Страница 34 из 50
- Що сталося?
Хтось мовчки вказав мені на невеличку клуню, де мої господарі зберігали городній реманент, а в ящику з підігрівом - картоплю. Замість даху зяяла діра, двері ж вивалилися під тиском снігу.
- Снігу навалило стільки, що дах не витримав. А місіс Ірина саме була всередині,- пояснив мені сусіда-італієць.- Добре, що я акурат під’їхав додому й побачив, як дах обвалюється! Я побіг перевірити, чи все гаразд, і помітив руку, яка стирчала зі снігу - отут, де вивалилися двері! Зразу викликав «911», нехай навіть мені доведеться заплатити за виклик!
Як уже згадувалось, у Буремній Затоці викликати «швидку» можна тільки в крайньому разі, причому що саме вважається крайнім разом, здається, не відають навіть місцеві. Мешканці Буремної Затоки по можливості утримуються від того, щоб набирати заповітні цифри «911».
За хвилю під’їхала поліція. Поламану халабуду відразу обв’язали жовтою стрічкою, наче без цього хтось наважився б наблизитися до хилитливої клуні, яка погрожувала от-от завалитися зовсім. Один із поліцейських витягнув блокнот і підійшов до нашого гурту, щоб розпитати свідків, а незамінна за всякої приключки детектив Коен залізла у «швидку». За хвилину вона вже вистрибнула з машини, а потому санітари в зеленкуватих піжамах і теплих куртках наопаш винесли ноші, на яких лежала пані Ірина, й попрямували в хату.
Я побігла за ношами та встигла якраз відчинити перед ними двері.
- Ви родичка? - запитав мене лікар.
- Я квартирантка.
- А де родичі?
- Дітям я зараз подзвоню, а чоловік, певно, в церкві… А що з нею?
- Нічого смертельного. Ми вкололи місіс Бачинській снодійне, щоб вона спокійно проспала до ранку, але в лікарню її брати не будемо. Підозрюємо в неї легкий струс мозку, завтра вона нехай навідається до МакКілера, але на тілі - на диво - жодних ушкоджень немає. Їй пощастило, що, коли валився дах, вона саме стояла біля відчинених дверей і її просто снігом винесло надвір…
- А ще сусіда виявив пильність! - докинула я. Моторошно навіть подумати, що могло статися, якби сусіда не помітив завалу - хто б здогадався побігти перевірити клуню в таку хурделицю?
- Ви можете покликати чоловіка потерпілої? Ми маємо зафіксувати нещасний випадок, потрібні його свідчення. В церкві є телефон? Чи в нього, може, є мобільний?
- Мобільного немає, і в церкві я телефону не знаю, але ж сама церква зовсім поруч! Я миттю!
Смикнувши за рукав Петрика, який ні на крок не відставав од мене, я плигнула в машину, й ми здали назад, бо розвернутися в такому снігу не було жодної можливості. На виїзді з провулку Росомахи я вказала Петрику напрямок, і машина, долаючи кучугури, рушила на світлофор.
Коли я щойно приїхала в Буремну Затоку і не була знайома з Бачинськими, то першим ділом вирішила навідатись у яку-небудь греко-католицьку церкву. Одна з них знайшлася на південній околиці - треба було лишень перетнути залізничний місток через Кам’янисту річку. Друга розташувалася на Вікторії-Захід - гостро-верхе диво сучасного мистецтва, дуже схоже на київський храм Св. Василія Великого на Львівській площі: гори скла й каміння, а на вершечку пірамідальної бані - хрест. Третя церква - на знелюднілій східній околиці, неподалік «Просвіти». Ця була стара-старезна, дерев’яна, мені навіть здалося, що чимось вона нагадувала карпатську дерев’яну архітектуру.
Бачинські належали до парафії на південній околиці, і зараз ми прямували саме туди.
Світло у вікнах кухні, яка прилягала до церкви, ми побачили, тільки коли під’їхали до будівлі мало не впритул. Без стуку я заскочила у бічні двері в прибудівлю й опинилась у великій кімнаті, в самому кінці якої стояли два горизонтальні морозильники, а навколо них крутилися жіночки, що складали на заморозку вже зварені вареники. Пан Йосип за столом завзято місив тісто. Просто в нього над головою висіли портрети Івана-Павла Другого та кардинала Любачівського - кардинал освячував церкву, а папа римський приїжджав із візитом років десять тому.
