Армагедон уже відбувся

Стоїть Іван у скаламученій річці — і бачить, що вода в ній сама від себе на очах стає чистою. Але відірвати від дна свої ноги, щоб дійти до брами, не виходить: прибитий кожен його палець великим цвяхом до дна, і з-під кожного цвяха в’ється червона гадючка крові й каламутить чисту воду, а довкруг Івана повсідалося шеренгою чорне вороння — і загородило шлях до брами.

Ледве не заплакав Іван від безсилля — і брама відкрилася. А перед брамою — сила-силенна дверей: одні із-за одних визирають, одні одних вищі. Іванові хочеться відчинити бодай якісь, а він рукою не дотягнеться й до перших — ноги йому прибиті. Аж раптом одні за одними двері почали відчинятися. Та так швидко, так швидко, так стрімко, що Іван не зрозумів, що було за тими дверима — лише побачив довжезний, ніби саме життя, коридор, і з кінця того коридору кличе Івана голос. Виразний такий чоловічий голос, не сердитий і не лагідний, не жалісний і не добрий, а лиш такий наказовий, закличний: «Я тебе пущу до себе, Іване, коли ти зробиш те, що ще маєш зробити. А інакше не пущу. Роби роботу, Іване…» — так сказав голос — і розчинився над Іваном.

І відстали тоді Іванові ноги від дна, і зробилася навколо нього страшна каламуть, змішуючи кров із воронячим пір’ям, і заклекотіли великі води поперед Івана у відчинену браму й далі, та Йвана за собою не понесли. І лишився Іван на мокрім піску, а на шиї висів татовий ґердан і хилив йому голову долі, а там, на дні, на мокрім пісочку, червонів цілий ґудзик із жіночої блюзки і біліло Світланчине писемце.

Тлумачити Йванові той сон не було потреби — Іван мусив зробити роботу.

…Ото й попрятував тепер у місті рештки життя, як попрятують восени картоплю з городу.

На третій день вернувся Іван до синової хати легший на вісімнадцять тисяч євро і ще майже на половину від вісімнадцяти.

Він Петрові не брехав, що був у банку. І не один раз був, нібито гроші заморські міняв. Син у нього видющий, міг прослідити, куди ходить тато. Але на той час Петро на татові, надіслані Світланкою, гроші не зАрився. Все одно йому гроші залишаться після татової смерті.

Та Петро ще зазелений, аби розкусити тата, який задумав зробити роботу: тато навчений, як присипляти чужу пильність. Ото і зробив дещо.

А дещо було таке: поклав Іван Світланині й свої гроші, як порадили йому розумні люди з банку, на депозит, та й заповів назад Світлані у Грецію… після своєї смерті. Заплатив нотареві,[8] щоб той три рази на рік цікавився в Івановому селі, чи живий ще Іван чи ні, а як буде уже не жити, то нотар повідомить доньці, що тато відійшов, і тоді банк перекаже Світлані її євро, що вона їх татові п’ять років із Греції слала, а ще перешле їй складених татом своїх пару тисяч «зелених», бо тато в своєму житті також не байдикував, хоч про дітей і не дуже думав.

На Івановій совісті так багато несправедливого, що пора би віддати борги. Бодай тій дитині, котра заслужила. Вона, Світланка, певно, недарма писала, що ніхто нікому нічого не винен, крім совісті. А воно таки так… Як не мав тато совісті, то за совість грішми розплатиться, хоч гроші совість не замінять. Це Іван розуміє.

А більше він нікому нічого не винен. Та навіть як винен, — поправити не поправить: нема коли і нема вже чим.

Ось тільки всю роботу в місті доробить, забереться за свій глухий паркан, ще подибає місяць-другий — та й тихо у сні складе руки на грудях…

P. S

…А далі — нецікаво.

Далі — як ви й передбачали, було кіно: серіал.

Суто український — переважно російською мовою.

Але не Тією — а іншою: що п’ятьма буквами починається і проводами на дорогу із трьох букв закінчується.

Бюджет картини — неокупний.

Режисер — відомий.

Кастинг не проводився: актори — самодіяльні, масовка — безоплатна.

Безсторонніх свідків (глядачів) — двоє: Іван Олексюк у труні й нотаріус (у краватці).

