Притулок

Поснідавши, я вийшла надвір і з подивом помітила, що майданчик «Притулку» кишить людьми, на відміну від вчорашнього затишшя. Дехто з них поводився доволі дивно, і я збагнула, що це і є час щоденної прогулянки «янгольських», про що обачно застерігав мене напередодні Дмитро Михайлович. Певне напруження видавав чіпкий погляд нянечки, котра не зводила очей з кожного, та ще Янча, що попри вдавану байдужість, розтягнувшись на лавиці у дерев’яній альтанці посеред подвір’я, примруженим котячим оком тримав усе під контролем.

Я не ризикнула відкрито підходити до нього, враховуючи все, що сталося напередодні у «янгольському». Натомість дружньо помахала рукою (Янко мене одразу помітив) і вмостилася неподалік на грабовий круглячок.

…Якщо не брати до уваги зрілий вік кожного з пацієнтів, можна було б подумати, що вивели на прогулянку молодшу групу дитячого садочка. Кожен знаходив собі справу до вподоби, не звертаючи уваги на все, що коїться навколо. Один кумедний дядько у безглуздо затісному кептарику, підібравши з землі сухий патичок, присів неподалік і навпочіпки порпав землю, вочевидь, виводив там нікому не зрозумілі ієрогліфи… Інший набурмосено ходив мовчки туди-сюди, і, помітивши, що Янчова увага прикута саме до нього, я чомусь подумала, що треба бути обережною. Ще один, пригрівшись сонечком, несподівано став роздягатися, скидуючи з себе засмальцьовану маринарку, далі непрасовану сорочку – аж до спідньої білизни. Стурбована санітарка, підійшовши до нього, доброзичливо вмовляла одягнутися:

– Годі, Антоне, облиш, задубієш, а пак знову будеш хорий…

І Антон, зворушений її теплою інтонацією, підбирав із землі вбрання, одягав на себе, невпопад защіпаючи ґудзики і забувши затягнути «блискавку» на штанях. А розчулена нянечка, зашарівшись, підказувала:

– Господичку мій, та ти хоч срамоту прикрий, Антоне… Горе мені з вами…

Лишень один чоловічок з усіх настирливо вимагав уваги – смішний, з довгим носом, схожий на Піннокіо (бракувало хіба абетки у руці). Він підходив по черзі до кожного і писклявим дитячим голосом канючив:

– Дядю, дай копієчку…

Ніхто не реагував на його поведінку агресивно, напевно, звикли. Та коли він проробляв це вдесяте хтось таки не втримувався:

Ображений закопилював губу і сором’язливо відходив убік:

– Та пішов ти…

– Злий ти, дядя…

Михайлина, з котрою я вже познайомилась під час відвідин «янгольського», чинно зайняла собі місце на сходах корпусу і тихенько наспівувала молитву, уявляючи себе, вочевидь, на пасхальній службі. Вона виглядала беззахисно урочистою, і ніхто її не чіпав – отой спів вносив бодай якесь розмаїття у нерозбірливе бурмотіння інших.

Маргіта, закутавшись не по-літньому у тепленький вовняний лапсердак, почимчикувала до Янка у альтанку і, присівши поруч, випитувала: «… Як гадаєш, хлопче, вже пора?»…

Терплячий і звиклий до всього Янчо з серйозним виразом обличчя відповідав: «Ще раз чекайте, тютко. То ше зарано…» Куди «пора» і що «зарано» знали добре лишень вони – стара жінка, змучена довічним очікуванням коханого, і могутній велетень Янчо, котрого за два роки служби у війську не зуміло дочекатися дівча…

Окрім Михайлини та Маргіти подвір’ям прогулювались ще п’ятеро значно молодших жінок. Кожна з них бубоніла щось своє, а одна повсякчас голосно реготала, розмовляючи з уявним співбесідником: «…Та облиште вже, кажу я вам… Не дам… Не можу… Кишки болять… Чотири аборти за півроку, далі два викидні…» І вже агресивніше, трясучи у повітрі дрібними кулачками: «…Пішов до біса, я кому сказала… Не чіпай мене, бо вдарю…» Її уста були масно і невпопад підфарбовані вульгарною пурпуровою конфітурою, а на кінчиках волосся руділа не зовсім вилиняла хна. Інші четверо тримались трохи осторонь від неї, наче боялися підхопити нікому не видиму заразу.

