Страница 6 из 55
— Стара розпусниця, — здається, пробурмотіла Фріда, а коли глянула на Германа, то побачила, що очі в того сміються.
— Сподіваюсь, ти вчора не накоїв нічого такого? Не розлив вина, не наступив на сукню якоїсь вертихвістки, як оце заплямував мені чисту скатертину?
— О ні, там був один нечемний молодик, — відповів Герман, — тож на його тлі я виглядав дуже пристойно.
— Хто такий?
— Усі звуть його Бідним Генріхом.
— А, графинин небіж! Йому все можна. Що ж він такого накоїв?
— Висловив своє невдоволення з приводу живої картини. Мені теж вона видалась трохи дивною.
— А що там було?
— Три старі відьми.
— Ну, звісно, тобі подавай гарних панянок, усіляких там Офелій та Дездемон!
— О, тітонька Фріда читала Шекспіра!
Економка зашарілась, але швидко опанувала себе й процідила:
— Усього лиш витирала пилюку.
Герман кивнув.
— Ти знаєш, що графиня записала на нього увесь маєток? Деколи Господь компенсує нестачу розуму багатством, якщо перебуває на той час у доброму гуморі.
— Почув би це преподобний Людвіг!
— Він мені не указ. У нього коханка живе біля Зеленого мосту, а Бог не зважає на злостиву стару економку.
Герман, за звичкою, хотів сказати комплімент, але передумав. Натомість став слухати далі.
— Звісно, давати маєток в руки недоумку графиня не збирається, на те в неї ще вистачає клепки. Тому й знайшла йому наречену, Софію.
— Еге ж, «мудру»!
— Що? Ця Софія теж її родичка, бідна, правда. Але вона буде опікуватися усіма тими статками й пильнувати чоловіченька.
— Мені ця дівчина видалася розважливою і скромною. Але хіба можна кохати такого, як Генріх?
— Се вже не наше діло, чи хтось когось кохає, — відрізала Фріда. — Тобі час їхати. Щоб вернувся мені до вечері, чуєш?
— Спробую! — посміхнувся широко Генріх. — Перепрошую за пляму на скатерці. Але варення рідке. Я такого не люблю. Тітка варила краще.
— Царство їй небесне! — зі злістю відповіла Фріда.
Поки Герман причепурювався перед поїздкою, бо для поміщика поїздка до міста — справжня подія, він вже й думати забув про свій сон і те, що, можливо, той сон супроводжувався мандрівкою по будинку. А от клятий Бідний Генріх ніяк не виходив йому з голови. Герман пригадав, з яким смаком той був одягнений, і як, попри напади шалу, в ньому відчувався аристократичний вишкіл, що з кров’ю передається з покоління у покоління. Про Софію годі й казати: видно, що її виховували дуже суворо. І безжально. Герман був для них сільським поміщиком, проте з якимось там князем чи графом навіть Генріх не посмів би говорити зверхньо. Для Германа, що мав за собою три дуелі, подібна зверхність була дошкульною. Навіть якби графинин небіж вилив йому на голову вміст нічного горщика, він не міг би нічого вдіяти. Найрозумніше з його боку буде триматися наступного разу просто подалі від цього неврівноваженого молодика.
Власне, життя його, вирвавшись з тісної ущелини юності, потребувало тепер тихо текти до свого гирла.
Герман сприймав дещо відсторонено свій новий життєвий простір, подарунок долі, якого не заслуговував на думку тітки Грети, тієї злої відьми, що гризла його матір поїдом, а він не смів заступитися. Своєю мовчанкою він заплатив за маєток, який мусив тепер утримувати, примножувати, і мав заслужити повагу довколишніх поміщиків, які змалку вчились хазяйнувати, а не муштрували солдатів на плацу.
Сівши в бричку з опущеним верхом, він озирнувся на вікна будинку, порожні, наче сліпі, й ще гостріше відчув свою неприкаяність. Лише проїхавши липову алею, він відчув, що дім відпускає його, і душу залило майже дитяче радісне очікування зустрічі з Кенігом. Можливо, колись він винайме собі там пристойне помешкання, щоб втікати туди, коли припече, і приймати там друзів. Він не міг уявити собі Леона чи Фріца в цьому, все ще пихатому, домі, де заправляла тінь тітки Грети.
