Страница 49 из 50
Яро хитро мружив очі та глузливо стріпував довгими вусами: мовляв, ми ще побачимо…
Дві машини під’їхали до мого дому одночасно - червона й зелена. З пікапа визирали голови Майкла, Джеклін і Султани, котра, як завше, тулилася на маленькому стільчику позаду водія. Я за звичкою заскочила в червону машину.
- Професоре Аніт, зізнайтеся, це ви влаштували виїзд у парк, кхе-кхе, радше ліс, за погодки, коли птахи на льоту замерзають?
Петрик тільки загадково усміхався. Він вирулив із провулку й переїхав місток через річечку Росомаху. Напрямок на колишню індіанську резервацію за останні місяці став мені просто рідний.
На виїзді з міста до нас підсіла усміхнена Ожавашко. З лиця вона була схожа на Петрика, мов сестра.
- Привіт, Меме! - вигукнула вона радісно.- Так приємно тебе бачити! Ти ж мене вже двічі врятувала від смерті, а в мене ще й не було нагоди як слід подякувати!
Я поперхнулася словами. Замість мене відповів
Петрик.
- Сьогодні надолужиш,- дивно гмикнув він, і Ожавашко опустила очі, в яких стрибали бісики.
Дорога блищала від ясно-білого снігу. З-під коліс наших машин порскала поземка, нас раз у раз підкидало на нерівній дорозі, і в мене було неймовірне відчуття, буцім їду я не машиною в далекій Буремній Затоці, а де-небудь на Поліссі саньми, запряженими веселим коником.
Петрик завернув у тубільне селище, ми проїхали знайомою вулицею й зупинилися біля дерев’яного будинку, що одночасно правив за все на світі. Петрик натиснув на клаксон, і з дверей поліційного відділку визирнула чорнява аборигенка-поліціянтка, з якою ми вже бачилися. Схоже, в Буремній Затоці в поліції служить до біса жінок. Мабуть, платять добре. І знов-таки, офіційно носиш пістолет - найкращий аргумент у сварці чи то з чоловіком, чи то зі свекрухою…
У кафе ми принагідно купили кави - мешканці Буремної Затоки страшенно люблять дорогою сто разів зупинятися по всяких забігайлівках і жлуктити каву. Звісна річ, вони не переймаються, де потім шукатимуть тиху місцинку, щоб тієї кави позбутися,- що-що, а проблема громадських вбиралень у містечку карди- нально вирішена була ще, либонь, у позаминулому сторіччі.
Поліціянтка вітально помахала нам рукою, застрибнула в тут-таки припарковану машину й завела мотор. Петрик рушив, Майкл за ним, і слідком за нами потяглася автівка з синім маячком. Поїздка ставала дедалі загадковішою.
- То що цікавого взимку в Оджибве-парку? - запитала я Петрика.
- Чш-ш-ш! - приклав він палець до вуст.- Це страшенна таємниця.
- Але ти не будеш розчарована,- докинула Ожавашко й усміхнулась, і на щоках її заграли дитячі ямочки.
Гніздо Буревісника височіло ліворуч, а ми, обігнувши гору і залишаючи позаду занедбаний лісоповал, де Лео Дан деякий час тримав Ожавашко, в’їхали в якісь уже зовсім непролазні хащі. Якби не поодинокі телефонні будки обабіч дороги, можна було б подумати, що ми вже - «на північ від шістдесятої паралелі».
Ми перетнули місток через Смарагдовий потік, який звивався через увесь Оджибве-парк. Ще один місток, подумала раптом я і швидко зиркнула на Ожавашко… Дорога добігла до дерев’яного зрубу, зробила навколо нього петлю - і закінчилася.
- Де ми?
- Це мисливська колиба. Коли відкриється сезон полювання, ох тут буде завізно!
- А що тут робимо ми?
- А ми тут лишаємо машини й далі чухаємо пішки.
- Знову?!
Ожавашко відчинила дверцята та стрибнула в сніг. Джеклін теж уже стояла біля зеленого Майклового пікапа, її руда грива полум’яніла на білому тлі зимового засніженого лісу. Султана у куценькій курточці випірнула з машини й мерзлякувато поїжилася: знову вона не зважила, що погода в Буремній Затоці дещо відрізняється від клімату Бангладеш.
Ожавашко обігнула мисливську колибу та зійшла з дороги просто в півметровий сніг. Ми вервечкою попрямували за нею. Я йшла позаду всіх добре втоптаною моїми друзями стежкою і раділа, що хоч цього разу не наб’ється стільки снігу в мої низькі чобітки. Про те, що ми нарешті вибралися за межі цивілізації, свідчила повна відсутність телефонних будок.
