Останній шаман

Ледь не втопивши обличчя в вогні, коло ватри навпочіпки сиділа істота, схожа на людину надзвичайно малого зросту. І одяг її, і обличчя, й руки блищали в півтемряві печери, наче випромінювали власне світло, а не відбивали ясне багаття. Істота помалу підкидала дрова в огонь, і кожне поліно, щойно падало всередину ватри, розбризкувало навкруги іскри, які на землі не згасали одразу, а ще миготіли, підморгували, пританцьовували, і нявці й хованцю здавалося, що земля під ними теж починає світитися, ніби не чорна вона й щільна, а тонка й прозора. Істота нарешті озирнулася на гостей.

— Ви хто такі? — спитала істота невдоволено.

Хованець набундючивсь і зробив рішучий крок уперед.

— Ти — скарбник? — спитав він, не зразу зрозумівши, чи свій голос чує: хрипкий і невпевнений, наче тільки зі сну. — Ми до тебе.

— І в якій ви справі? — наставив скарбник на хованця два блискучих, як іскри його багаття, ока.

— Ти повинен віддати скарб.

— Який такий скарб?

Хованець розгубився. В розмові зі смертю ні він, ні нявка не здогадалися спитати, який саме скарб мався на увазі. Скарбник спокійно відвернувся до багаття й продовжив згодовувати йому короткі товсті поліна. Приймаючи поліно в свою пащеку, вогонь широко розводив щелепи й одразу ж зажерливо клацав жовтогарячими зубами, і коли змикалися щільно зуби, поліно хрускало навпіл — так швидко, як не буває в звичайному вогні.

— Послухай, — заговорила нявка, — ми були в лікарні. Жінка померла. Скарб належав їй. Відкрий його: він уже їй не потрібен. Нема тобі для кого його стерегти тепер!

Скарбник повільно повернув до нявки голову.

— Жінка померла? Для мене то не має значення: вона не зняла закляття зі скарбу…

— Але ж… — втрутився хованець, — вона ж раптово померла! Вона не мала нагоди зняти закляття!

— Мене не обходить! — сердито буркнув скарбник. Він підкинув іще одне поліно в багаття, і вогонь, ніби насміхаючись із нявки й хованця, висунув довгий язик і лизнув пелену нявчиної тонкої сорочки.

— Грім тебе бий! — вигукнула нявка роздратовано. Ця лайка магічним чином уплинула на скарбника: він зіщулився коло багаття, і разом із ним зіщулився вогонь:

— Грім? Де грім?..

— Злякався? — руки в боки, нахабно запитав хованець. — Одкривай скарб, а то покажу грому дорогу в твою печеру!

— Та я хіба… Та я ж тільки… — заметушився скарбник, забігав печерою, заглядаючи по кутках. — Де той скарб, трясця його матері, де той скарб?

Упавши на коліна, він почав навіжено повзати земляною долівкою, мацаючи руками ямки, куди від вогню падали іскри й де, якщо добре придивитися, під землею і досі світилось. У якийсь момент скарбникові здалося, що він натрапив на те, що йому потрібно; він почав кігтями колупати землю, але іскра тільки глибше провалювалась у чорноту грунту, і скарбник ніяк не міг упевнитися, чи там він шукає, чи ні.

— А, пек йому! — лаявся він і знову повзав по землі.

Нявка зробила обережний крок до ямки, яка була ближчою до неї, і нахилилася, щоб торкнутися пальцем. Пучка її м’яко увійшла в ґрунт, що тільки-но здавався збитим і щільним. Ув отворі, що лишив палець, веселіше заграв вогник. Нявка стала дерти землю тонкими пальцями, і вогник блимав і підморгував їй. Хованець теж зацікавивсь іскрою, що якимсь чином не гасла в землі. Великою кігтистою лапою він сильно дряпнув землю, зариваючись одразу на всю глибину долоні, але вогник блиснув і на мить зник, щоби знову засвітитися десь там, у нутрі землі.

— А-а-а! Ось воно! — зарепетував зненацька скарбник, аж гості підскочили, гримнувшись головами об низьке склепіння печери, а вогник із переляку провалився під землю. Потираючи голову, нявка обернулася до скарбника, який стояв навколішках перед кулею світла, що ніби росла з-під землі.

Нявка застигла з розтуленим ротом. Куля виповзла на поверхню, пробивши луску ґрунту, й виросла у тонку запалену свічку, яка лила таке яскраве світло, що навіть багаття поряд із нею зблідло, зблякло й безсило опустило свої пелюстки на землю.