Хелени серед них не було, і я зрозуміла, що її вигулюють окремо…

– Доброго дня… Мене звуть Дара… Від сьогодні ми збиратимемось разом, аби розповісти одне одному про себе і вислухати кожного з бажанням порозуміти і допомогти…

Вісімнадцять напружених пар очей слідкували за кожним моїм рухом і словом. Дмитро Михайлович, заздалегідь отримавши мій дозвіл на присутність, нечутно причаївся у закутку і спостерігав за поведінкою пацієнтів. Він полюбляв поговорити з кожним, проте зазвичай оті розмови відбувалися віч-на-віч. А щоб отак – звести їх докупи, претендуючи на відвертість – надто сміливе рішення, враховуючи специфіку закладу. Лікар терпляче не втручаючись очікував подальшого розвитку подій.

– Кожен із вас мав причину на те, аби сюди потрапити… Кожен із вас залишив удома щось, що приносило йому біль і душевні страждання… Проте кожна біда припиняє бути бідою, коли про неї говорити вголос. Тоді вона стає звичайною проблемою – однією з багатьох, які переслідують нас протягом життя і які можна вирішити спільними зусиллями…

Я замовкла, аби передихнути, уважно придивляючись до незвичної аудиторії. Я усвідомлювала, що слухачі не є цілком адекватними, і була напоготові, адже мої слова могли викликати непередбачувані емоції, ба, навіть агресію або ж безпідставний сміх. Я була готова до всього, проте панувала мовчанка. Завмерши, аудиторія не реагувала на мою промову. Хтось (зазвичай жінки) з-під лоба спостерігав за мною, до кінця не збагнувши, про що йде мова. Я не бачила дружелюбності в їхніх очах, і це було найгірше. Хтось байдуже порпав у носі і жадібно поглядав на пиріжки, викладені на тацях, гадаючи, що то і є головна причина нашого збіговиська. Безсловесний Михайло-чоботар, з яким ми теж мали нагоду зустрітися напередодні, сидів, наче глиба, низько опустивши голову, ніби його не торкалося все дійство. Іван-тесля стурбовано шкрябав потилицю, оцінюючи скрутність моєї ситуації. Один Мітя, вчитель фізики, уважно прислухався до почутого і схвально хитав головою, даючи зрозуміти, що контакт існує.

– Людині важко самотужки боротися з влас– ними протиріччями. Все залежить від тих, хто її оточує, від середовища… В даному випадку те середовище – це є ми з вами. Я і ви – ми одне ціле, знаходячись тут, адже маємо спільну мету – знайти порозуміння. Це є та причина, що звела нас і об’єднала у стінах «Притулку»…

– Ви не плутайте себе з нами… Ми потрапили сюди примусово, а ви з власної волі. Тому між нами існує величезна прірва… Чи вас, як погану дівчинку, теж відрядили сюди на перевиховання? – колишній вчитель фізики несподівано цупко і навіть в’їдливо сприйняв отриману інформацію і, дивлячись просто мені увічі, чекав відповідь, укотре примусивши мене замислитись над тим, що, власне, він, з цілком ясним розумом і навіть кмітливістю, тут робить?…

– Я приїхала сюди з власного бажання – це правда. Питання в тому, що мене сюди привело… Та про це пізніше… У кожного із нас є певна історія, певна біографія, і кожен із нас, я впевнена в цьому, має що сказати. Нехай це станеться раніше чи пізніше, проте все те, що виплеснеться назовні, обов’язково дасть позитивний результат, – я помітила, що вчитель тихенько, у вус, посміхається, отже, промова лунала непереконливо…

– Хто бажає щось розповісти про себе? – мій погляд ковзав по присутніх, шукаючи прихильні очі, проте панувала зловісна тиша. Ситуація стала критичною, і якоїсь миті я ладна була розплакатись, втекти світ за очі… «Яка ж бо я дурепа, – щеміло в голові. – Як можна було розраховувати на порозуміння людей із порушеною психікою, неадекватних, з гіпертрофованими почуттями, недавніх пияків та потенційних шизофреніків, людей, яким понад усе на світі хочеться одного – аби їх не чіпали…» Я відчувала майже фізично, як моя непохитна самовпевненість котиться у безодню.

«Ну добре, – моя свідомість вперто не хотіла змиритися з безпомічністю, – з тими, що у «ян– гольському», все зрозуміло: позбавлені усвідомлення власної неповноцінності, вони до кінця днів сприйматимуть навколишній світ на тваринному рівні, що лояльно формулюється діагнозом «важко виліковні». Але ж люди, котрі сиділи переді мною без найменшої іскорки в очах, колись таки зобов’язані будуть повернутися у колишнє середовище. В картках, які я встигла попередньо проглянути, так і написано: «реабілітаційний період».