Страница 18 из 91
Вони прослухали касети, які Ліна підступно вкрала в лікарні, вже з десяток разів. Все було прекрасно й корисно, і статтю можна було доповнити цінною інформацію, коли б не одне «але»: касети явно були речовим доказом, їхнє місце — у тих, що розслідують убивство, а тепер як їх туди перенаправити? Те, що Ліна та Юрась почули, змусило їх дуже і дуже замислитися.
Юрась, колупаючи пальчиком дірку на шкарпетці, яка просто на очах катастрофічно збільшувалася, втупив погляд у стелю — у жовті застарілі патьоки, певно, минулорічних дощів, коли від води стеля розбухла, потім висохла, але тиньк набряк, як пухлина, і загрожував будь-якого моменту обірватися пожильцям готельної кімнати на нічого не підозрюючі голови.
— Ю-ра-си-ку, — заговорила Ліна, відірвавши колегу-журналіста від колупання шкарпетки, — ти що надумав? Тікаємо додому, в редакцію, і просто пишемо цікавий матеріал — чи підемо у міліцію?
— У міліцію я б тебе відправив хоч зараз, але ж ти і мене за собою потягнеш! А зрештою, хіба міліція не оглянула ту кімнату, перш ніж її прибрали? Якщо там мертвого знайшли, мали б усе там ще раз догори дриґом перевернути! Виходить, касети їм не потрібні…
— Були не потрібні — на той момент… Вони ж їх не слухали.
— Хто їм винен? — погордливо труснув головою Юрась.
— Ю-ра-си-ку, — мовила Ліна тоном терплячої виховательки дитячого садка, — коли міліція оглядала кабінет головного лікаря, Мар’яна Богданівна Омелянич іще була жива. А ми туди потрапили на день пізніше…
— Тільки в твоїй голові могла виникнути думка скласти ці події докупи так одразу. Ну, скажи мені, який зв’язок між лікарем і пацієнткою?
— Ти це гіпотетично кажеш? — спитала Ліна ядуче. — Сам прекрасно бачиш, що зв’язок безпосередній, і я була б дурепою, якби не зметикувала, що касети можуть допомогти цей зв’язок виявити.
Юрасик тяжко зітхнув. Насправді він просто страшенно заздрив Ліні, що то не йому потрапили до рук касети, що то не він приніс, як пес у зубах, останній доказ, за допомогою якого злочинці нарешті будуть покарані. В уяві Юрась Булочка бачив себе у залі суду, в ролі державного обвинувача, і з вуст його лилися слова палкої промови. Ні, лилися — це невірно: насправді він карбував кожне слово, кожне слово падало на присутніх, як Перунова блискавка з неба, запалюючи праведний гнів і ненависть до злочинців. Ось злочинці зіщулилися на лаві підсудних, пожухли, як осіння трава, а Юрась вивищився у три своїх зрости, у нього в руці караючий меч правосуддя…
З полону мрій вирвав Юрася нетерплячий грюкіт у двері. Ліна зірвалася їх відчиняти. На порозі стояла вчорашня готельна адміністраторка в зеленій хустці, тільки сьогодні хустка на ній була брунатна, темна, вона зливалася з темрявою коридору.
— До вас гості, — мовила адміністраторка, пропускаючи вперед закутану по самі очі істоту.
— Заходьте, — мовила Ліна, відступаючи від дверей.
Істота рішучо зайшла досередини і почала помалу, терпляче й послідовно розпаковуватися. Вона стягнула великі рукавиці, і під ними виявилися тонкі й красиві пальці з гострими налакованими нігтями. Руки запрацювали спритно, розмотуючи шарф. Під шарфом, накрученим поверх довгого сірого пальта, виявилася ще біла пухова хустка, а на хустці трималася синя в’язана шапочка. Коли нарешті впав останній бастіон — довжезне пальто, перед очима Юрася та Ліни стояла молода чорнокоса жінка в рожевому светрі. Ліна потрусила головою, щоб відігнати марево. Ще одної жінки в рожевому светрі, здавалося їй, вона вже не витримає.
— Ми з вами знайомі, — заговорила жінка, простягаючи Ліні руку. — Я з лікарні. З реєстратури.
«Слава Богу!» — вигукнула Ліна про себе.
— Так, сідайте, будь ласка, — мовила вона вголос.
Жінка сіла на краєчок ліжка, з Ліниного боку, упівоберта до Юрася Булочки. Юрасик рвучко опустив ногу у дірявій шкарпетці й заховав її під ліжко.
— Ви шукаєте сина Мар’яни Богданівни Омелянич, — сказала жінка суворо.
— А в неї є син? — непідробне здивувалися Ліна та Юрась, які ще хвилину тому не підозрювали про існування жодного сина.
