Страница 32 из 50
- Шукав Леоніда Дуніна саме в Буремній Зато- ці! - вигукнула Султана.
- А може,- похитала я головою,- Ромчикові
«Л. Д.» - то ініціали його діда Левка Данильця?
- Навіщо?
Я гарячково міркувала над правдоподібним поясненням неймовірної теорії.
- Бо він… бо він… бо він комусь доводив, що Левко Данилець і Леонід Дунін мають однакові перші літери, тож звинувачувати когось із цих двох тільки на підставі ініціалів не можна!
- Кому ж у Буремній Затоці він міг це доводити? - Джеклін подивилася на мене, як на дитину.- Тут ні про одного, ні про другого ніхто й не чував!
- Якраз у Буремній Затоці,- заперечила я,- прізвище «Дунін» чував багато-хто! То до вас,- я обвела поглядом Джеклін, Петрика і Султану,- це ім’я й не повинне промовляти, але ж того, в кому вирує половина славної козацької крові,- я багатозначно кивнула в бік Майкла,- воно аж ніяк не повинне лишати байдужим!
Майкл викотив на мене очі поза круглими скельцями окулярів. Я наступала:
- Може, ти й до недільної української школи не ходив? Може, ти й про Наталену Королеву ніколи не читав?
- Ходив… читав… а до чого тут?…
- А до того, що батько Наталени Королеви - граф Адріан-Юрій Дунін-Борковський, нащадок польської гілки знаменитого роду Дуніних-Борковських.
- А була ще й українська гілка?
- Аякже! У сімнадцятому столітті хлопець зі старого польського графського роду, Базиль Дунін-Борковський, утратив батьків, і його взяв на виховання дядько, який служив у козацькому війську. Після Андрусівського перемир’я між Польщею і Росією Базиль Касперович, не бажаючи втрачати спадкові землі, вихрестився у православ’я, пристав до українського війська і згодом дослужився до другої за рангом посади в тодішній українські ієрархії - до генерального обозного, себто скарбника. То вже були часи гетьмана Івана Мазепи.
- Той, кого ти шукаєш,- спитала простодушна
Султана,- нащадок саме цього Дуніна?
- Якби я це знала! Поки що маю тільки нічим не підкріплені здогади.
- Але ж ти чомусь пов’язала в одне історичну особу й Леоніда Дуніна?
- Є в мене одна теорія… Ще й досі на Чернігівщині збереглися перекази про полковника Дуніна-Борковського, який надбав незліченні статки, запродавши душу дияволу. І хоч він щедро жертвував на церкви і монастирі, народ на це тільки відмахувався: то він намагається гріхи замолити. Темна й суперечлива була постать Василя Дуніна-Борковського! А тепер погляньте на нашого фігуранта - Леоніда Дуніна. По війні він зник безвісти. У зраді звинуватили Левка Данильця на підставі ініціалів, але у Дуніна ініціали були такими самими. Якщо припустити, що Леонід Дунін і справді був нащадком Василя Дуніна-Борковського, а яблучко від яблуньки недалеко падає…
- Тоді,- вигукнула Султана,- він переховується десь у Буремній Затоці й порішив Романа Да…
- Данильця.
- …щоб той його, зрадника, не викрив! Я тяжко зітхнула.
- Насправді ця теорія кульгає на обидві ноги. Розумієте, навіть якщо Леонід Дунін когось і зрадив, він не вчинив глобального злочину проти людства, не був, скажімо, наглядачем в Освенцімі, його не засуджували на Нюрнберзькому процесі. Тобто, я гадаю, на його злочин уже давно проминули всі строки давності. Хто б міг його притягнути до відповідальності через понад п’ятдесят років? Хто б виступив свідком на суді? Та й чи живий він іще - цей примарний Леонід Дунін?
Пітер Аніт глядів у вікно, заклавши руки в кишені. Довге чорне пасмо лежало на щоці, і на ньому танцював косий вечірній промінь. Не повертаючи голови, Петрик промовив:
- Ожавашко казала…
Чотири голови жваво обернулися до нього.
- Я так і знала,- грюкнула я кулаком по столу,- що це ти умикнув Ожавашко з лікарні!
- Де вона зараз? - занепокоєно вигукнув Майкл.
- Хто така Ожавашко? - одностайно запитали Джеклін і Султана.
Ожавашко, якщо можна так висловитися, плуталась під ногами й ніяк не вписувалась у мою історичну схему. Який стосунок може мати червоношкіра аборигенка Буремної Затоки до коштовної спадщини Дуніних-Борковських?…
Петрик підняв долоні, затуляючись ними, як щитом.
