Страница 3 из 7
— Юрію Юрійовичу, — нарешті попросив директор нашого героя, якому завжди довіряв найбільше, — ану, піди пошукай Світлану Георгіївну!
Та довго шукати не довелося. Не встиг Юрій Юрійович зробити кілька кроків, як вона з’явилася з боку нашого корпусу. Володарка монгольського полку і трьох «топ-менеджерів» йшла в розстебнутому на голе тіло халаті, боса, а в руках, як пропелер, крутила яскраво-червоні чоловічі труси в дрібний горошок. Вона була п’яна і щаслива. І це був останній її робочий день у нашому таборі.
Юрій Юрійович вважав такий фінал особистою поразкою. Але він не довго сумував — зрештою директор призначив його виконувачем обов’язків старшого вожатого без відриву від роботи з загоном. Це влаштувало всіх, навіть Світлану Георгіївну, яка перейшла працювати до сусіднього піонертабору «Олімпійські резерви» керівником драмгуртка, де, кажуть, справила на місцевих вожатих не менш яскраве враження.
Слава Юрія Юрійовича, вихователя-приборкувача непокірливих і зловредних піонерів поширювалася з небаченою швидкістю. Щоб вгамувати своїх розбишак-підопічних, до нього почали звертатися інші вожаті, й нікому Юрій Юрійович не відмовляв у допомозі та доброму слові. Від слави Юрія Юрійовича як найближчий товариш немало вигравав і я. Мною, злим і могутнім фізруком, колеги регулярно лякали дітей; тож як я від того не відбрикувався, але змушений був брати участь у виховному процесі хоча б із суто товариських почуттів. Мене часто кликали в корпуси для опосередкованого фізичного знущання над порушниками дисципліни шляхом нехитрих, але одноманітних фізичних вправ або корисних господарчих дій. І у кожному загоні обов’язково знаходилися екземпляри типу Васі Голікова, яким миття підлоги або присідання з вогнегасниками за наказом фізрука здавалися подвигом на кшталт штурму Рейхстагу. Беручі до уваги їхнє важке дитинство, професію батьків та зловредні характери, які дісталися їм у спадок, про застосування більш радикальних методів, як то ремінь або дубець, мова йти не могла. Та, на жаль, моя куца фантазія не сягала далі, ніж марширування навколо корпусу з табуретками у витягнутих руках під дружнє декламування вірша Маяковського:
А коли нікого не було поруч, дітлахи декламували свій улюблений віршик про червоний прапор. Зараз, у контексті всіх цих псевдополітичних подій, я його часто згадую:
Проте Юрій Юрійович ніколи не схвалював таких ідеологічно грубих і педагогічно недосконалих методів виховання. У ньому копирсалася, на відміну від нас, тонка і чутлива натура майбутнього педагога-новатора. Можливо, ми спостерігали народження нового Сухомлинського або Макаренка, хто знає. Першою жертвою нової методи Юрія Юрійовича став Льоха Тєлєвной, довгий і худий, як кишка, нахабний п’ятнадцятирічний хлопчина з першого загону, якого після чергового порушення мені передала на перевиховання змучена вожата. «Зроби з ним що-небудь!» — благала, ледь не плачучи, Світланка-Чапаєв (Чапаєв — тому що мала невеличкі вусики. Коли я з нею цілувався, то ніколи не голився виключно з почуття солідарності). Я нахмурив брови і пограв для ефекту біцепсами, але Тєлік, здуваючи зі свого гострого носа невидимі пилинки, лише нагло подивився мені в очі й посміхнувся. Підлогу він уже мив, з вогнегасниками присідав, Маяковського декламував, на заборону на купання плювати він хотів (вони всі бігали купатися на річку вночі), тож більш нічого креативного на тиху годину я йому запропонувати не міг, всі мої засоби впливу вичерпались. Надія лишалася тільки на Юрія Юрійовича.
І Юрій Юрійович, як завжди, не підвів.
— Тєлік, — запитав мудрий вожатий, — скажи мені, будь ласка, чого ти більше за все боїшся в житті? Окрім батька, звісно.
Батько у Тєліка був знаним у місті опером, якого боялися всі бандити.
— Нічого я не боюся. І батька я не боюся. Це ви його повинні боятися!
— Чому це ми повинні боятися твого батька? Хіба ми які злочинці? Ми чесні піонервожаті! То чого ж нам його боятися?
— Тому що мого батька всі бояться. Вчителі бояться, лікарі бояться, і директор табору, якого ви боїтеся, також боїться. Значить, і ви боїтесь.
— Логічно, — зауважив Юрій Юрійович, дістав із кишені гребінця і заходився неквапливо розчісуватися. — А з яких це саме причин?
— А з тих причин, що мій батько каже, що нема на світі такої людини, яка б не боялася, що її посадять до в’язниці! І нема таких людей, яких не було б за що посадити, бо кожна людина мінімум років на п’ять за своє життя заслужила. Без виключень! Тож мій батько може посадити до в’язниці будь-кого! Захоче — і посадить! І йому за це нічого не буде! Хіба що орден від президента! — Тєлік витлумачував родинну життєву філософію впевнено, як по писаному. Мабуть, не зважаючи на підвищену криміногенну ситуацію в регіоні, батько не залишав улюблене чадо без уваги і не стояв осторонь виховного процесу. Не часто зараз зустрінеш таку батьківську відповідальність.
Чесно кажучи, я сам був уже не радий, що привів Тєлєвного до Юрія Юрійовича. Я навіть не уявляв, яким саме чином той зможе вийти з неушкодженою репутацією з цього неприємного діалогу.
— Добре, — спокійно відповів Юрій Юрійович, — раз ти, Льохо, такий сміливий і кмітливий, скажи мені, будь ласка, чи вмієш ти читати?
— Читати? — Тєлік не зовсім второпав таке несподіване запитання. — Ви жартуєте?
— Просто питаю, які там жарти?! Може ж таким людям, як ти, які нічого не бояться, вміти читати — то зайве, звідки ж нам, простим смертним, знати? Та коли ти все ж таки вмієш читати, то читатимеш зараз мені вголос от оцю книжку, — і Юрій Юрійович показав збірку філософських нарисів під назвою «Сутінки богів». — Ти ж, Льохо, нігіліст, в Бога не віриш, нічого не боїшся, тож це якраз для таких, як ти, повір мені на слово, я в цьому розбираюся! Обирай, друже, сам, із чого починати. Дивись, який багатий вибір: Фрідріх Ніцше «Антихрист», Зиґмунд Фройд «Майбутнє однієї ілюзії», Еріх Фромм «Психоаналіз і релігія», Альбер Камю «Міф про Сізіфа. Есе про абсурд» і, нарешті, найцікавіше, Жан-Поль Сартр «Екзистенціалізм — це гуманізм». Тєлєвной, ти знаєш, що таке гуманізм?
Тєлік, якому стало недобре він самих тільки прізвищ і назв, що таке гуманізм, не знав. Він взяв книгу і підозріло подивився на синю обкладинку.
— Читати?
— Читай. — І Юрій Юрійович зручно вмостився на ліжко. — Сторінка, наприклад, 223, з самого спочатку.
— «.. Є лише одна по-справжньому серйозна проблема — проблема самогубства. — Виразно прочитав Тєлєвной і з німим запитанням подивився на Юрія Юрійовича. — Вирішити, варто чи не варто життя того, щоб його прожити, — значить, відповісти на фундаментальне питання філософії.» — Тєлік продовжував, читаючи, поглядати на вожатого, але той лише дріботів пальцями по подушці. Читав Тєлєвной на диво гарно, виразно, з правильними акцентами, але швидко втомлювався, давався взнаки брак практики. — «…Нарешті, я підходжу до смерті та тих відчуттів, які виникають з її приводу. Про смерть вже все сказано. — голос Тєлєвного раптом затремтів, — …і загальноприйняті норми потребують зберігати тут патетичний тон. Але от що дивно: всі живуть так, наче „нічого не знають“. Справа в тому, що у нас немає досвіду смерті…» Юрію Юрійовичу! — вигукнув нарешті, не витримавши напруги тексту, Тєлік.
— Втомився? — Юрій Юрійович дбайливо подав піонеру склянку води. — Попий трохи, перепочинь. Чи, може, ти не хочеш відповісти на фундаментальне питання філософії?!
— Давайте ліпше щось інше.
— Добре. Відкривай, наприклад, сторінку 17.
— «Фрідріх Ніцше. Антихрист. Досвід критики християнства. Прокляття християнству. — Почав, збиваючись, бубоніти Тєлік собі під носа. — Передмова. Ця книга для зовсім небагатьох. Можливо, жодного з них ще немає на світі. Можливо, вони — ті, що розуміють мого Заратустру… — на цьому місті Тєлік замовк і зовсім жалібно подивився на Юрія Юрійовича, який задоволено кивав головою в нерівний такт читання, — …так як же змішувати мені себе з тими, кого й сьогодні чують вуха?.. Мій день — післязавтрашній; деякі люди народжуються на світ „посмертно…“» Юрію Юрійовичу! — на очах Тєлєвного стояли сльози.