорила до неба:
Вийди, вийди, місяченьку,
День провести, ніч стрічати,
Вийди, вийди, місяченьку,
Я тобі відчиню хату,
Ходи, ходи, місяченьку,
Та й до мене ночувати,
Погуляєм, місяченьку,
Доки встане сонце злате.
Місяць і справді виліз на небо і завис рівно над хатою, зазираючи у вікно. Мала бешкетниця захихотіла, а місяць підморгнув їй і спустився трошки нижче.
— Поцілує, ой поцілує, — настрашив нявку хованець, і та миттєво заховала гострий писок у кімнаті, але не встигла вона грюкнути кватиркою, як зі сходу знову почулося торохтіння коліс і показався чорний віз. Чорний кінь помалу дибав дорогою, за віжки тримався чорний чоловік, а чорний собачка біг позаду.
— Ось і ніч, — мовила нявка, — час мені йти…
— Може, чаю? Липового…
— Та ні, дякую, ми вже двічі пили.
Хованець обвів очима кухню. На холодильнику стояла накрита рушником миска з черствим хлібом, на столі — полумисок із двома сиротливими пиріжками. Він заглянув у глечик з узваром, подмухав і впевнився, що узвару лишилося хіба на денці. Нарешті присунув ближче пиріжки.
— То, може, пиріжечка з’їси з сиром?
— Дякую, я вже півполумиска виїла.
— То хоч куряче стегенце на дорогу візьми, — кивнув він на холодильник, — що в лісі за життя?
— Таж не їдять нявки курей, — відмахнулася гостя. — Піду я вже. І скрути в печі газ, бо перепалиш…
Хованець слухняно скрутив газ і заслонив піддувало, тоді мить подумав і вирішив все ж таки слабенький вогонь лишити, щоб зовсім хату не вистудити, і почав знову чаклувати на газовим пальником. Викрутивши довгу рурку з газети, він чиркнув сірником і підпалив її. Чорною косматою лапою хованець пропхав газету в піч і повернув газовий кран. Вогонь пихнув, вітер дмухнув зненацька і кинув полум’я хованцю в обличчя. Той відсахнувся і висмикнув руку з печі, але зажерливий вогонь уже лизнув його довгу шерсть, і волосинки почали весело потріскувати.
— А-а-а! — зарепетував хованець, з переляку дунув на руку й побачив, як полум’я побігло по шерсті вгору. Нявка смикнула зі столу глечик із залишками узвару й вихлюпнула на хованця. Вогонь зібгався й умер..
— Пішли вже, чудо пелехате! — штурхнула вона бідаку-товариша. Хованець ще раз з острахом озирнувся на піч, тоді зиркнув у вікно й мерзлякувато стенув плечима. Товаришка відреагувала миттєво: руки в боки, від чого біла сорочка з одного боку задерлася вище коліна, вона голосно промовила:
— І якщо не хочеш, не варто мене проводжати! Я сама прекрасно дійду. Я сьогодні більше пройшла — і не заблукала!
— Ну, чого ти! — знітився хованець. — Я тільки так, перевірити, чи нічого не забув.
Нявка пирхнула: забути вдома він міг хіба свого кудлатого хвоста, та й то — якби дверима прищепив. Хованець тим часом уже наздоганяв її коло паркану, щоб устигнути перед нею розчахнути хвіртку, але нявка, метка й прудконога, таки вспіла вискочити на вулицю раніше. Вискочила — й одразу ж заховалась у двір.
— Ти чого? — здивувався хованець.
— Дядько там стоїть. Обідраний і огидний.
Хованець і собі визирнув із хвіртки, кілька секунд вдивлявся в огорнену сутінками вулицю, а тоді повернувся до нявки.
— То недоля, — прошепотів він самими вустами.
— Чия? — так само пошепки спитала його супутниця.
— Не впевнений. Але дядько мені декого нагадує…
— Кого?
Хованець почав тривожно озиратися, тоді притиснув пальця до вуст й жестом підкликав супутницю. Та нахилилась уперед, оголюючи худенькі прозорі литки. Хованець довго вагався, кліпав червонуватими очима, зрештою шепнув нявці в самісіньке вухо: