Тема для медитації

... біля червоних колон університету.

— О, — сказало над вухом, — осьдечки ж він! То що, здав?

Я озирнувся й уздрів Стояна.

— Всі екзамени на п’ять! — хвалькувато сказав я. — Можна вважати, вже студент.

— Ти так гадаєш?

— Он уже й списки вивісили... зарахований!

Стоян подумав.

— Зачекай! Зараз я познайомлю тебе з одною людиною...

Він пірнув у відчинені двері. Я одійшов убік і спинився, замислено роззираючись навкруги. Оцей університет із його здоровецькими незграбними колонами, чорна стяга вулиці, зелений парк, де завмерла гранітна постать Кобзаря, — усе воно сприймалося тоді, як ознаки іншого, духовного світу: ще два роки тому в цім університеті таємно видавався «Український вісник» і, напевне, й досі тут уціліли люди, котрі були причетні до цієї справи; коло цього пам’ятника щороку на свято 22 Травня збиралися українські патріоти і, як розповідав Чумак, саме з оцього цоколя прочитав свої поезії Микола Холодний, показуючи на машину, котра повезла заарештованих на мітингу: «Он знову на третій швидкості помчало когось авто...»; а в оцьому червоному корпусі колись працював художником сам Тарас Шевченко. В університеті, думав я, зібралися люди, котрим небайдужа доля України; приховуючи до пори свої переконання, вони гуртують довкола себе студентську молодь; звичайно ж, мене вони одразу помітять і...

Із-за колони вийшов Стоян, а з ним — якась дівчина, й перше, що впало мені в око, був золотий спалах її кіс.

— Оце мій однокласник! Його зовуть Юр. Але він вступає на філологію...

— Як-як вас зовуть? — перепитала дівчина.

Я мовчав. Я так розгубився, що не міг вимовити й слова Навіть зараз, пишучи ці рядки, я почуваю, як мені перехоплює подих, а в душі починає зринати щемке, палюче і надзвичайно гостре усвідомлення того, що сталося диво і ти неждано зустрів таку ж істоту, як сам, — і найголовніше, що вона теж утямила це, тому що її очі першим же поглядом обпалили мене, як зоря.

— Мене зовуть Юр. А... а тебе?

— Оляна! — тихо сказала вона.

— Леляна?

— Та ні... Оляна! — Вона знову подивилася не мене. — А Леляна... це кого так зовуть?

Стоян безцеремонно підхопив її під руку.

— Ми зараз ідемо на Хрещатик їсти морозиво! А далі будемо готуватися до остатнього іспиту... А ти?

— А я увечері їду в село. Але з вами, звичайно, прогуляюся...

Ми перейшли вулицю й попростували через парк. Зблизька Шевченко ще дужче вражав якоюсь містичною величчю й піднесеністю над колотнечею цього метушливого світу.

— Стоян казав, що ти любиш поезію... — тихо сказала дівчина. — Цікаво, а хто твій улюблений поет?

— Богдан-Ігор Антонич. Ти чула про нього?

Вона покрутила головою.

— Ні. А вірші ти пишеш?

— Звичайно.

— А... а можеш мені щось прочитати?

— Між іншим, я теж пишу вірші! — утрутився Стоян. — І можу читати їх по кільканадцять годин підряд. Хочеш?

— Твої вірші я вже чула! — поважно відказала вона. — Раджу тобі їх більше не писати. Поезія — це завжди неповторність, як сказала Ліна Костенко... в поезію не можна йти з фальшивими гаслами і дерев’яним комсомольським пафосом, розумієш?

— Зате в мене двадцять віршів надруковано, а в Юра — тільки чотири! — засміявся Стоян.

— Прочитаєш? — знову повторила вона.

Я знітився.

— Та, — сказав я нарешті, — нехай іншим разом! А то вони в мене такі...

— Які ж?

— Націоналістичні! — знову втрутився Стоян. — Ідеологічно незрілі, от які!

Вона швидко глянула на мене, і її очі спалахнули, мов дві зорі.

— Це правда?

— Правда... — неохоче відказав я.

На вулиці було завізно. Стоян відпустив її руку, й тепер вона йшла біля мене, і крадькома поглядаючи в її бік, я бачив м’який лагідний профіль, і золоті коси, які струмували на плечі, і її маленьке вушко, де зблискувала сережка з крихітним сяйливим камінцем.

— А хто ж така Леляна? — тихо запитала вона.

— Войовниця з Божого Иру, — відказав я. — їх троє — Росана, Леляна й Світляна. Коли з Отхлані лізе на землю Троянову всяка нечисть, вони прилітають, щоб звоювати її й загнати назад...

