Страница 14 из 50
Червона Петрикова машина тихо чекала у темному провулку. Обминаючи підступний ліхтар на фото-елементах, ми наблизились - і з-під машини просто мені під ноги чкурнула метка тінь.
«Ой!» - скрикнула я і затулила собі рот обома долонями.
«Чого репетуєш? - невдоволено відізвалася тінь.- Давно койота не бачила?»
Переді мною, піднявши передню лапу, стояв знайомий рудий силует і усміхався гострим писком. Нашорошені вуха ловили звуки ночі.
«Що ти тут робиш?» - пошепки спитала я.
«Що-що! На тебе чекаю! Маю для тебе ще одну пізнавальну історію - подарунок, так би мовити, до дня народження. Не могла ж ти подумати, що я тебе не привітаю? Дивись: шестикутна вітальня. Портьєри запнуті…»
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
РІК 1942
Шестикутна вітальня. На вікнах запнуті портьєри.
- Який паскудний настрій…- Оксана посмикала себе за мочку вуха. Ця звичка з’явилась у неї з недавнього часу - щойно вона згадувала про Семена, від котрого не було жодної звістки з самого дня наглої мобілізації, то починала нервово стенати плечима й терти вухо.
- А на що ти сподівалася? - зло й рішуче відтяла молодша сестра.- Згадай оті довоєнні паради й демонстрації, оте фальшиве єднання й братерство. Хіба військові френчі не дратували тебе самою своєю присутністю на вулицях твого міста? Хіба ти не бридилася щораз від їхнього панібратства і зверхності? - Орися несамовито жестикулювала.- То чого ж ти вважала, що інші військові… формою хіба відрізняються… що інші впишуться в інтер’єр?
- Який паскудний настрій… - за інерцією повторила Оксана, й Орися, стріпнувши віями, спробувала зазирнути їй у вічі, зацокотіла:
- Ну-ну, не переймайся… Це ж не кінець… Дасть
Бог, гарну новину отримаєш…
Облудні слова, котрим уже ніхто не вірив. Котрі вимовлялися, тільки аби говорити. Котрі нічого не важили. Сипалися - довгі, короткі, дзвінкі, погідні,- бо така звичка людська: у словесну форму одягати не залежні від волі людини явища, щоб змогти їх осягнути. Насправді ж Орисі хотілося так само опустити плечі й, хилитаючись із боку в бік, зітхати. Кривити обличчя, як від болю.
Знадвору по-хазяйському постукали, за мить двері прочинились, і крізь щілину зазирнула весела пика Леоніда Дуніна. Здмухнувши чорне пасмо з чола, він без привітання поцікавився:
- Гостей не чекали?
Сміливо відчинив двері навстіж, і тоді виявилося, що за спиною в Льончика стоять іще двоє: один у чорному елегантному костюмі, з дещо збентеженим виразом пташиного обличчя - Орися впізнала в ньому Льончикового колишнього однокурсника Левка Данильця.
Другий же був незнайомий. Високий, стрункий, лице трикутне, відкрите, а погляд блукає, і ніяк не вдається спіймати вираз його карих очей під запаленими, хворими повіками.
Поманивши за собою товаришів, Дунін першим ступив у сіни, скинув черевики, прилаштував їх під сходами, що вели на горище, та сміливо повернув праворуч, до кухні. Там він, насвистуючи урочистий марш, запалив вогонь і налив повний чайник води.
А гості так і тупцяли в сінях, незграбно роззуваючись.
Орися застигла в дверях, не певна, чи до вітальні їх запрошувати, чи краще відпровадити на кухню до Льончика, заки старша сестра не оговтається.
Тим часом Леонід випірнув із кухні; легко взяв кругленьку Орисю за талію й відсторонив із проходу, а тоді підштовхнув своїх товаришів до вітальні. Слідком за приятелями Льончик прослизнув у кімнату, зауважив посмучену Оксану. Нахилившись над нею, шепнув щось на вухо, від чого та стиснула губи, але невільно почервоніла й заховала усмішку, а потім піднесено промовив:
- Пані та панове, дозвольте відрекомендуватися: Перелесник,- він по-військовому хитнув підборіддям і клацнув закаблуками.- А ще маю познайомити вас. Сокіл,- він указав на Левка Данильця.
