Армагедон уже відбувся

Так що продовжувати свої дні Іванові не було особливої потреби. Нажитися — нажився: подеколи вухами вилазило його мілке життя.

Що так — то так… чоловік ситий життям ніколи не буде. Проте переповнені, забруднені комори пам’яті дедалі частіше ампутували і смак, і бажання опиратися своєму проминанню. Та й ненаситність до тривання у світі не страхує від страху смерті нічиєю рукою — ні Божою, ні людською.

Бог йому в поміч не йшов ніколи, а люди — тим більше. І з тим Іван змирився давно. Тому ніколи й не забивав собі голову дурним думанням. Жив — як жив. І ніколи інше, як тільки після сну, не ловив за кінчик хвоста дедалі більш виразну, блискавично вертку думку про неминуче: про свою конечність. Якби його запитали, то він і не сказав би, скільки секунд ота миттєва думка — шпигачка свердлила розм’яклий у сні мозок, але що саме вона щодня ставала для Йвана катапультою до життя — це він знав точно.

Щоранку Іван розплющував очі так швидко, ніби насправді відбивався від надокучливого нагадування про неодмінну минущість. Здавалося, ось-ось — і невидимий хвіст незловленої думки гостролезо черкне сонне Іванове обличчя, зачепить найуразливіші кровоносні судини — і з того почнеться його кончина. І може, через те щоранку спішно й нервово зіскакував із постелі, першим ділом підходив до вікна, відгортав фіранку і спраглим зором шарудів усіма закутками народженого світанку.

Проте за склом не бачив ніколи нічого новішого, ніж завжди і багато років поспіль: чужі хвостаті птиці щастя і його смертельні птиці поки що не гніздилися під його дахом і навіть не вили гнізда, благополучно оминаючи Іванові дні.

А що дивний сон навертав тих птиць у Йванову голову… то таке… з кожним буває.

Так що дивився собі виспаний чи не дуже Іван у шибку —

а там багрянець осені змінювався білизною зими, снігові замети конкурували із заметілями весняного цвіту, рої надокучливих бджіл уступали набухле плодами гілля дерев пташиній цокотнечі;

і так продовжувалося з року в рік, поки блискавиця не палила розчахнуту грушу чи гроза не трощила на хаті шифер, поки сусідський пес не загризав курку, а домашній кіт не ловив у пилюці посеред двору одинокого загальмованого горобця.

І тоді Іван мовчки дивувався — хіба лише не сплескував руками — це ж кінець їхнього життя: і груші, і шиферу, і курки, і пташки.

Він не знав, чи вони, як люди, мають душу. Але якось відкрив для себе дивну штуку: між тим, що гине горобець у кішчиних кігтях чи востаннє зітхає на цьому світі людина в обіймах Смерті — немає жодної різниці. І виходило, що Іванові мигтіло в очах не так від життя, як лише від смерті, повсюдну присутність якої він відчував майже фізично і в усьому.

Ледь розплющивши очі, він ясно і ще ясніше усвідомлював: є оцей ранок, який лізе з усіх щілин в Іванову хату, і є Нічого — тобто той час, коли Іван нічого цього ніколи більше не побачить: ні промінчика на ранній росі подорожника, ні себе у стемнілому від часу дзеркалі.

І оте Нічого — то і є кінець світу і його особистий кінець.

Робив щоденну вранішню роботу — голився, снідав, годував худобу, муштрував пса — а невідступно думав про майбутній крах. Усе мало колись завалитися потворно і страхітливо, як завалилася Вавилонська вежа, про яку Іванові по молодості майже смішки розказувала одна особливо добра до нього жінка, тримаючи розпечену долоню на таких же розпечених Іванових грудях.

Та рука незрівнянно довго вносила в його життя сум’яття і жагу — і розривала Іванову затаєну натуру на шмаття. Шляк його довго трафляв від думання про неї. І може, був би Іван якось прив’язався до тої доброї жінки на довше, трощачи усталене і прісне своє життя, як трощить хмільний від розкошів літнього лісу ведмідь солодку малину. Але…

Але на біса ті солодкі губи доброї дуже жінки, граючись, розказали Йванові про вавилонський безлад і хаос?

Щоб воно його переслідувало повсюдно наперекір жару крові?!

