Страница 39 из 50
- Слово «адизукан»,- квапливо втулив Петрик,- означає «народний переказ».
- На Смарагдовому озері,- вела далі ніноше,- на північ від Гнізда Буревісника, колись було велике поселення. Але з часом молодь перебралась у нашу резервацію, ближче до міста, а хто й зовсім поблукав світами кращої долі шукати, і в поселенні залишилися самі старі люди. Батько Ожавашко кілька років мешкав серед старих людей і збирав перекази. Він же навчався в Університеті, навіть щось там викладав…
- Викладав у нас? - вигукнула я.
- Атож. Батько Ожавашко розкопав легенду про смарагдову копальню, так захопився нею, що повірив, буцімто копальня насправді існує. І ніхто, ніхто його не міг переконати у протилежному. Він навіть у своїй книжці про смарагдову копальню писав…
У мене в голові знову клацнуло - і я згадала грубенький томик «Легенд койота» авторства такого собі Адизукана. Одкровення розпирало мене, але Петрикова ніноше вже вела далі:
- Коли батько Ожавашко помер, ніхто й не згадував про міфічну смарагдову копальню. А тут кілька місяців тому Ожавашко забігла до мене в гості, та й не сама, а з білим хлопцем. Очі її горіли, й вона, таємниче підсміюючись, сказала, що хоча ніхто й не вірив старому блазню Адизукану, він мав-таки рацію! Про смарагдову копальню збереглися згадки не тільки в легендах, а й у цілком наукових, історичних працях!
- Тоді я нічого не збагну! - помотала я головою, зовсім заплутана розповіддю Петрикової тітки.- До чого ж тут Україна? До чого Лео Дан і невідома поетка О. Байда? До чого замах на пані Ірину Бачинську?!
- А це вже не знаю,- розвела руками ніноше,- у природі все якось пов’язане.
Ми допили чай і подякували господині. Петрик пробурмотів щось мовою оджибве і схилив голову, начебто вклонявся. Я хутенько повторила його рух.
Коли ми вже сиділи в машині, цікавість взяла-таки гору, і я запитала:
- Що ти їй сказав і чому поклонився? Вона ж твоя рідна тітка…
Петрик посміхнувся, як до малої дитини:
- За нашими традиціями не можна просто так приходити до старої людини і просити щось оповісти - по-перше, треба їй принести якусь символічну плату, а ми припхалися з порожніми руками. Добре ще, що зараз зима і змії сплять - бо інакше ніноше ніколи б не згодилася нічого розповідати! По-друге, старі люди самі вирішують, чи варті ми того, щоб нам розказувати історію,- а ти їй, видко, сподобалась. От я й подякував у традиційній манері й уклонився.
- Ага,- тільки й відмовила я.
Червона прудка машина вирулила з вузької вулички на ширшу сільську дорогу, заледве прочищену від снігу, і знайомим шляхом повернулася до центру селища. Там Петрик ще раз зупинився та заскочив у поліційний відділок. Я вже сиділа в машині - однієї пригоди на сьогодні цілком достатньо. Хвилин за десять професор Аніт вернув; до машини його проводжала повногуба чорнява жіночка в синьому поліційному однострої. Вони попрощались, і Петрик плюхнувся на сидіння.
- Невже поліціянтка - теж аборигенка? - не йняла я віри власним очам.
- А що такого? Аборигени не можуть служити в поліції?
- Я не за те! Вона ж біла! І зовсім не схожа…
- От вона якраз напівкровка. Я ж тобі казав - Меме цілком могла б зійти за одну з нас…- Петрик вчасно ухилився від мого щигля.
- Навіщо ти до неї заходив? Гадаєш, поліція більше нашого знає про Ожавашко? Щось гризуть мене сумніви.
- Кооперація з владою ніколи не завадить,- пробурмотів Петрик, виїжджаючи з селища.
По ліву руч од нас височів пагорб, щільно порослий сосняком. Сніг замів дорогу, але йому не стало снаги цілковито вкрити пагорб, і де-не-де з-під снігу визирала червона суха земля. Я задивилася на витке коріння, яке випиналося з землі й насилу стримувало ґрунт від зсуву, і не зразу зауважила величезний білий камінний хрест, що тулився поміж дерев.