Зранку голова була свіжою і мрії так і прогулювались в ній — одна краща за іншу. Багатство, він багатий, чорт забирай! Звісно, не такий, як графиня, але то вже кому скільки потрібно багатства. Корови, збіжжя, ще акції, вкладені в суднобудування. Здається, про акції збирався поговорити адвокат. Господи, у нього є навіть свій адвокат!! він їде по своїй землі. Луки парували під вранішнім сонцем, краєвид спереду затуляла широка спина кучера Петера, і Герман не помітив, як вони в’їхали в ліс. У ніздрі вдарив вогкий дух прілого листя. З дерев ще й досі скрапувала вода, колеса занурились у м’яку землю, змішану з глицею, і бризки з глибокої колії полетіли з боків. Петер міг поїхати іншою дорогою, тією, якою везли до міста молоко й масло на продаж, але ця була коротша. І за цим стояв наказ економки Фріди. Вона складала дорожню карту для кожного, хто виїжджав з маєтку, вказувала навіть, в якій корчмі зупинятись і в якій кузні підкувати коня, коли раптом той згубить підкову. Це не означало, що її накази виконувались: воля пані Фріди слабла за в’їзною брамою, що нею закінчувалась липова алея. Утім, вона здогадувалась про це, читаючи по очах правдивий маршрут кожного. Для неї важливо було знати не те, чи виконувались її накази, а наскільки вони виконувались. Та й, зрештою, втративши господиню, Фріда не змогла нею стати. І сама це розуміла. Те, з чим вона боролась насправді, можна було назвати одним словом — СТАРІСТЬ. Безсилля й беззахисність старості — ось що її лякало. Зморшки, в’янення тіла — те, чим переймаються кокетки, для Фріди не мало абсолютно жодного значення. Вона була машиною для керування домом і пильнувала, щоб механізм працював бездоганно. І, не дай Боже, не заржавів від бездіяльності.
Зараз вона і Герман вивчали одне одного, шукаючи слабкі місця. Настороженість, підозріливість і таке інше. З паном Богушем було все значно простіше. Він був вивчений Фрідою як отченаш, бо жив уже 15 років поряд. Управитель вів подвійне життя: тіло й розум його працювали на благо маєтку, а серце знаходило розраду в Кенігсберзі, де він періодично зустрічався з приятелями за бесідами й чаркою. По-іншому він просто не міг. Він би помер без цих приятельських посиденьок. Найбільше, чим могла йому дошкулити Фріда, це сказати щось різке про його співвітчизників — поляків. Богуш спалахував тоді як порох, дарма, що в Польщі був лише один раз замолоду, і не мав там нікого з родини. Справжньою батьківщиною для Богуша була Альбертина, а патріотичні рефлексії плавали на поверхні.
Твердження, ніби батьківщина там, де минули дитячі та юнацькі літа, не завжди правильне. Тобто не є такою ж абсолютною істиною, як те, що Бог існує, або Кенігсберг — місто, що належить Пруссії. Але наш розум настільки невпевнений у собі, що навіть подібні істини вимагають доказів.
Утім, докази існування Бога найменше турбували Германа. Йому досить було знати, що віра в Бога дає людині певні преференції в суспільному та особистому житті.
Вигляд мурів, позолочених зверху сонцем, гострих шпилів кірх, що розчинялись у ранковому небі наче в оцті, свіжий вітер з затоки, який намагався зірвати капелюха з голови новоспеченого поміщика, заволоділи почуттями Германа й заспівали для нього гімн повернення. Хоча він був тут усього тиждень тому, роблячи деякі закупи для свого холостяцького побуту, що не міг довірити будь-кому, серед яких була дюжина сорочок, сукняний халат, бо старий геть зносився, нове сідло, та ще календар на цей рік, що давав йому змогу ознайомитися з графіком сільськогосподарських робіт. Про якесь облаштування кабінету він навіть не думав. Оце вчора минуло тільки півроку відтоді, як померла тітка, і виганяти її дух з дому Герман не наважувався. Дух був не те, що прикріший, ніж за життя тітки, але тепер він вважався священним серед мешканців дому, і будь-які переміни могли б засмутити її колишніх слуг. Та й Герман не звик до такого великого помешкання, бо мешкав чимало літ в двох вбогих мебльованих покоїках. Тому його просто жахала перспектива після того, як мине жалоба, щось змінювати в будинку.
Натомість у місті він зразу ожив, й потік екіпажів, селянських возів, вершників, у який він влився, потік запахів, звуків змусив його серце тремтіти в радісному нетерпінні. З цього міста їх колись з матір’ю вигнала недоля, і тепер він наважиться відвідати вулицю, де вони колись мешкали. Та йому раніше це навіть не спадало на думку, аж доки він не упізнав вивіску чоботаря, коли бричка звернула вбік, на тиху вулицю. Так, тепер за рогом, справа… Ось він, той сірий дім з вікнами на другому поверсі, куди ніколи не зазирало сонце, ні зранку, ні ввечері, що могло призвести до хвороби матір, хвороби, що розтягнулась на довгі роки, незважаючи на свіже молоко й масло в тітчиному маєтку та солоні вітри з узбережжя. Сюди, в ці вікна, потрапляв лише відблиск сонця, через що квіти й діти виростали високими, блідими й тонкими. Але коли вдосталь дров, зелена кахляна піч стає гарячою, аж обпікає руки, і можна тішитись цим земним теплом замість доторку до зігрітого сонцем підвіконня. Якось вони ледь не вчаділи. Їх розбудила служниця, що спала в закутку на кухні, а служницю розбудив сон, ніби її душить покійний чоловік, портовий вантажник, гіркий п’яниця. І Герман пам’ятає, як вони сидять на сходах, поки провітрюється помешкання, закутані в ковдри, він на колінах у мами. Ніч, тьмяне світло з вікна. Жінки смакують подробиці страшної небезпеки й щасливого порятунку, хтось час від часу схлипує. Герману не більш як чотири роки. Він засинає під шепіт.