Страница 27 из 50
Ліна Оверченко слухає з розтуленим ротом, але не забуває в кишені поправляти цифровий диктофон, щоб на ньому добре все закарбувалося. Доведеться-бо звіт писати аж у далеку Буремну Затоку!
«Як вони взагалі наважилися думати на мого діда? - кривиться жінка - от-от знову заплаче.- Це ж він назвав мого брата Ромчиком на честь Романа Шолуденка! Я можу тобі показати, скільки листів він написав у різні інстанції - домагався посмертної реабілітації Буревісника!»
Жінка знову вибігає з кухні й повертається зі жмутом пом’ятих паперів.
«Бачиш,- майже кричить вона,- дідо всі копії собі залишав. І всі відповіді, які отримував. І домігся! Романа Шолуденка реабілітували у вересні дев’яностого року «за відсутністю складу злочину». А Леоніда Дуніна він так і не знайшов…»
Ліна напружено слухає - тільки б не переповнилася пам’ять у диктофоні!
«А твій дідо не здогадувався, від кого саме пішли чутки, що зрадник - Л. Д.?»
«Не знаю точно,- знизує плечима Ромчикова сестра,- але дідо колись обмовився, що його на закритому суді «захищав»,- вона жестом додала лапки,- один адвокат, який усе зробив, щоб дідо отримав максимальний строк. На виході з зали суду дідо плюнув йому в обличчя. А через багато років вони випадково здибались у Києві…»
«А для чого твій брат поїхав у Буремну Затоку?» - переводить Ліна мову на інше.
«Коли діда звинуватили у зраді й почали зусібіч цькувати, він дуже захворів. Років зо п’ять прохворів і помер. Ромчик так побивався! Ти ж знаєш, ми без батьків росли, нам дідо був і за тата, і за маму. І Ромчик дав слово - розкопаю справу з цією зрадою і виправдаю діда!»
Жінка перебирає папери, знаходить два однакові конверти.
«Ось тут запити, які дідо посилав у довідкове бюро. У тій боївці, що в ній він служив, були дівчата-зв’язкові - Оксана й Орися Байди. Перед війною вони всі разом училися в університеті. У сорок четвертому році сестри Байди зникли безвісти. Спершу дідо думав, що вони потрапили в облаву і їх вивезли в Німеччину на роботу, але зазвичай усі, кого так вивозили, потім якось давали про себе знати. А Байди просто щезли! І ти не повіриш: коли почалося це жахливе цькування, діда звинуватили, буцімто він і сестер Байд видав. А він же все життя був закоханий в Оксану! Навіть бабуся до неї ревнувала, сама мені казала, хоча до кого там було ревнувати - до безтілесної тіні?…»
«Ой! - вигукує Ліна Оверченко.- Оксана й Орися Байди? Обидві на «О». А хто з них двох писав вірші і друкувався перед війною в «Радянській літературі»? В універі сказали, що Ромчик розшукував якусь О. Байду…»
«Гадки не маю, котра з них поетка, але Ромчик дещо про них розкопав-таки. Щось там було пов’язане з переміщеними особами, здається, одна з них по війні емігрувала за океан. Я нічого не знаю - Ромчик дзвонив із тої Буремної Затоки раз на тиждень і на п’ять хвилин! - заплакала сестра.- Я навіть не знаю, зу- стрівся він із тою жінкою чи ні!»
Ліна Оверченко наливає ще по чарці, жінки не цокаючись випивають, Ромчикова сестра сякається в серветку й витирає сльози.
«А Леоніда Дуніна,- питає Ліна,- Ромчик зміг розшукати?»
«Ні,- хитає головою жінка з тьмяним волоссям.- Скільки я знаю, ні».
Я сиджу перед комп’ютером, і думки плутаються мені в голові. Припустімо, що Ромчик Данилець вийшов-таки на слід справжнього зрадника. Хіба за це б його убивали? Понад п’ятдесят років минуло! Яке звинувачення можна висунути тому зрадникові? І де - в Буремній Затоці? Ну, відвернеться від нього українська громада - то він завтра ж переїде в інше місто й матиме усіх десь.
Уява жваво намалювала старезного діда, який уже й думати забув, що трапилося п’ятдесят років тому. Навіть якщо зрадник - не хворобливий витвір колективного підсвідомого, яке вичитало якісь там ініціали «Л. Д.» бозна-де й бозна-коли, зараз він уже напевне обріс онуками та правнуками й веде порядне життя. Якщо не помер до цих пір. І він убиватиме Ромчика, боячись викриття? Маячня.