Щоб лякало й без того заціпенілу і стерплу від страху душу?

І відступився Іван від безберегої своєї гарячості, одного гіркого дня відвівши розпечену жіночу руку із зголоднілих і згорілих своїх грудей, — бо побоявся бути розтрощеним її губами до часу… бо ніхто ще не дістався неба, будуючи вежу, яка ховає від людей, але й не приводить до Бога.

То правда, що помутилося Йванові в голові коло тої жінки — і на якийсь час відступив йому холод у грудях від іншого щоденного думання — про тих двох, із бункера у стіні, пробитих наскрізь залізним щупаком. І те думання — згадування також було кінцем світу і його щоденним крахом.

Кінець світу приходить із кінцем кожної людини й кожної речі — подеколи Іванові таки давав себе зловити той гостролезий хвіст вічного сум’яття, бо здавалося йому, що, коли би насправді хтось обліковував усі ці кінці світу — то вдарив би себе по чолі від дивного відкриття: остаточного кінця світу не буде, поки бодай одна жива душа чинить опір.

А одна душа залишиться хоч би що, хоч би і без Ноєвого ковчега, а хоч би перевернулися всі гори і збунтувалися всі моря й океани!

Бо не всі такі ліниві до життя, як був собі цей Іван, що склав руки на грудях без свічки, ніби підтверджував тим свою останню капітуляцію, і тільки мертвим зором дивиться тепер на себе у не зашторене безсовісними дітьми дзеркало — ніби сам себе запечатує в пеклі.

Але, як подумати добре, то нащо Йванові по смерті свічка, коли він і за життя смерті не боявся?!

Думати про неї — думав невідступно.

А боятися — не боявся.

8

Страх перед смертю утратив свій сенс ще в безвихідній Івановій молодості, плин якої неможливо було ні виправити, ні виправдати, ні стерти.

Той природний страх, що дається людині з народженням, щезнув у кліп ока — коли тонка червона гадючка крові оповила такий же, як зараз у його синів, залізний щупак-піку в Іванових обмерлих руках у Софіїній хаті, лиш тільки Іван проткнув замаскований на стіні лаз: акурат на місці, де ще мить тому висіли розмальовані півнями глиняні тарелі.

Ще не знав, чия то кров бризнула на його черевики, бо червону гадючку не наздогнав навіть передсмертний людський скрик, але саме тієї секунди молодий Олексюк здогадався, що його безжальний щупак сліпо уп’явся в саме серце Того чи Тієї, котрі ловили останні миті життя і волі у вузькому — хитро збудованому — простінку звичайної сільської хати.

Може, він навіть проштрикнув їх обох одночасно, бо, напевно, ж вони чекали смерті, притулені одне до одного —

(а більше не було як чекати звільнення від життя між фанерними дошками перегородки, що імітували стіну);

а може, вони там горнулися обличчям до обличчя;

чи хтось когось обороняв грудьми —

Іван того не знав і знати не буде, але точно знав, що у Софіїному господарстві їх було двоє — Чоловік і Жінка.

І їх тоді треба було знайти.

Іван від несподіванки і миттєвого переляку затримав щупак у продірявленому простінку — і тільки після перших пружних бризок крові тоненька червона гадючка запетляла згори до його черевика так рухливо, ніби і справді була живою, а тепер лише намагалася сховатися від переслідування.

Іван і без ворожки тоді вже знав, що і йому колись не оминути такого ж щупака.

Живому чи мертвому.

Але щоби так, як сьогодні?!

Руками його дітей?!

Тут і справді повіриш у живий Божий батіг, не те, що в невідворотність спокути.

Проте навіть найбільший сільський безбожник Іван Олексюк чув, що Бог ніколи не карає нікого на світі — Бог тільки любить. І ніхто не знає, як це відбувається.

«А й справді, а як?!» — якби був живий — пішов би нарешті до священика і запитав, чи таке може бути, що давня кров із Іванового щупака в Софіїній хаті сьогодні гостро капнула на Йванові мертві груди із щупаків його ж синів?

То це і є Божа любов до нього?

Не кара?!

Це так усе життя Бог любив Івана, що нічого йому не забув, проте рахунку не виставив, лиш тільки вернув Іванові те, що той носив у собі цілий вік?!