Страница 41 из 50
Петрик звів очі догори й затримав погляд на іншому вікні. Я теж глянула туди - вузька вертикальна шибка. Але не така вже й вузька, щоб у неї я, скажімо, не могла пропхати свій тулуб навіть у зимовій пуховій курці.
- В туалетах теж не ставлять сигналізації,- повідомив Петрик.
- Але ж шибка все одно зачинена!
- У тому-бо й справа!
Петрик пересунувся до наступного підвального віконця й легенько буцнув його носаком черевика. Зачинене. Наступне. Теж зачинене.
- Петрику, не дурій! - намагалась я укоськати авантюриста.- За бортом мінус сорок - хто лишатиме шибки відчиненими?
Петрик методично рухався по периметру будівлі, торгаючи вікна. На задній двір виходила величезна скляна веранда - десь у глибинах дому слабенько пробивалося світло. Мені причулося, що долинає звук увімкненого телевізора - вдома точно хтось був. Боже, що я тут роблю і де мої речі?!
Ми ще раз повернули за ріг - тут двері вели до гаража. Петрик поторсав ручку - замок надійно замкнений. Поруч із дверима - ще одне підвальне віконце. Мій вар’юватий супутник присів коло нього навпочіпки й просунув руку в якусь щілину.
Вмить я опинилася поруч. Петрикова наполегливість була винагороджена - віконце ледь відхилене.
Але як ми зможемо відчинити його, якщо воно закріплене під таким кутом? В Буремній Затоці вікна в старих будинках їздили праворуч-ліворуч, як двері в купе, але в нових відхилялися назовні. Проте для цього треба було крутити спеціальну ручку, і стулка на кріпленні потроху повзла вперед.
- Далі що? - спитала я саркастично.
- А далі дуже просто.
Петрик глибше просунув руку всередину й щось там полапав. Зігнувшись у три погибелі, він довго навпомацки вовтузився, а тоді вчулося легеньке клацання, і шибка обвисла, притискаючи Петрикове зап’ястя. Злодій стиха охнув, і я миттю підхопила раму і знову відхилила вгору.
- Що ти вдіяв?
- Ти ж не гадала,- відповів Петрик питанням на питання,- що рама закріплена намертво?
Чи варто зізнаватися - саме так я і гадала? Особливо після того, як в одному готелі була виявила, що вікна в кімнатах узагалі не відчиняються - автоматична система кондиціювання дозволяла значно зекономити на віконній фурнітурі.
Петрик пошукав очима навкруги й помітив попід сходами, що вели на веранду, дерев’яну скриню з піском, щоб посипати обледенілі доріжки. Хекаючи від натуги, він допхав скриню до віконця й підпер стулку. Хвилина розплати неминуче наближалася - зараз професор Аніт сам запропонує мені незаконне проникнення, причому тоді, коли господар напевне вдома!
Ногами вперед Петрик мовчки проліз у вікно, трошки повисів на руках, вивертаючи голову так, щоб роздивитися темну кімнату десь під собою, і нарешті відпустив долоні. Підошви черевиків майже не гупнули - вікно виявилося невисоким.
Я крутилася, як вуж на пательні: лізти за ним - чи чатувати знадвору? Мудра половина мене валувала: тільки знадвору, чати - це теж украй важливо й небезпечно! Та авантюрна половина вже пхала ногу в отвір, і за мить я приземлилася поряд із Петриком.
Першої секунди від суцільної темряви, в яку ми провалились, у мене задзвеніло у вухах і закрутилось у голові. Хотілося широко розплющити очі, але вони й так уже вилазили з орбіт. Проте за хвилю зіниці трошки призвичаїлись, і я помітила, що знадвору пробивається сіреньке світло. Обриси предметів окреслились у мороці.
Попереду і трохи праворуч темніло якесь дерево. Я протерла очі - це ж будинок, а не ліс! Та щойно ми з Петриком навдибки наблизились, я збагнула, що Лео Дан уже приготував різдвяну ялинку - невисоке штучне деревце з м’якими гілочками. Ялинка зашаруділа від доторку, і я відскочила, мов ужалена. Серце калатало десь у горлі, а в п’яти вдарила колюча хвиля - душа втікала у протилежний серцю бік.