- Пане Йосипе, мийте руки, вам потрібно повернутися додому.
- Що трапилося?
- Нічого страшного, вже все гаразд, але на вас чекають удома.
Мій господар, високий і жилавий вісімдесятирічний старий, напрочуд меткий і жвавий як на свій вік, помив руки, натягнув куртку та бейсболку й був готовий вирушати. Жіночки в церкві покинули вареники та згоряли від цікавості, але їм доведеться дочекатися неділі - сьогодні нема часу нічого пояснювати.
Вже за десять хвилин ми повернулися додому. Пан Йосип напружено роззирався, побачивши поліцію та сусідів, які скупчилися біля хати. На щастя, «швидка» вже від’їхала.
Один із поліціянтів зустрів нас на порозі й провів пана Йосипа всередину. Ми з Петриком залишилися надворі, щоб не заважати, і потихеньку наблизилися до клуні, де крутилося двійко нових поліціянтів. Я дивилася на їхні вправні руки в ґумових рукавичках, на обладнання у шкіряній валізці, що стояла поруч, і в мене закрадалася певність, що то не простий огляд - працюють експерти-криміналісти. Знемагаючи від цікавості, я підійшла ще ближче й захопила уривок розмови.
- …Посвіти на цю крокву.
- Свічу.
- Бачиш?
- Бачу. Гадаєш, над нею почаклували?
- Безперечно. Подивись, тут усе нове, навіть дерево не встигло потемніти. Як могла тріснути кроква?
- Стривай! Але якщо це був замах, як міг зловмисник бути певен, що хазяйка взагалі серед зими полізе в сарай?
- Бачинські там картоплю тримали…- влізла я.
Я вже підійшла впритул до жовтої стрічки, але полісмен нетерпляче помахав мені рукою: мовляв, забирайся. Розчаровано я змушена була відступити вбік, відчула під ногою щось м’яке - й тишу розітнув відчайдушний тваринний вереск. Зойкнувши, я заточилась і, щоб не впасти, схопилася рукою за райську яблуньку. Сніг посипався мені за комір куртки, погляд же вихопив із темряви два ображені жовті ока.
«Ну просто корова на льоду! - вигукнув рудий койот, облизуючи травмовану лапу.- Я тепер тиждень шкутильгатиму!»
«Вибач! Я тебе не примітила…»
«Аж такий я непримітний!»
«Вибач,- ще раз мовила я, відступила на крок - і знову ледь не загриміла у сніг, наступивши комусь на лапу. Поряд із койотом у снігу надимала шерсть блакитна куля - котик Яро не міг не розділити сенсаційної пригоди, що сталась у його хаті, з найліпшим приятелем.- Знов у вас здибанка?»
Койот пхикнув.
«Я тут мерзнув на морозі, хотів її дочекатися, щоб розповісти дещо, а вона…» - і він демонстративно повернувся, ніби забирається геть.
«Я ж вибачилася! - гукнула я йому навздогін.- Що ти хотів мені розказати?»
Койот змилостивився, присів на задні лапи й задер писок догори.
«Уяви: табір для переміщених осіб, жахливий побут, сварки і лайки, але трапляються й радісні дні: наприклад, річниця весілля…»
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
РІК 1948
Третю річницю весілля Орися Байда святкувала з Осипком у таборі для переміщених осіб. Документ
із міської управи, який засвідчував, що вони офіційно побралися тридцятого травня 1945 року, лежав на видноті, і до нього раз у раз тягнувся дворічний хлопчак, з обличчя - викапана Орися.
Святкували чим було - на кухні щодня готувалися практично одні й ті самі страви з тих харчів, що їх постачала організація УНРА, але сьогодні Осипкові пощастило запопасти кілька пляшок шнапсу, тож настрій був особливо піднесений.
Часом Орисі не вірилося, що може бути така неймовірна свобода - де ні НКВД, ні СС, ні щоденних дзвоників на роботу о сьомій ранку, ні нашивки «OST» на одязі і заборони сідати в трамвай. Вона могла хоч щодня їздити трамваєм уздовж бульвару, де рядочком росли яблуні. У серпні простягни у вікно руку - і зірвеш наливне яблучко. Але плоди ніхто ніколи не рвав - у Німеччині городянам таке просто б не спало на думку!