- «Умикнув» - яке цікаве слово! Каюся, допоміг Ожавашко вибратися з лікарні. Вона дуже дохідливо пояснила мені, що їй у МакКілера загрожує небезпека, а поліція і не планує надавати персональну охорону…
- Але чому ж ти мені нічого?…- почала була я. Петрик набурмосився.
- Тому що Ожавашко зникла вже на другий день! Я завіз її в селище до своєї тітки, вона обіцяла сидіти тихо як мишка й нікуди не рипатися. Я повернувся на- завтра - вона зникла вночі. Тітка била себе кулаком у груди й божилася, що звечора Ожавашко нормально лягла спати і навіть заснула - тітка кілька разів ходила перевіряти. А зранку, коли тітка збудилася, Ожавашко вже не було. Вислизнула. Але навіщо? Куди подалася? Чому не дочекалася мене?!
- А може, її викрали?
Петрик, пополотнівши, замотав головою.
- Ні! Навіть думати про таке не хочу!
Я набралася духу й виклала Петрику всі свої підозри.
- Професоре Аніт, коли вже у нас пішла така відверта розмова, давайте прояснимо все до кінця, щоб не було жодних недомовок. Усі пам’ятають, як у листопаді в бібліотеці зчинилася фальшива тривога? А трохи згодом з’ясувалося, що з однієї з облікових книг зникла вельми потрібна сторінка, яка стосувалася саме українських архівів. Гадаю, все це - ланки одного ланцюжка. А тебе, Петрику, саме під час фальшивої тривоги з якогось дива занесло в бібліотеку. Що ти там робив? Відповідай!
Петрик потер чоло й заправив волосся за вуха.
- Що робив, що робив… Не пам’ятаю я, що я там робив! Просто повз проходив - і все!
- І все? - підозріло звузила я очі.
- Нехай мене скунс перестріне!
Поки ми з друзями патякали, від Ліни Оверченко упав у скриньку віртуальний лист. Я швиденько розпечатала його. Як виявилося, Ліна теж байдиків не била, а збирала інформацію про Дуніна-Борковського. Щоправда, на відміну від мене, підійшла до справи по-науковому й відкопала розвідку Георгія Папакіна про фамільні архіви української козацької старшини. Пан дослідник з’ясував, що свого часу існував архів і Дуніних-Борковських. Хто започаткував його, не з’ясовано. Як писав Георгій Папакін про можливого засновника, «імовірно, ним міг бути Василь Дунін-Борковський (†1702). Місце зберігання, вміст та істо- рична доля [архіву] не відомі. За повідомленням О. Лазаревського, розпорошений ще в ХІХ ст.».
Звісна річ, найперше Георгія Папакіна цікавили документи з рукописних зібрань Дуніних-Борковських. Але мене безперечно більше цікавили записи про матеріальні цінності - оті незліченні статки, які буцімто надбав за життя чернігівський полковник. Мені значно легше було повірити, що мотивом убивства Ромчика Данильця були гроші, великі гроші…
Джеклін зазирала мені через плече, але, звісна річ, не могла вчитати кириличного шрифту.
- Що там?
Я у двох словах переклала Лінин лист.
- А твоя товаришка не пише, чи нема яких здогадок, де той архів усе-таки може бути?
- Вона не пише,- таємниче відповіла я,- але з іменем Василя Дуніна-Борковського пов’язана одна обитель на Чернігівщині - Успенський монастир на Єлецькій горі. Збудований він ув ХІ столітті князем Святославом Ярославичем. Існує легенда, що у товщі гори під монастирем є широкі підземелля, які нібито почав копати ще Антоній Печерський. Підземні ходи досліджувалися науковцями Київського церковно- археологічного товариства і начебто вивчені досконально, та насправді все не так просто. Людські перекази ніколи не виникають на порожньому місці - отже, є ще й інші, глибші підземелля, і саме там могли бути поховані скарби Дуніних-Борковських…
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ
ЗАМАХ
Вечоріло. Ще здалеку ми з Петриком побачили попід баром цілу вервечку старих обшарпаних машин - на таких здебільшого роз’їжджали вулицями Буремної Затоки сіроми-студенти. Якби ми здогадалися приїхати хоч на півгодини раніше, ще б мали надію відшукати собі місцинку під стоянку, зараз же всі узбіччя позаймали прудкіші щасливчики.