— Тут! — гордо повідомив скарбник.

— А що нам тепер робити? — здивовано запитав хованець.

— Що хочете, те й робіть, — стенув плечима скарбник. — Я вам скарб одкрив, далі — справа ваша.

Хованець розгублено глянув на нявку. Свічка почала дрібно мерехтіти, танучи. Вогонь у ватрі обережно почав підводити голову.

— Що ти стоїш стовпом? — закричала нявка, шарпаючи хованця. — Вона зараз згасне — і все! Ніж, ніж давай!

— Який ніж? Навіщо?

— Дурню! — дратувалася нявка. — Ніж давай! Який-небудь!

— Звідки я його тобі маю взяти?

Свічка між тим зітхнула важко, полум’я видовжилось у нитку, багаття хижо зблиснуло, чекаючи, що свічка от-от погасне, і перелякана нявка, висмикнувши з зеленої коси довгу шпильку, з усієї сили застромила її в землю на тому місці, де ще вгадувався теплий подих.

— Встигли! — з полегшенням зітхнула нявка. — Наш тепер скарб!

Розділ XI

ПОДОРОЖ ЗА ТРИДЕВ’ЯТЬ ЗЕМЕЛЬ І ТРИДЕСЯТЬ РОКІВ

Прозорий день стукав у шибку холодними пальцями, вогкими від мжички. Орест сидів на материному ліжку. Не відав, що чинити. Замість ховати Святослава Пилиповича, чого так боявся він іще день тому, ховатиме власну матір. І лишиться зовсім без рідні, бо бабуся померла кілька років тому, а батька в Ореста ніколи не було. Він не питав матір, де його батько, навіть коли був маленьким хлопчиком, навіть зрозумівши, що носить материне дівоче прізвище Омелянич: якось так склалося, що Ореста ніколи не цікавило, чому він живе з одною мамою. Мами було досить.

А завтра Орест її ховатиме… Зараз він відчинить дверцята шафи, дістане звідти її темно-зелену вечірню сукню, віднесе сусідці, яка опікується похороном, а потім маму закопають, і за два, три роки він навіть не зможе пригадати її обличчя. А які були в неї брови?..

На роботі йому дали два вільних дні, і тепер він не знав, де себе подіти. Півдня просидів на материному ліжку, аж нарешті Хованець, не витримавши, дзявкнув жалібно й повів його в кухню. Орест дістав з холодильника варене перекручене м’ясо, з якого мати, певне, збиралася пекти млинці, й виложив на тарілку. Поставив тарілку перед Хованцем, але той чомусь тільки позадкував. Орест понюхав м’ясо: пахло приємно.

— Холодне? — спитав він пса. — Зараз підігрію.

Підігрів м’ясо, та Хованець і вдруге не став його їсти.

— Чого тобі не так? — роздратувався Орест.

Він вийшов із кухні і через вітальню хотів повернутися назад до материної кімнати, але Хованець ухопив його зубами за штани.

— Ну, що трапилося?

Хованець явно тягнув його до обіднього столу, де лишилася стояти миска з неторканим м’ясом. Орест простягнув її псові, тільки той знову позадкував, зазираючи хазяїнові в очі. Орест поставив миску на стіл, сів. Потім дістав виделку й почав сам задумливо їсти варене м’ясо. Хованець покрутив хвостом, підбіг до кухонного столу, став на задні лапи та стягнув рушничок із мідниці з хлібом.

— То ти мене хотів нагодувати?

Нарешті струсивши з себе тугу, як Хованець струшує воду після ріки, Орест підійшов до шафи. Двері, які все були замкнені на ключ, виявилися ледь прочиненими. Орест смикнув їх — і на нього вивалилася ціла купа мотлоху, недбало покиданого в шафу. На самому верху купи лежала пом’ята зелена вечірня сукня.

«Недарма Хованець рикнув учора, коли ми вернули додому! — згадав раптом Орест. — Хто тут був? Що шукав?»

Він по одній охайно порозвішував материні сукні й блузи в шафі, розгладив їх руками, замкнув дверцята на ключ, а тоді почав оглядати кімнату. Всі речі ніби й лежали, як завше, але всюди вчувалася присутність чужої руки. Он вазочка зі столу опинилася на підвіконні, тому що стіл присували до шафи, аби зазирнути нагору. На столі лишився слабкий, ледь помітний відбиток носака черевика — певно, витерши черевики об килимок на вході, людина не подумала про рант, на якому лишився бруд.