Страница 17 из 50
Охоронець висунув шухляду, де складені були запасні ключі. Дістав потрібний, підписав якийсь папірець, поставив на ньому штампик і мовив:
- Двадцять доларів.
Петрик простягнув йому зелену двадцятку. Навзамін він отримав ключ, але не рушив одразу до шафок, а натомість знову спустився на підвальний поверх, знайшов там майстерню виготовлення ключів, пред’явив папірець і ключ - і за десять хвилин мав новесенький дублікат. Повернувши ключ охоронцю (двадцятка, я так розумію, лишилася як плата за дублікат), він попрямував у медичний корпус.
Я не могла повірити в те, що відбувається. Охоронець не тільки не вимагав у Петрика посвідчення особи - навіть не спитав, як його прізвище!
- У вас завжди так? - не витримала я.- Ну, ключ від хати під килимком на порозі - то ще півбіди. Але ж так будь-хто може отримати ключ від чужої шафки! Хіба можна бути такими довірливими?
Професор Аніт тільки гмикнув у відповідь.
Коли ми вдруге опинились у підвалі медичного корпусу, я ще здалеку помітила, що в присмерковому коридорі хтось є. Петрик притримав мене; ми спостерігали, як людина дістала з боксу якісь підручники, а на місце сховала щойно зняті кросівки. Коли вона заклацнула дверцята, майнула грива рудого волосся - і я впізнала Джеклін. Боса, в самих шкарпетках, Джеклін попрямувала на семінар. Я вже не дивувалася вибрикам місцевих студентів.
Тільки-но Джеклін щезла за рогом, як Петрик у два скоки опинився перед шафкою номер 357 і відімкнув замок. Звідти війнуло затхлим запахом задавненого поту. Схоже, як і Джеклін, Роман Данилець також зберігав тут взуття. Крім черевиків, у шафці висів піджак, а на поличці лежав товстий підручник та карта Буремної Затоки й околиць. Точно така сама карта, як у мене.
Петрик перевірив кишені піджака. Не було нічого, крім круглої срібної монетки у двадцять п’ять центів із портретом королеви Єлизавети на аверсі й оленем на реверсі - у Буремній Затоці монетку називають «чверткою»; до ювілеїв випускають «чвертки» з різними малюнками на реверсі, тільки королева лишається незмінною, і я зібрала для колекції вже з дюжину різних «чверток».
Петрик розгорнув карту.
Червоне нерівне коло - відмітка фломастером - одразу впадало в око. У центр його потрапив шмат лісу та два написи: Смарагдовий потік і Смарагдове озеро.
- Так і є! - вигукнула я.
Розвинувши поліетиленову торбинку, я обережно дістала книжку «Легенди койота», знайшла потрібну сторінку й простягнула Петрику. Легенда мала назву «ЯК З’ЯВИЛИСЯ СОНЦЕ І МІСЯЦЬ». Петрик заглибивсь у читання. Я ж уже знала зміст легенди чи не напам’ять.
«Обабіч гори, на вершечку якої Буревісник звив своє гніздо, люди збудували два селища. Койот мешкав у Темному селищі. Коли людям у Темному селищі треба було виходити на полювання або на риболовлю, вони відсували великий камінь, який затуляв прохід до аметистової копальні, й тоді все навкруги освітлювалося мерехтливим срібним сяєвом. Від людей койот не раз чував, що з того боку гори розташоване Світле селище, у якому набагато ясніше, ніж навіть всередині аметистової копальні, але койот не міг повірити, що таке буває. Одного разу він вирішив навідатись у Світле селище. Він видерся на гору аж до гнізда Буревісника, а потім спустився з того боку. Опинився він у людському поселенні майже такому самому, як і його власне. Тут було зовсім темно, і койот розчаровано впевнився, що люди надурили його і ніякого Світлого селища не існує.