Левко простягнув Орисі руку, скоромовкою буркнув:
- Сокіл… е-е-е… то… то…
Орися подумки продовжила: «…псевдо»,- але вголос нічого не сказала, тільки кивнула приязно, з розумінням. Вдала, що вперше парубка бачить. Оксана теж кивнула, та руки не дала: душею була ще далеко. Левко-Сокіл зніяковів.
Льончик Дунін вказав на високого чорнявого й мовив:
- А це Буревісник.
Чорнявий запобігливо усміхався, цілував жінкам руки.
- Роман Шолуденко,- представився сміливо. Зачув, що на кухні закипає чайник, і дістав з кишені пляшку: - За знайомство, еге ж?
- Хлопці,- заметушилася Орися, перенесла з круглого столу вазу на етажерку і відставила до стіни два крайні стільці,- допоможіть мені стіл посунути на середину.
Сокіл-Данилець занюхав борщ і простодушно спитав:
- А що це у вас так смачно пахне? Борщ? Справжній борщ? Не може бути!…
Льончик ущипливо продекламував:
Сокіл літа високо.
Шпундри, млинці, кулешу
Остре соколе око
Завше уздріє першим.
Сокіл пригрозив йому кулаком.
…Відпарувала на столі каструля з борщем, відбрязкали ложки, віддзвеніли келишки з оковитою. Напруження, яке ледь помітною тінню ковзало по обличчях присутніх перед обідом, тепер залягло нетерплячими зморшками на чолах. Орися поглядала на Дуніна спідлоба, хотіла поквапити: «Льончику, говори вже! Не зволікай!…» - але натомість мовчала, бо не вирішила для себе, чи хоче вона почути те, що той має сказати. О, відчувала всією шкірою, що саме хоче сказати невиправний бабій-перелесник, пустун і відчайдух. І була певна: старша сестра притьмом на все погодиться. А от чи готова погодитися вона?…
І коли тягнути далі було вже просто непристойно, Леонід розправив вилоги елегантного піджака й промовив:
- Чудовий обід, чудовий… Давно вже я не мав нагоди так добре попоїсти… Еге ж,- він потарабанив пальцями по столу; крізь скатертину звук вийшов глухим і тривожним,- але я не про те… Оксано,- звернувся він до своєї візаві, яка після горілки дещо розімліла, на щоках заграв рум’янець, а важкий погляд повеселів,- ти працюєш, правда ж? Маєш Ausweis?
- Маю,- відповіла старша сестра.
- А ти, Орисенько?
- Я теж маю,- підтвердила молодша і наструнчилася.
Льончик Дунін покректав.
- Ми хотіли… Ми… цей…- він нетерпляче повернувся до Левка: - Сокіл краще розповість.
Той настовбурчився змерзлим пташком.
- Завжди я! Еге ж!… Тільки зразу домовимося: по-перше, нікому, ніколи! Навіть між собою не обговорювати!… По-друге, якщо ви зараз відмовитеся, ми просто забудемо про цю балачку - і баста. Ми зрозуміємо, правда…
- Говори,- підохотила його Оксана.
- Всього не скажу. Просто у вас іще й досі ніхто не квартирується… Отже, спитаю так: чи погодитеся ви раз на тиждень, може, рідше, часом частіше, перейтися на другий кінець міста і передати інформацію?… Не розпитуючи - що, як і навіщо…
- До нас навідуватимуться незнайомці? - запитала Оксана, ніби відповідь «так» уже прозвучала.- Як ми знатимемо, що їм можна довіряти?
- Ні-ні,- Левко-Сокіл нетерпляче помахав рукою,- це хіба що у виняткових випадках… Та ні, такого не буде, про вас знатимуть, крім нас, тільки… Ну, може, форс-мажор… хоча ми такого не маємо допустити!
Орися набундючилась.
- А чого ж це мене ніхто не питає? Чи моя думка нічого не важить? Старші вирішили між собою, а ти, дівчинко, лишень кивай на згоду?
- Та ні… Та ми…- забурмотів Сокіл.
- Та як ти могла!…- задихнулася від обурення
Оксана.
Орися сердито відвернулася.
Льончик Дунін підхопив зі столу пляшку, метнув до серванта, виставив на стіл чисті келишки замість тих, що перекочували на кухню.
- Не йде розмова, а ми її закропимо!
Розлив хвацько, кілька крапель впало на скатертину: на білій тканині розбіглися сіруваті мокрі плями. Орисі майнуло в голові: попсує поліровку!… Та Леонід рішуче ляснув долонею по столу: