Тема для медитації

А символом партійної ідеології для мене був і на все життя залишиться Київський університет. Багацько води втекло відтоді, як я покинув цю одороблувату червону кам ’яницю, а й досі нудить мене від одного тільки спомину про його величезні аудиторії, в яких немов би на віки вічні завис їдкий чад марксизму-ленінізму з його теорією класової боротьби та партійностю літератури; й зараз мені сняться його похмурі темні галереї, де так і жди, що з-за рогу вискочить партійна почвара, озброєна гострою ідеологічною сокирою; і нині бачу я кабінети, в яких, неначе тхори в норах, сидять партійні фюрери зі здоровезними вгодованими рилами і божевільними очима...

Зі Стояном у нас відбулася тільки одна розмова, й говорили ми на сходовій площадці в гуртожитку.

— Я хотів побалакати з тобою ось про що... — сказав він, спершись ліктями на поручні й замислено дивлячись униз.

— Ну? — не втерпів я.

Він випростався й глянув мені просто у вічі.

— Я хочу, щоб ти нарешті облишив Оляну!

— Що?! — перепитав я.

— Те, що чуєш! Послухай, доки буде тривати оця гра з вогнем? Ти що, не бачиш, яка зараз обстановка в місті? У зв’язку з діяльністю Руденка й компанії назріває нова хвиля арештів... ти не розумієш цього, чи як?

— Ну, то й що?

— Навіщо ти втягнув її у розповсюдження самвидаву? Тобі що, не шкода цієї дівчини?!

Я нарешті втямив, що він і не підозрює про зв’язки Леляни з дисидентами, і мені подумалося, що це й на краще.

— Послухай, — сказав я, — кожен сам обирає свій шлях у житті! Вона ж не безмозка лялька, як більшість наших однокурсниць... та врешті, й небезпека не така вже велика!

Очі його зблиснули гнівом.

— Ти слухаєш «Свободу»?

— Ні.

— А дарма! Чумака пам’ятаєш... заступника редактора нашої районки?

— Та й що?

— Вчора повідомляли: помер у табірній лікарні... А за що, питається... за що?!

— За Україну! — твердо сказав я.

— Яку саме Україну?

— Що?

— Чию це Україну? — повторив він. — Чорновола? Чи Мороза? Чи американських спецслужб, які фінансують дисидентів? За чию Вкраїну буде страждати в тюрмі Оляна?

Я вражено підняв голову.

— Вкраїна, — з притиском сказав я, — в нас одна! Й ми всі проти неї — ніщо, розумієш? І наше життя лише тоді матиме цінність, якщо ми віддамо його в боротьбі за визволення України. Симоненко писав: «Я проллюся крапелькою крови на твоє священне знамено», пам’ятаєш? А взагалі, я не розумію... ти що, ума стерявся? Ти що це мелеш?!

— Це ти ума стерявся... й ті, хто за тобою стоїть! — з ненавистю закричав Стоян. — От скажіть, чого вам іще бракує? Якого рожна ви підриваєте державу, котра вас виховала, дала вам освіту, безкоштовне медичне обслуговування, житло? Навіщо ви продаєте її міжнародному імперіалізму?!

— Клепка вилетіла, еге? — поспитав я його. — Значить, немає ні порушення прав людини, ні політичних арештів, ні русифікації?

— А де ти бачиш русифікацію?

— Як це — де? — розгубивсь я од такого дурного запитання.

— Хто вам забороняє говорити рідною мовою? Ніхто, правда ж? Говоріть, скільки влізе! — Руки його тремтіли, голос ламався. — Так ні-і... ви ж хочете бути героями, слави здобувати!

— Що-що? — перепитав я. — Хто це хоче слави здобувати, по-твоєму?!

— А ті, що за тобою стоять... покидьки націоналістичні!

Я стис кулаки.

— Ти кого це назвав покидьками... людей, котрі всім пожертвували для України?!

— Не треба... не треба! — скривився Стоян, виставляючи перед собою долоню. — Давай критично поглянемо на їхню діяльність... добре?

— Ну, — сказав я, трохи заспокоївшись, — нехай! І що ж ти мені скажеш?

— Давай, — вкрадливо почав Стоян, — поставимо собі запитання: що вони роблять для республіки? От поглянь: партійні органи здійснюють керівництво економікою, відстоюють інтереси України в Москві, вибивають кошти для республіканського бюджету... а результати, ось вони, перед нами! — Він обвів рукою круг себе. — Дороги будуються, мости, стадіони... метро в Києві он яке! А тепер подумай: а яку ж користь приносять республіці дисиденти?