І раптом він побачив, як із-під землі випірнув яскравий промінь - і все навкруги заясніло нечуваним світлом. Койоту стало неймовірно цікаво, і він попрямував на світло. Що ближче він підходив, то нестерпнішим ставало сяйво. Коли він наблизився до першого людського житла - вігвама, то побачив, що люди вийшли на полювання. Дочекавшись, заки люди повернуться з полювання, койот підгледів, як вождь затулив великою брилою вхід у печеру, з котрої сяяло світло, а кожній родині роздав по маленькому зеленкуватому камінцю, і вони забрали їх додому, щоб освітлювати свої вігвами. Койот підслухав, що люди називають печеру смарагдовою копальнею. Наступного ранку вождь знову відчинив смарагдову копальню - і люди пішли на риболовлю. Тоді койот, замружившись, прокрався в печеру і навпомацки схопив найбільший камінь, який трапився йому під лапу, й заховав його у мішок. Коли він тікав із печери, то хвостом зачепив брилу, котра затуляла отвір, каміння посипалося - й за мить і сліду не лишилося від входу в печеру.
Перелякавшись, койот стрімголов помчав додому,
у Темне селище. Захеканий, він підбіг до вігвама вождя і нічого не міг пояснити, тільки розв’язав мішок - і раптом яскравий камінь випурхнув на небо. Так над землею постало сонце. Коли надвечір сонце змучилось і закотилося на захід відпочивати, мудрий вождь відчинив аметистову копальню і викинув на небо найбільший камінь - і так постав місяць. І тепер сонце і місяць змінюють одне одного, освітлюючи землю. З тої пори люди не раз шукали вхід до смарагдової копальні, але досі не змогли його знайти».
Петрик закінчив читати і віддав мені книжку.
- Стривай,- він заправив за вухо чорне з червоним відливом пасмо.- Я чув таку легенду. Але там було трошки не так. Аметистова копальня - діюча, ми з тобою, згадай, зовсім трошки до неї не доїхали, вона неподалік нашої резервації…
«Темного селища»,- подумки виправила я.
- Але в тій легенді,- продовжив Петрик,- не смарагдова копальня, а срібна! Котра коло Сплячого Велетня. І вхід до неї закритий, бо копальню заливає вода, і добитися туди неможливо. Білі вже неодноразово намагалися відкачати воду, тільки марно.
- Але ж срібна копальня не з другого боку Гнізда Буревісника! З тамтого боку якраз Смарагдовий потік і Смарагдове озеро! Звідкись же вони взялися? Гніздо Буревісника - рівно посередині між паперовою фабрикою і Смарагдовим озером, якщо дивитися по карті…
Петрик довго роздивлявся карту, тоді звів на мене очі:
- Ти шукаєш зв’язку там, де його немає і бути не може. Я добре знаю місцевість, туди їздять полювати на лося. Дикі нетрі, де ніхто не живе…
- Але це ж не значить, що там не могли мешкати люди колись давно - або що туди зовсім не можна продертися.
- Ну, знаючи звірині стежки, продертися можна куди завгодно.
- Професоре Аніт, ви хотіли допомогти Ожавашко? Зняти з неї підозри? Треба з чогось починати. На- приклад, із Гнізда Буревісника. Хіба туди важко дістатися? А з місциною точно пов’язана таємниця! Не може бути, щоб Роман Данилець просто так відзначив легенду і поставив червоне коло на карті.
- До Смарагдового озера під’їхати можна тільки в об’їзд, через Оджибве-парк,- суворо попередив Петрик.- Якщо ж через Гніздо Буревісника - то хіба що звіриними стежками. Ти готова пару кілометрів лізти навпростець крізь хащі по коліно в снігу?
- Завжди готова,- відсалютувала я.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
ГНІЗДО БУРЕВІСНИКА
Петрик повіз мене звивистою дорогою - повз паперову фабрику, крізь тубільне селище - і вгору, до Гнізда Буревісника. Я ще ніколи не бувала в колишній індіанській резервації, і зараз мене найперше вразив контраст. Ми виїхали за місто, і я мовби перемістилась у просторі й потрапила додому, в Україну: на дорозі ями й латки, машина скаче на них і сердито чмихає, а обабіч дороги стоять темні мовчазні дерев’яні хати. Миттєва мана розвіялась - і я уздріла, що деякі хати не мають вікон. Зовсім.
- Як це так? - здивувалась я.- Де вікна?
- А,- Петрик махнув рукою,- то старі будинки. Ми раніше так будували - без вікон. Знаєш, як добре спати в темній-темнющій кімнаті? Ні світло, ні шум за вікном тебе не тривожать, думки впорядковуються, і тобі сняться фантастичні кольорові сни… У моєї тітки такий дім, без вікон. Я дуже любив вилізти на другий поверх і мріяти в цілковитій темряві.