- Що це? - вигукнула я.- Зупини машину! Петрик стрельнув оком вліво й одразу натиснув на гальма. Авто захарчало, сіпнулось і стало.
- Це якась історична пам’ятка? - запитала я.- Знак на честь трьохсотріччя хрещення Буремної Затоки?
Вираз Петрикового обличчя здивував мене - чи то гірка іронія була написана на ньому, чи то безсила лють. Я вилізла з машини і, долаючи кучугури та загрібаючи сніг низькими чобітками, попрямувала до білого хреста. Не вимикаючи мотора, Петрик виліз із салону і рушив за мною.
Зблизька камінний хрест справляв моторошне враження: вся його поверхня була пощерблена незрозумілими знаками - паличками, кружечками, трикутничками.
- Що це? - ще раз запитала я.
- Це складове письмо анішинабемоўін,- пояснив Петрик.
- І що тут пишеться?
Петрик дивно відкашлявся і на мить відвернувся. Коли він знову глянув у мій бік, я зауважила, що в нього дрібно сіпається верхня повіка на лівому оці.
- Років десять тому Буремну Затоку навесні залили люті дощі - зовсім не звичні для нашої місцевості. На цьому пагорбі стався страшний зсув - і відкрилося старе масове поховання…
Я поперхнулася. Але ж у Буремній Затоці ніколи не було ні великих воєн, ні значних заворушень!
- Кістки, які вимило водою,- без жодних емоцій у голосі оповідав Петрик,- виявилися дитячими… Отут неподалік колись розташовувалася школа-інтернат для індіанських дітей. На початку двадцятого сторіччя країна вела політику насильницької асиміляції місцевого населення, дітей відбирали у батьків і відсилали в англійські школи-інтернати. З десятьох маленьких учнів до старших класів доживав хіба один. Вони хотіли нас, червоношкірих «дикунів», перетворити на білих і «цивілізованих»…
Волосся в мене на голові стало сторчма. Ні, не від Петрика я вперше почула про політику насильницької асиміляції! І про дітей, які масово вмирали від епідемій ув інтернатах, я вже знала. Але все те, що я вичитала у книжках, лишалося десь там, далеко, сотню років тому, а от білий пощерблений хрест, котрий можна помацати рукою, був зовсім поруч. І всі ті безіменні кості, які покоїлися під ним, теж були цілком реальними.
- Їдьмо звідси,- кволо попросила я.
- Зараз,- відповів Петрик. Він витягнув із кишені невеличку пачку тютюну в синій обгортці, дістав дрібку й залишив біля підніжжя камінного хреста.
Не озираючись він попрямував до машини.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
ЧЕРЕЗ КАМ’ЯНИСТУ РІЧКУ
Кам’яниста річка вилася через усю Буремну Затоку й розділяла містечко на дві частини - Форт і Порт, бідноту й багатіїв. Взимку водна демаркаційна лінія підмерзала коло берегів - тільки посередині пробивався з-під криги ледь помітний потічок - і знати собі не знала, яку важливу функцію виконує.
Петрикова червона машина перетнула місток - і мені раптом пригадалося, як Ожавашко в лікарні марила про якийсь міст… згадувала невідомого стариганя… Ми опинилися на території колишнього Порту - це зразу стало знати з причепурених будиночків, що втікали від нас обабіч дороги. Більшість із них хоч і була оздоблена пластиковою обшивкою, як по цілій Буремній Затоці, а проте охайно розчищені від снігу широкі під’їзди до гаражів, неозорі газони, рівненько підстрижені кущі одразу повідомляли випадковому відвідувачу: хазяям хатки ведеться незле. Деякі ж господарі і взагалі жили на широку ногу: збудували собі помешкання з кам’яними фасадами - річчю нечуваною в сучасному будівництві нашвидкуруч.
Не змовляючись ми з Петриком метикували про одне - що пов’язує літнього вже чоловіка Лео Дана, українця, колишнього мера Буремної Затоки, з червоношкірою дівчиною родом із занехаяної індіанської резервації? Тому я зовсім не здивувалася, коли Петрикова машина зупинилася на в’їзді до околиці, де мешкав Лео Дан.
В Україні таку околицю, либонь, назвали б «котеджним містечком» - планова забудова, схожі між собою будиночки, тихо, ясно, абсолютно безпечно. Петрик зупинився на в’їзді й заглушив мотор. Я здивовано обернулася до нього.