Зрештою калатання серця втишилось, і тоді згори пробився звук телевізора - увітальні хтось дивився розважальну програму, за кадром раз у раз вибухав по- становочний регіт. Перед нами чорніло провалля неозорого приміщення, десь далеко попереду бухав і дзижчав газовий опалювач, а ліворуч на тлі світлої стіни чорніло кілька прорізів без дверей - ходи у невідомі кімнатки.
І коли в голові моїй знову заворушилася настирлива думка: якого чорта треба було таким робом проникати в чуже помешкання, коли можна було зайти крізь центральний вхід,- у темряві щось важко завовтузилося.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ЗРАДИ
Підошви мої приросли до землі. В голові закрутилися кольорові скельця, складаючись у химерну мозаїку. Ініціали «Л. Д.» могли належати або Левку Данильцю, або Леоніду Дуніну. Але ж скорочене ім’я «Лео Дан» не могло належати Левку Данильцю, який помер кілька років тому в Україні. Ну звісно! Лео Дан латинкою пишеться «Leo Dun», бо якби писалося «Dan», англійською читалося б не «Дан», а «Ден»! «Dunin» - скорочено «Dun», а вимовляється «Дан». Ось хто був міфічним зрадником, що через нього постраждав дідо Ромчика Данильця! Та чи був він запроданцем насправді? Пустити поголос на невинну людину - справа нехитра…
Тим часом Петрик зробив кілька сторожких кроків до крайнього прорізу. У мене від страху зацокотіли зуби, а долоні змокріли й похололи. Кортіло вчепитися Петрикові в рукав чорного пальта й не відпускати. Навшпиньках я рушила за ним - боялася хоч на мить зостатись сама.
Мій супутник завмер на порозі невеличкої кімнатки. Крізь довгасте вікно майже попід самою стелею пробивалося тьмяне світло ліхтаря. Першої миті мені здалося, що в кімнаті нікого немає - кілька коробок громадилося при стіні, а під вікном лежав світлий килимок. Крізь ґратки в стелі віяло теплом - працювало газове опалення.
Та вже наступної хвилі я почула коротке уривчасте дихання праворуч од себе й розрізнила в куті обриси пральної машинки та купу якогось дрантя поряд. Дрантя ворухнулося - я перелякано смикнулась. Петрик підскочив до рухомої купи й швидко щось залопотів - я зовсім не могла второпати слів. У відповідь почулися схлипи та жіночий здушений голос.
Ожавашко!
Я впала навколішки поруч із Петриком. Ми розшукали Ожавашко! Вона переховується в хаті Лео Дана! Вона написала записку з ініціалами «Л. Д.» - щоб Петрик знав, де її шукати! Але чому вона не схотіла заховатись у Петрикової ніноше, а воліла шукати захисту де-інде? І чому вона сидить у підвалі в цілковитій темряві, в куті на підлозі, а Петрик розпачливо шарпає її за руку?!
Металево зблиснув браслет на зап’ястку Ожавашко - рука була надійно припнута до мідних труб, які йшли до пральної машинки.
- У тебе шпилька є? - прошепотів до мене Петрик.
- Ні,- так само тихо відказала я.- А що ти хочеш робити?
- Ну, не завжди ж я був університетським викладачем - які-не-які злодійські навички маю. Білі ж упевнені, що всі червоношкірі - зловмисники та пияки, от і доводиться підтримувати реноме… Шукай шпильку!
Я гарячково міркувала. У мене є малесенька булавка на ключах - але чи подужає її тоненька голочка замок кайданків?
- Стривай! - кинула я Петрику й залізла в кишеню.- Секунду, одну секунду…
Крихітною булавкою в підвальному мороці професор Аніт длубався в замку наручників. Швидше, будь ласка, поквапся,- ненастанно крутилось у мене в голові. Мені так страшно, що аж пересохло в роті…
У підвалі спалахнуло світло - водночас усі лампи - та змусило мене на мить замружити очі. Коли я поволі розплющила повіки, уздріла химерну постать, що насувалася на мене. Сиве розкошлане волосся стирчало навсібіч, червоні запалені очі божевільно вирячились, а руки на рівні грудей стискали мисливську рушницю.
Мимоволі я охнула, й рушниця в руках старого стрибнула. Бічним зором я бачила, як здригнувся Петрик, як сіпнулась Ожавашко. Мене хитнуло й заканудило, в потилиці раптово запекло, мов хтось поклав там гарячу важку долоню.