Не уявляю, як Ожавашко орієнтувалась у нетрях густого пралісу, але судячи з Петрикового зосередженого й нахмуреного виду, ми залізли в глушину, де Макар телят не пасе. Чалапали щонайменше годину, усі страшенно впріли й захекалися, крім Султани, яка нарешті зігрілась і не цокотіла зубами.
І коли очам відкрилася велична панорама замерзлого озера, ми спершу й не вловили урочистості миті.
- Смарагдове озеро,- тихо мовила Ожавашко, і в голосі її бринів трепет.
Яскравий сніг відбивав сонце та засліплював очі. В озеро впадав Смарагдовий потік, який ми нещодавно перетнули. Поставивши дашком долоню, я озирнула безмежне озеро. Мабуть, улітку воно дійсно смарагдове - коли цвіте вода, але зараз - біле та блискуче, мов діамантове.
- Місцеві називають це озеро Ожавашко,- сказав Петрик. Чотири голови миттю повернулися до чорнявої дівчини, яка гляділа вдалину, і тільки поліціянтка- аборигенка всміхалася собі загадковою багатозначною усмішкою: вона-бо точно знала, як називається кожен клаптик благословенної землі анішинабе доокола Буремної Затоки.
- Ожавашко - смарагдова,- мовила Ожавашко не обертаючись.- Мій батько вірив у існування смарагдової копальні, все життя її шукав. Коли я народилася з зеленими очима, він одразу впевнився: це знак долі. Ось чому я отримала таке ім’я…
- Але ж смарагдова копальня,- мовила я збентежено,- існує тільки в одній версії відомої легенди. Поблизу Буремної затоки є два родовища - срібне й аметистове, і початково в легенді згадувалися саме ці дві копальні, але в якийсь момент в оповідь закралась помилка - і з’явилася смарагдова копальня…
- Ні,- похитала головою Ожавашко,- жодної помилки. Рон… Роман Данилець знайшов смарагдову копальню. За татовими записами й картами розшукав.
- Як?! - одностайно вигукнули ми з Джеклін, Майклом і Султаною. Пітер Аніт і поліціянтка сприйняли звістку напрочуд холоднокровно - схоже, Ожавашко втаємничила їх заздалегідь, сюрприз призначався тільки нам.
- Рон приїхав у Буремну Затоку не вчитися - він вступив до Університету, бо потрібна була віза. Але ви не подумайте, до науки він ставився відповідально, якщо вже вступив - вчився сумлінно. Коли познайомився зі мною, то захопився філософією автохтонів, навіть на цей факультет перевівся… Вибачте, я збилася з теми. В Буремній Затоці Рон шукав жінку, яка зникла безвісти під час Другої світової. Зрештою, ви всі чудово знаєте цю історію.
Ми енергійно кивали, бо Ожавашко так помалу говорила, що кортіло її після кожного слова підстьобувати.
- Але знаєте ви насправді тільки половину історії,- вела далі Ожавашко.- Мій батько не був фанатом-одинаком - він кілька разів отримував від міста ґранти на проведення наукових досліджень. Результати батькової роботи зберігались у міському архіві. Мер міста був у курсі всіх робіт із пошуку міфічної смарагдової копальні та заохочував батька навіть тоді, коли решта вчених махнула на розшуки рукою…
Мер міста? Лео Дан? Але до чого тут?..
- Коли батько помер, пошуки припинилися,- вела далі Ожавашко.- Тобто всі так гадали. Та в дійсності Лео Дан, геолог за фахом, продовжував роботу, навіть мав особистий дозвіл на розвідку. А за «Гірничим актом» старатель має пріоритетне право застовпити родовище й отримати ліцензію на його подальшу розробку. Прибутки ніби й примарні, але в разі удачі - колосальні!.. Та згодом Лео Дан збагнув, що йому бракує знань - і вступив до Університету на філософію автохтонів, бо саме тут найповніше вивчали історію Буремної Затоки та її околиць. Вони з Роном познайомилися саме в Університеті. Не повірите - зійшлися на ґрунті смарагдової копальні… Це все я винна! Якби не я, може, Рон зараз був би живий!..- Ожавашко різко замовкла.
Ніхто не зронив і слова. Я перезирнулася з Майклом, Джеклін і Султаною - вони теж нічого не розуміли. Петрик же уперто моїх очей уникав - отже, знав-таки дещо уже давно, тільки замовчував.
- Ніяк не доберу,- врешті помотав головою Майкл,- чому Рон Данилець і Лео Дан посварилися? Вони знайшли копальню? І що такого могло трапитися?