Укус огняного змія

Ростислав потягнувся до знятого пробитого колеса, довго вертів його в руках.

— Підкачай, — мовила я, — послухаємо, звідки свистить.

Ми приблизно визначили, де має бути дірочка. Ростислав помацав пальцем, намагаючись знайти її. Зимовий безсонячний день насупився похмуро. Я дістала мобільний телефон, у якому вбудований ліхтарик, присвітила. Тонка цівка світла проникала в кожну заглибину, в усяку шпаринку на протекторі. Якби була купіль з водою, ми б швидко знайшли діру! Підкачали б колесо ще раз, кинули в воду — зразу б забулькало…

Ростислав підняв руку, мов хотів мене зупинити, і я застигла, тримаючи телефон-ліхтарик непорушно. Притиснувши протектор великими пальцями, Ростислав потягнув ґуму в різні боки. Вона знехотя, чинячи опір, ледве-ледве розійшлася.

— Такий поріз не міг зробити ні випадковий цвях, ні уламок скла. Тим паче, що зазвичай вони так і лишаються в протекторі… Ні, шина порізана ножем. Навмисне.

— Ось тобі і знак від мого бабая. Попередження, так би мовити.

Ростислав здивовано глипнув на мене. Я пояснила:

— Щоб не пхалися, куди не слід. Загадка uroboros’а нам не по зубах.

Розділ вісімнадцятий

ШЕРЛОК ГОЛМС І ДОКТОР УОТСОН

У Київ ми в’їхали, коли вже сутеніло. Фари зустрічних машин кидалися на нас із темряви, як загадкові світляні звірі. Знову посипав сніжок, і лобове скло раз у раз вкривалося тонким мереживним запиналом, а щітки наполегливо намагалися його скинути, розганяючи сон. Київ іще вивищувався над нами на пагорбах, та ось уже ми й собі видряпалися на перший горб — і нарешті відчули себе захищеними веремією машин, юрмами людей, вереском гальм, вибухами феєрверків, набридливим виском сигналізації, мерехтінням кольорових вивісок на крамницях, стугонінням церковних дзвонів, димовою завісою випускних газів.

— По-моєму, нам варто зняти стрес, — мовив Ростислав, повертаючи в напрямку центру міста. Я не заперечувала.

У суцільній темряві, яка раптово запала над містом, я ніяк не могла зорієнтуватися, де ми їдемо, вулички ніби й були знайомими, проте я не впізнавала їх, хотіла читати таблички на будинках — але ж не було видно. Ростислав упевнено повернув кілька разів, ми опинились уже зовсім у вузенькому й вилюднілому провулку, де хіба припарковано кілька машин, а перехожих нема зовсім. Мій супутник заглушив двигун, виліз із машини й допоміг вибратися мені.

— Де ми? — спитала я.

— Тс-с-с! — приклав палець до вуст Ростислав і повів мене до високих скляних дверей, які таємниче поблискували у розсіяному світлі вікон навколишніх будинків.

Двері відчинились, і дзвоник мелодійно теленькнув, сповіщаючи про наше прибуття. Швейцар виступив із кутка й уклонився, а тоді взяв верхній одяг. Ростислав уклав йому в долоню зіжмаканий папірець, і швейцар кутиками вуст вдячно усміхнувся. Така безпосередність здивувала мене: невже у нас уже звикли брати чайові так невимушено, як роблять це заокеанські колеги?

Ростислав потягнув мене за рукав, і ми проминули вестибуль і опинились у залі. Круглі столики розкидані по ній без жодної системи, поміж ними соваються офіціанти з тацями. Трохи далі — чи то подіум, чи то сцена. Там теж столик, а коло нього — два крісла з високими спинками.

Один з офіціантів підлетів до нас і провів до вільного столу майже під самою сценою. Накритий він був дивно: високий срібний кавник, дві філіжанки тонюсінької, аж прозорої порцеляни, тютюнниця, люлька. Ростислав притримав мені крісло, і я всілась упівоберта до сцени. Офіціант миттєво налив нам паруючої кави зі срібного кавника, наче виніс його за мить до нашого приходу, вклонився і щез.

— Треба хоч молока попросити, — прошепотіла я до Ростислава, — не можу пити чорну каву просто так…

У відповідь Ростислав із легкою посмішкою підняв зі столу срібний молочник, що його я спершу не помітила, і долив мені у філіжанку молока. Ложечка на блюдечку теж виявилася срібною — чи, принаймні, вельми схожою на срібло. Я покуштувала каву. Кислувата, запашна.

Тим часом на сцені з’явилася пані, яка не сіла в одне з крісел, а натомість почала гасати з кінця в кінець, заламуючи руки. Схоже, вистава вже йшла деякий час, а ми проґавили початок. Акторка вдягнена була у довгу сувору сукню, як із англійського фільму про життя у дев’ятнадцятому сторіччі. На руках пані мала довгі лайкові рукавички, які вона нервово почала стягувати палець за пальцем, а потім довго м’яла й термосила, виказуючи крайній ступінь хвилювання й розпачу.

«Я не знаю, я не знаю, — белькотіла акторка. — Мати Божа, зглянься на мене! Навіщо, навіщо я встромила свій цікавий ніс у цю історію? Але ж події самі закрутили мене, хіба мала я можливість опиратися? Якщо завтра інспектор Лестрейд знайде моє бездиханне тіло… О, ні, я навіть не хочу про це думати! Тільки одна, тільки одна людина може допомогти, і мені треба звіритися їй… Але як? Що я скажу? Таж мені ніхто не повірить! Вся історія від самого початку навіювала думку про вправно зрежисовану шараду, учасницею якої я мимовільно стала. Божечку, як, як мені переконати слідця, що я не вигадниця, що мені справді загрожує небезпека? Ой, він іде! Містере Голмс!..»

Притискаючи руки до грудей, акторка побігла зі сцени назустріч комусь невідомому.

Хоч убийте, до сьогоднішнього дня не збагну, як ми з Ростиславом опинилися на сцені. Причому в зубах я мала ту саму люльку, котра так здивувала мене, щойно ми вмостилися за наш столик. Я розсілась у кріслі з високою спинкою, а навпроти поважно сидів Ростислав.

«Докторе, що ви думаєте про цю справу?» — почула я власний хрипкуватий повільний голос і безмежно здивувалася.

«Голмсе, — відповів Ростислав, — леді Кароліна — з поважної родини. Я колись мав честь служити з її батьком у війську. Я не можу уявити, кому і з якого дива запраглося умертвити цю шановану в усіх розуміннях пані».

«Докторе, — я попихкала незапаленою люлькою, — ви помітили, що в бібліотеці, де знайшли леді Кароліну, був розгардіяш?»

«Розгардіяш? — Ростислав здивовано звів брови над світлими очима. — Перепрошую, Голмсе, але жодна книжка не зрушена з місця, все стояло по шафах, як і мало бути…»

«Докторе, — похитала я головою, — ми стільки часу проводимо разом… Я просто здивований, що ви й досі мало чого від мене навчилися… Хіба ви не звернули увагу, що «Життя тварин» Брема сусідувало з «Подорожжю Гулівера» Свіфта? Невже це не наштовхнуло вас на роздуми?»

Ростислав ніяково потер себе над губою, немов чухаючи невидимі вуса.

«У такій великій бібліотеці, докторе, — продовжувала я пояснювати, — де ціла шафка відведена під картки з назвою й описом книг, де все систематизоване, зашифроване й каталогізоване, раптом абсолютно несумісні книжки опиняються сусідками на одній полиці…»

«І який висновок ви із цього робите, Голмсе?» — спитав Ростислав.

«Убивця леді Кароліни шукав книжку, — говорила я замислено. — Можливо, небіжчиця його застукала. Імовірно, чимось налякала. Це нам іще належить вияснити…»

Ростислав надпив із філіжанки кави й промокнув білосніжною серветкою губи. Він був у захваті від дедуктивних здібностей свого друга Шерлока Голмса.

«Щойно ми дізнаємося, де придбали шнурок, яким була задушена леді Кароліна, ми зрозуміємо, де шукати убивцю, — промовила я, пихкаючи пустою люлькою. — Але в цьому, гадаю, нам придасться інспектор Лестрейд, адже йому значно легше розіслати дюжину поліціянтів по крамницях Лондона. Саме на таку роботу й годиться поліція, ви не згодні, докторе Уотсоне?»

Ростислав підвівся зі свого місця, пройшовся по сцені туди-сюди. Мене здивувало, що навіть хода у нього змінилася: спина виструнчилася по-військовому, а кроки зробилися чіткими, карбованими. Він повернувся на своє місце, всівся в крісло й закинув ногу на ногу. Пучками лівої руки смикав себе за неіснуючі вуса. Мені привиділося, що ще мить — і я узрію і вуса в нього над губою, і картату камізельку — і тоді зала перевернеться догори дриґом, як колись у дитинстві в кімнаті жахів, і попливе, і я попливу разом із нею…