Перша серія кіно закінчилася тієї миті, коли металошукачі львівських піротехніків у руках синів Івана Олексюка наткнулися на мідну шкатулку в городі. Поки її відкривали — Сильвестрова жінка Марія, не дихаючи, трималася правою рукою за серце, спостерігаючи з-поза стіни стайні за цим мовчазним (в основному) дійством, що озвучувалося лише раптовим і безперервним іканням Петра.

Як тільки на дні шкатулки, укритому блідим вишневим оксамитом, блиснула половинка бурого ґудзика, а більш нічого — із трьох грудей вирвався чи то стогін, чи придушений крик.

Груди піротехніків ознак реакції не подали.

А далі пішов варіант смачної російської мови. Та не Тієї — а іншої, ну, знаєте… усі слова якої варіюються від чотирьох до п’яти букв. Найбільш уживані з них починалися на букву «с…» та букву «б…».

Вуха ж прихованих слухачів та глядачів на вершечках дерев по периметру Олексюкового паркану, що належали хлопчакам із не закритої на той час місцевої початкової школи, вирвали з контексту одне незвично довге з-поміж інших слово — педераст, але що воно означало, навіть хлопці на деревах не знали, хоча й самі були активними його носіями. З’ясовувати його походження, значення та можливість подальшого застосування в нинішній ситуації на цей раз охочих не виявилося, оскільки події розвивалися так стрімко і непередбачувано, що будь-яке слово, запущене в ефір з Олексюко — вого городу у присутності Олексюка в домовині могло призвести до розвитку ще більшого хаосу.

Отож, діючий чоловічий хор — у складі Петра, Сильвестра й Ореста Олексюків (два тенори плюс один бас-профундо) — наввипередки і прискореними темпами змагався у швидкості пригадування слів не тільки з початковими літерами на «с» та «б», а й інших, близьких за значенням, ну, майже синонімів. Непосвячений міг би подумати про виняткові лінгвістичні здібності братів чи запідозрити їх у прихованому поліглотстві.

Німий хор свідків із зеленого камуфляжу дерев тільки кліпав очима.

А львівські піротехніки і далі мовчки щупали землю довкіл розкопаної могили, в якій (на псову маму?!) була закопана мідна шкатулка із розламаним ґудзиком. Піротехніки свою роботу знали, як і знали, що поблизу одного скарбу може бути скарб інший. Такі випадки траплялися в їхній практиці, як, проте, траплялися й протилежні.

Друга серія цього кіно розпочалася, коли Олексюкову труну виносили з хати, і одночасно з подвір’я намагалася виїхати «Піротехнічна лабораторія», заблокована людьми, що прийшли до Олексюків — чи то попрощатися з односельцем, чи додивитися кіно. Хтось із жінок сердито кинув водієві: «Що ти спішиш на той світ перед мерця? Не можна обганяти похорон! Дай, діда поховають, а там тоді й поїдеш!» — після чого водій ліниво розлігся в кабіні, прикривши обличчя кепкою, ще й причинив вікно, щоб не чути дурних бабських розмов.

Решту серій можна пропустити — бо розказувати особливо нічого:

поховали,

закопали,

двома вінками — від дітей та районного осередку ветеранів війни і праці — прикрили, пакети з цукерками і двома вафельками людям на цвинтарі роздали,

а кому не вистачило — давали по коржикові, прямо в руки.

Плакати ніхто не плакав.

Сини стояли чорні.

Невістки — мовчазні.

Правнук Софії Ткач — Ігор, що був учителем школи в сусідньому селі — затикав свічку в ногах могили і пішов із цвинтаря, не чекаючи пакета із вафлями.

Ото і всього того діда.

Проте ексклюзив двох останніх серій цього прецікавого блокбастера варто переказати. Стисло. Можна телеграфічно.

… Світланка, через тиждень конфіденційно повідомлена про смерть батька нотаріусом, який назвався повіреним у справах Івана Олексюка, із своїм чи то чоловіком, чи бойфрендом-греком летіла рейсом Афіни-Львів, щоби встигнути бодай на дев’ять днів поминок за покійником. Весь політ вона не відривалася від ілюмінатора — так що грек кілька разів поривався дати їй таблетку заспокійливих ліків, але Світланка щоразу відводила його руку.

8

Нотар (простонар.) — нотаріус.