— А що таке Ир?..

Я зітхнув.

— Це довго розповідати... Будеш слухать?

Вона знову обпекла мене поглядом, і я одвів очі убік, бо в мене перехопило горло.

— Буду, ще й як!

— З почину світа, — сказав я, — не було ні неба ні землі. А було тілько одне Яйце-Райце! Воно розбилося, й постало море, а на морі зелений явір, а на тому яворі сиділо троє голубів — Сварог, Ярило і Даждьбог, котрий ще зветься Коштруб, а в піснях його прозивають Голубонько-Коштрубонько. Над явором літала біла лебідь, їхня сестра, яка звалася Морана. Стали тії голуби раду радити, як світ сновати. Пірнув у синє море Ярило і дістав синій камінь, з якого утворилося небо. За ним пірнув у море Коштруб і дістав жовтого піску, з якого постала земля, себто цей світ або ще кажуть на нього, білий світ. А тоді пірнув у море Сварог і виніс дорогий перстень, — з того персня утворилися ще два світи — зелений Ир, або Ирій, або ще кажуть на нього Вирій або ж Вирай, і Верхній Світ, про який достеменно ніхто нічого не знає, але відомо, що він існує. Ярило злетів на небо і став сонцем, Сварог злетів у Верхній Світ, а Даждьбог, себто Коштруб, став богом зеленого Иру. А сестра їхня Морана зробилася богинею Отхлані — це така безодня, котра утворилася в землі, коли Даждьбог-Коштруб діставав пісок, щоб створити білий світ...

— Послухай, — вражено вигукнула вона, — звідки ти все це знаєш?!

Я знічено посміхнувся.

— Од баби, звідки ж іще...

— В нього баба — відьма над відьмами! — зареготався Стоян. — Її прозивають Чакунка... вона гляне на тебе — і може сказати, що з тобою станеться в майбутньому!

— Невже, це справді так? — глянула вона на мене.

— Щира правда! — потвердив я.

Ми звернули на Хрещатик. Хідниками валом валила юрма, і за ревиськом авт, які гнали по вулиці, голос цієї дівчини ледве можна було розібрати.

— Тобі подобається Київ? — поспитавсь я в неї.

— Ні. А тобі?

Я роззирнувся доокруж.

— Це місто мені здається якимсь паразитом! — сказав я нарешті. — Усі оці помпезні кам’яниці, авта, магазини — все воно кров і піт мільйонів селян, котрих задарма заставляли гнути спину в колгоспах! Коли моя бабуня вийшла на пенсію, то в її колгоспній книжці річний заробіток був десять-п’ятнадцять карбованців...

— То це що ж виходить, — утрутився Стоян, — уся радянська історія коту під хвіст, еге? А позитивних наслідків партійної політики ти не бачиш?

— А ще ти знаходиш у ній позитивного?

— Як це — що? Наслідки, ось вони... тролейбуси, метро! Ну, й досягнення науки, техніки...

— А політичні арешти?

— Арешти?!

Вона торкнулася мого ліктя, і я здригнувся.

— Не будемо про це! — попросила вона. І примруживши очі, зміряла мене допитливим поглядом. — Між іншим, я знаю, про що ти ведеш мову...

— Звідки?..

— Давай поговоримо на цю тему потім! Адже... — вона затнулася, а тоді підвела на мене благальний погляд, — ... адже ми бачимося не востаннє, правда ж?

— Правда! — хрипко сказав я і...

Юр поволі розплющив очі. Уздрів: чорний квадрат зрубу, який відбивається у воді; шматок осіннього неба, в якому плаває жовте ясенове листя; і своє лице, схилене понад водою, і сивина, що біліє на скронях, неначе сніг... Якусь хвилю він безтямно дивився на своє відображення, а тоді підняв відро і щосили вдарив ним у дзеркальне плесо; бризки підлетіли увиш, обляпуючи його з голови до ніг, вода ринула через край, але він мов би не завважив того, наглядаючи, як усе ламається й брижиться у несамовитому хаосі, котрий бурунився прозорими бульками, — й тільки тоді, коли через хлюпотіння води продерся чийсь голос, який гукав його на ймення, він хутко витяг відро, підтюпцем піднявся до хати і побачив, що біля дверей стоїть баба Лепестина.

— Ходи, сину, та хоч поснідаємо удвох... — сказала вона, поправляючи хустку. — А то так сумно, так сумно — хоч вовком вий! Ти ж нікуди не спішиш, га?