Страница 5 из 50
Дозволю тут собі невеликий відступ. Студенти-магістри, крім написання дисертації, мали вчитися, як усі прості смертні,- час від часу відвідувати заняття й отримувати наприкінці семестру оцінки. Щоправда, предмети нам дозволено було здебільшого обирати на власний смак, та був один обов’язковий курс: «Навички дослідницької роботи». Читали його по черзі чи не всі викладачі нашої кафедри, проте лекцію доктора Боба Торні я не забуду ніколи. З правдивою пристрастю першовідкривача доктор Торні оповів нам дивовижну історію.
Боб навчався в докторантурі Гартфордського університету і, звісна річ, цілісінькі дні просиджував у книгосховищі. Одного дня серед паперів йому трапився старий потертий аркуш із майже вицвілим чорнилом - перелік страв до святкового столу. Бобові почерк видався до біса знайомим, аж від хвилювання перехопило подих. Затверджена тема докторської дисертації полетіла під три чорти - Боб чотири роки доводив, що записка належить перу Марка Твена,- і довів-таки! І тепер кого не запитай в академічних колах про доктора Торні, вам кожен собака відповість: таж це той, що розкопав досі не відомий рукопис Самюеля Клеменса, більше знаного під іменем Марка Твена. Ось як здобувається академічна слава! А тут - цілий невідомий поет!…
Проте було й дещо глибше, дещо важливіше, котре так тягнуло мене до старих папірців: кревний зв’язок із людиною, чий слід на чужій землі я розчищаю руками обережно, як археолог - старе капище.
Т обі дорога лежить, як доля,
І меч гартований, і світанок.
Ще буде всього: журби і болю;
Я не зцілую майбутні рани.
Не хочу зараз плачу й зажури!
Бо зранку, зранку - ця ніч минеться!
- Я буду битись лицем об мури,
Т а тільки груди твої - фортеця.
На хвильку я відклала аркуші вбік і ще раз пробіглася по вмісту коробки. Дивна річ: жодного листа, жодної картки з тим самим почерком, щоб дізнатися ім’я автора - хто цей таємничий «О. Б.»? На коробці за номером LU1310 стояла адреса товариства «Просвіта» - у старому занедбаному будинку на межі між Фортом і Портом.
Я добре пам’ятала це місце: «Просвіта» як така померла кілька років тому, зосталася тільки велика зала для щорічних концертів і гостин на Маланки і Василя, а також маленька кімнатка, де припадали порохами залишки книгозбірні. Переважно книжки давно перекочували в Університет, зі старих працівників «Просвіти» майже нікого не лишилося. Чи зможе мені тепер хтось розповісти, з яких часів у «Просвіті» лежали ці вірші? Знахідка принаджувала та дражнила недомовленістю…
- Я не заваджу?
Пітер Аніт дістав із кишені дві половинки яєчної шкаралупи та приклав до очей.
- Ой, Петрику, ти мене налякав! Що це в тебе?
- Готуюся до завтрашньої лекції. Пам’ятаєш, у романі Маргарет Атвуд[5] люди з очима білими й порожніми, як яєчна шкаралуща? Люди, які нещадно експлуа- тують землю анішинабе, знищуючи останні сліди тубільної культури, щоб виправдати власні імперські зазіхання на «нічийні, пустельні землі»… До речі, ти не хочеш прочитати лекцію замість мене?… Бачу, бачу, я невчасно зі своєю пропозицією.
Він гмикнув і повернувся йти. І справді: я слухала Петрика хіба одним вухом, адже переді мною - найцікавіша в світі таємниця.
У звіра на долівці -
Великі жовті очі.
У грубі жар яриться,
Затихнути не хоче.
Вогонь дратує шкіру,
Руді малює плями.
У вікна - хорий, хирий -
Вповзає білий ранок.
І вже ти - за дверима.
На вистиглій долівці
Мій звір ридає ридма
В покинутій домівці.
Дійсно так - чи мені тільки здається, що вірші стилістично перегукуються з Оленою Телігою? Ритміка, мелодика - напрочуд виразні. Зорові образи - так, постають, але здебільшого ці вірші сприймаються на слух. Якби не тиша бібліотеки, я б зачитала кілька рядків на повний голос - вухом перевірити, як слова ліпляться одне до одного. Дуже люблю, коли слова саме так нижуться разком, уголос промовиш - розсипаються, дзвенять, мов пірване намисто. Ох, у Стефановича такі коралі, такі перли в намисті!
Але ні, цей автор не міг належати до Празької школи, бо в іншому разі про нього дійшли б до нас бодай мінімальні відомості. Проте нема сумнівів, що поетів Празької школи він читав і знав. Не наслідував - писав ув одному ключі… Мені зробилося гаряче: а якщо десь збереглися листи, щоденники, інші рукописні збірки, а якщо мені поталанить розкопати ще й публікації…
Мозолі ще не натер ти
Від меча, а кров болить.
Біль розритої землі
Довше часу, більше смерти.
Нам з тобою не питати,
Шлях правдивий наш чи ні,
Бо за нами день і ніч
Бог стоятиме на чатах.
- Ми зачиняємося,- пролунало ввічливе нагадування бібліотекарки. Руки шарпнулися, ледь не вронивши знахідку. Випустити зараз із долонь дорогоцінні аркуші? Розлучитися з ними на цілу ніч?!
Навпомацки, як п’яна, я підвелася на рівні ноги та попростувала до ліфта, який шугнув униз, мов стрибнув із кручі, й загудів, застогнав вітер у холодній шахті, дмухнув на мене передчуттям зими.
На зупинці автобуса я стояла сама-одна, а в голові безладно зринали окремі слова й цілі рядки щойно прочитаних віршів. Ох, не встигла відксерити! Можна було б залізти в інтернет, спробувати пошукати…
З-за клена, який ронив останні червоні листочки, вихопилася руда тінь. Я сахнулась. Тінь крутнулася на місці, мов перевіряючи, чи я на зупинці сама, й тоді з’явилися пухнастий хвіст, гострий писок і великі настовбурчені вуха. «Песику! - покликала я, простягаючи руку.- Ти чий?» У Буремній Затоці безпритульні пси не шастають вулицями, хіба що дикі коти трапляються.
«Я не песик,- образилася руда тінь,- хіба не бачиш: я койот!»
«Вибач, ніколи не стрічала живого койота,- зізналась я,- тільки на малюнках… А чому ти тут?»
«Тому що маю тобі дещо показати… Заплющ очі! Бачиш - околиця міста, одноповерховий цегляний будинок…»
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
РІК 1941
Oдноповерховий цегляний будинок на околиці міста готувався до гостини. Хатою кружляли смачні запахи близької гулянки.
- Хотів би я знати, де наші гості…
У відповідь на суворий голос - дзвоник у двері: телень-телень. Семен по-військовому повернувся на закаблуках, опустив пляшку домашньої вишнівки на круглий столик посеред жаркої, червневим сонцем напаленої кімнати. Столик загудів глухо.
- Іду-у-у! - крикнув Семен і опинився у парких півтемних сінях.- Хто замкнув двері?