І де в цю схему вписується Ожавашко? І Петрик, разом із яким вона зникла з лікарні та який останнім часом так майстерно мене уникає, що мій намір спитати його про Ожавашко в лоб можна повісити в туалеті на гвіздочку. Хіба що… На гостину до Боба Торні він же не зможе не приїхати? Як мені дочекатися тої «вечері при свічках»?…
Я повернулася до комп’ютера.
«Бубочко,- закінчувала Ліна свого листа,- за всі мої труди мені належиться велика пляшка кленового сиропу, а не той шкалик, що ти привезла минулого разу. І чекаю нових доручень - бо мені ще хочеться мати сувенірну ляльку-індіанку».
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
ВЕЧЕРЯ ПРИ СВІЧКАХ
За останні двісті років устрій життя мешканців Буремної Затоки, здається, не змінився ні на йоту. Ліс, який підступав до містечка зусібіч і загрожував от-от поглинути, диктував свій плин часу - розмірений, неквапливий. Та й куди поспішати, коли за вікном хуртовина, дороги замело, а будинки засипало снігом чи не попід самий дах, і панові Йосипу сьогодні зранку довелося вибиратися з хати крізь віконце на горищі й відкопувати вхідні двері? До церкви ми запізнилися на десять хвилин, що для паламаря було просто нечувано.
І саме в такий день мене запросили на загадкову «Вечерю при свічках» аж на лісове озерце, де Боб Торні і його дружина Софія, у дівоцтві Дідьку (так-так, жодної помилки, саме Дідько,- іноді мені здавалося, що Буремна Затока - двадцять шоста область України), збудувала собі літній будиночок.
Поєднання непоєднанного - літній будиночок у сорокаградусний мороз - дало несподівані результати. Хата Боба й Софії Торні нагадувала гостроверхий намет, тільки чомусь збудований із неотесаних дерев’яних рубанок. Коли ми, себто Джеклін, Султана, Майкл, Петрик і я, двома машинами під’їхали до лісового озерця, тут уже стояла автівка самих Боба та Софії Торні. Лишаючи глибокі сліди в пухкому снігу, ми підійшли до грубих дерев’яних дверей і гучно постукали.
Двері розчахнулись, і зсередини війнуло теплом і затишком. Я уявила гарячу грубку, в якій потріскують дрова, і крісло-гойдалку поруч. Та й хіба може бути інакше у справжньому дерев’яному зрубі, що виріс на березі озера десь «на північ від шістдесятої паралелі»?
Газовий коминок насмішкувато щирився до мене. Вогонь плавав у скляному його нутрі, як червона риба в акваріумі. Софія Торні-Дідько припросила нас до вітальні, де Боб уже попивав біле вино замість аперитиву. На столі стояли два тарелі - один повний малесеньких морквин, другий - сирої цвітної капусти, посередині ж умостилася миска з густим білим соусом. Доктор Торні раз у раз брав із тарілки морквину або суцвіття капусти, вмочав у соус і відправляв до рота.
Джеклін теж ухопила гронце цвітної капусти, занурила в соус і вкинула собі до рота. Бадьорий хрумкіт наповнив кімнату.
- Ну, чого замріялася? - підштовхнув мене до тарілки Майкл.- Натщесерце не розважишся.
- Ви капусту просто сиру їсте? - не могла я повірити власним очам.
- Звісна річ! - образився Майкл.- А як же ще?
Я обережно вмочила найменше суцвіття в соус і поклала до рота. Довелося трохи попрацювати щелепами, але на смак страва виявилася смачною - ледь гоструватою, соковитою. Вже сміливіше я приклалася до цвітної капусти. Що може бути краще за сирі овочі, щоб нагуляти апетит перед вечерею при свічках?
Я пошукала очима свічки - одна горіла посеред обіднього столу, решта ж примостилися на маленькому столику поруч. Яких тільки свічок тут не було! Там і сям стояли пряничні хатки під червоними череп’яними дахами, старовинні годинники з зозулькою, свічки-ляльки і свічки-книжки, була навіть свічка - точна копія паризького Нотр-Даму. Поки я роздивлялася незвичайну колекцію, Софія Торні-Дідько принесла мисочку картопляних чіпсів, які теж треба було вмочати в білий соус. Я приєдналася до трапези - чекати справжньої вечері вже не було жодних сил.