— Як же без сина? — так само непідробне здивувалася жінка у рожевому светрі. — Що це у вас буде за стаття, якщо у вбитої матері не виявиться коханого сина?
Ліна ще раз потрусила головою, їй здалося, що свідомість починає роздвоюватися: з одного боку, оці декорації — зсунуті докупи ліжка, вікно, старі непрасовані фіранки, морозні візерунки на шибах, її власний кип’ятильник у готельній склянці на підвіконні, — все це справжнє, реальне, все це таке, що можна помацати рукою. З іншого боку — ця жінка, яка ніби увірвалася з Ліниної підсвідомості, бо хіба не Ліна тільки-но розмірковувала, чи є в Мар’яни Богданівни Омелянич і Святослава Пилиповича Шапки які родичі і де їх шукати.
— Можу вам допомогти, — тим часом говорила жінка в рожевому светрі, — але не безкорисливо…
— За гроші? — запитав Юрась Булочка голосом, що бринів од обурення.
— Ні, не за гроші — за послугу… — і жінка глянула на Юрася хитро й, здалося, хтиво.
Юрасева фантазія хльоснула коня й понеслась уперед. Він уявив себе на цьому ж таки ліжку, на сіруватому простирадлі, яке вчора йому видала готельна адміністраторка, а перед ним, на тлі темної стіни, повільно роздягалася, почавши з довжезного шарфа, намотаного поверх сірого пальта, чорнява красива відьма. Лукаво зблискували її очі, з-під хустки виповзали довгі тяжкі коси, зміїлись уздовж спини. Танцюючи, відьма наближалася до Юрася, простягаючи до нього руки, ось він уже відчуває подих її вуст, ось говорять вони тихо й небезпечно: «Зараз я тебе поцілую», — і складаються сластолюбним трикутником…
Юрась смикнувся на ліжку ледь не з криком. Жінка в рожевому светрі, відьма з його марева, зиркнула на нього з подивом.
— Я вам кажу, де шукати сина Мар’яни Богданівни Омелянич, — мовила вона, — а ви подаєте в своїй газеті оголошення такого змісту: «Молода красива жінка шукає пару на все життя».
— Ми не даємо таких оголошень у нашій газеті, — забелькотів Юрась Булочка, який уявив одразу, як відьма стає йому парою на все життя, але Ліна цикнула на нього.
— Звичайно, текст оголошення треба буде додатково узгодити з нашим редактором, але, я гадаю, ми можемо погодитися на такий варіант. Звісна річ, якщо для вас прийнятна усна домовленість…
— Звісна річ, неприйнятна, — сказала жінка, магічно витягаючи з сумки два примірники контракту в одну сторіночку. — Якщо хочете додати пункт, за яким текст оголошення має додатково узгоджуватися з вашим редактором Вальтером Тадейовичем, можемо це зробити, — і вона подмухала на обидва примірники контракту по черзі і подала їх Ліні на ознайомлення.
Ліна, вже не криючись, протерла очі руками. Контракт ніде не зникав. Тут усе було, як має бути: предмет угоди, термін і порядок виконання, права й обов’язки сторін, форс-мажор, відповідальність сторін, вирішення суперечок, особливі умови, в яких було сказано, що додатком до контракту і його невіддільною частиною є текст узгодженого оголошення, і навіть були адреси сторін, де чорним по білому стояла київська адреса редакції газети «Речовий доказ».
— А де ж текст оголошення? — кволо спитала Ліна.
— Так ми ж його ще не узгодили, — стенула плечима жінка. — Ось вам ручка, підписуйте.
Юрась смикнувся, ніби хотів завадити Ліні підписати відьомську угоду, та вона вже взяла ручку до рук і поставила підпис на обох примірниках контракту. Після неї підписала дивний контракт і жінка в рожевому светрі. Юрасик розібрав тільки першу літеру — «М».
Жінка склала свій примірник контракту вчетверо й заховала в сумку.
— Так, тепер записуйте дві адреси.
— Чому дві? — поставив Юрась дурне запитання, але жінка не звернула на нього жодної уваги.
— Пишіть, — сказала вона. — Одна адреса самої Мар’яни Богданівни, друга — її сина Ореста. Він зараз у матері, але ж повинен зрештою додому повернутися?
Ліна записала обидві адреси в своєму пошарпаному блокноті.
— Тепер я вас більше не затримуватиму, — мовила відьма в рожевому светрі й почала поважну процедуру запаковування — пальто, хустка, шапка, шарф. Вдягнувши нарешті рукавиці, вона щезла за дверима, і Юрасю здалося, що вона просто крізь них пройшла. Він закліпав очима і подумав, що от він зараз прокинеться і зрозуміє, що все це йому наснилося, але ж ось цей папірець — відьомський контракт, лежить просто перед його ясними очима.