— І яку ж?

— А жодної! — скрикнув Стоян, зриваючись на вереск. — У них одна думка: як підірвати республіку, її економічну та політичну міць, як заронити в народну свідомість зерна чужої ідеології... а потім усе розвалити!

— Значить, — перебив я його, — ти вважаєш, ми повинні йти на співробітництво з цією владою?

— Юру, це наша влада! — гаряче сказав він. — Це наша держава... ми повинні приймати її такою, яка вона є, розумієш? Ми повинні підтримувати її, втілювати в життя всі її накреслення й постанови! Цю владу визнав наш народ... а хто ми такі, щоб іти проти волі народу? Хто, скажи мені?!

Я голосно розреготався.

— Ох ти, боягузе! — сказав я нарешті. — Тюрми злякався, еге? Так перелякався за свою шкуру, що заговорив газетними фразами? Ну-ну... валяй далі!

Він сіпнувся, наче його ножем штрикнули.

— Я — боягуз?

— А хто ж іще! Ти думав, цього не видно буде, еге? — Я зміряв його зневажливим поглядом. — Гарно ж ти заспівав, голубе! Може, ще й у КГБ побіжиш?

Він обурено підняв голову.

— За кого ти мене маєш?! — скрикнув він, хапаючи мене за барки. — Та я за такі слова...

Я пхнув його, й він, одлетівши, ударився головою об пожежну драбину.

— Облиш, дядьку... облиш! — з презирством сказав я йому. — Здоров’я у тебе не те, втямив?

Стоян притулив руки до грудей.

— Я прошу... ні, благаю... тільки одного, — щоб ти зробив із моїх слів належні висновки!

— А от це вже не твоє діло!

— Я хочу, щоб ти дав спокій Оляні! — понуро сказав він. — Ти ж не любиш її... ти не зможеш зробити її щасливою! Віддай цю дівчину мені, чуєш?

— Для чого? — насмішкувато поспитав я.

— Я кохаю її! Зі мною вона ніколи не потрапить туди, звідки немає вороття!..

Я дико зареготався.

— Ага, — сказав я, — і ти наплодиш із нею дітей, котрі нікому не будуть потрібні, крім вас, і виростиш їх духовними байстрюками, які будуть говорити отою собачою мовою, язичієм окупантів і комуняк, і ви з нею будете працювати в якій-небудь партійній газетці і писати про те, як пройшла районна партконференція і скільки зібрали буряків... Знаєш, я волію, щоб вона загинула в таборах, ніж стала отакою партійною проституткою!

Його лице перекосилося.

— Ти... ти ворог! — нарешті вигукнув він. — Ти ж ворог усякої держави... навіть у своїй самостійній Україні ти будеш боротися проти існуючого ладу, правда ж?

— Правда! — твердо сказав я. — Тому що всяка держава — це зло. Вона плодить величезну кількість чиновників, які паразитують на тілі народу. А такі, як я, розглядають чиновників, як слуг... собак, яких треба держати в нашийниках і на повідках! Ти перечитав стільки правозахисної літератури, а й досі не втямив, що не держава головне, — а демократія... права людини, розумієш? — Я махнув рукою. — Гаразд, мені ще до Леляни їхать...

— Значить, ти не покинеш оцю підпільну діяльність?

Я застебнув куртку і сховав руки до кишень. Поки ми балакали, надворі смеркло, і шиби зробилися чорні, як вугіль.

— Я виключаю тебе з нашої групи! — заявив я офіційним тоном. — Так що й балачки з тобою не буде жодної... І ще одне. Якщо ти донесеш у КГБ, то я розправлюся з тобою особисто! Через десять років, двадцять... але я тебе знайду і зроблю з тобою так, як робив мій дід із активістами колгоспного руху... зрозуміло?

Стоян дивився на мене, й лице його мінилося. Нарешті він зітхнув, неначе прийнявши якесь рішення, котре далося йому дуже нелегко, й дістав із-за пазухи грубу теку.

— Ти будеш в Оляни?

— А що?

— Віддай, будь ласка, їй оці матеріяли!

— Що тут?

— Меморандуми Гельсінської групи! Оляна просила терміново повернути, але я забув...

— Добре, добре... — буркнув я, ховаючи теку в дипломат. Потім хтів було подати йому руку, та вчасно стримався. — Що ж... будуй стадіони, ренегате!