Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 2 из 8

Та він, здалося, не помічав мого стану, а натомість, посміхаючись, простягав візитівку:

– Якщо ви згодитесь трохи зачекати, аби я привів себе до ладу, я залюбки проведу вас до виставкового залу… Гадаю, спільнота вже турбується через вашу відсутність…

«У-у-у… От зараза… Таки не забув про мій проступок… Уявляю, з якою огидою він відтиратиме туалетним папером все, що виверглось з моєї ротової порожнини на його бездоганне донедавна взуття, щойно я прикрию за собою двері… Мачо недороблений… Ото вже матиме що розповідати таким, як сам, чистоплюям на черговому фуршеті… Змішати людину з брудом – улюблена справа мистецького збіговиська… Краще б вилаявся по-людськи…» Звісно, вголос я цього не сказала, а натомість зашарілася майже по-дівочому, уявивши собі процес ганебного черевикового «очищення», взяла з його рук візитівку і, аби не образити, заховала в сумочку:

– Вибачте ще раз за все, що трапилось, – зібравши всю існуючу на світі витримку і гідність, ходою щонайменше королівни виплила з клозету в коридор, і виснажено притулилася до стіни… Оце так випробовування… В кінці коридорного лабіринту гула переповненим вуликом виставкова зала…

А чи треба мені насправді туди, де серед тютюнового смороду і невпинного клацання ненависних фотокамер підстаркуваті фальшиві «метри» заздрісно вихваляють звитяги здібного початківця? Їм я теж не вірю… І чи потрібен мені цей вишуканий надибанець поруч, аби опісля зухвало, як буває зазвичай, перепитували: «Це твій новий прихвостень, Каріно? А він таки нічогенький!!! Може й справді налаштуєш нарешті особисте життя?..» О-о-о, ні… Тільки не це!!!

Я обернулася на двері, за якими «прихвостень» знищував (стовідсотково з огидою) сліди мого злочину. Погляд зупинився на металевому кружальці з зображенням чоловічого капелюха та літерою «м» (до біса!!! поруч бовваніли двері з літерою «ж»!!!). Я вкотре за останніх кільканадцять хвилин зашарілася – непідробно, по-справжньому, усвідомивши вчергове промах, і зрозуміла, що мені зараз потрібно: ВТЕЧА!!! Поправивши зачіску і защіпнувши сумочку, неймовірним зусиллям віддерла змучені тіло й душу від льодяної стіни і, махнувши на прощання охоронцю, пошкандибала додому зі святою вірою у те, що свого туалетного надибанця я ніколи в житті не побачу…

Минув тиждень…

«Доброго дня… Сьогодні в студії шанована людина нашого міста, мистецтвознавець, засновник Фонду підтримки молодих талановитих дарувань, голова фундації «Мистецька скарбниця рідного краю» і просто чудова людина Олексій Коноваленко», – мармиза напудреної понад міру журналістки вищиряла зуби на весь екран, відпрацьовуючи спонсорські гроші, кинуті на підтримку програми і занепадаючого місцевого каналу (вочевидь, тих грошей таки не вистачає на професійну косметику для ведучих… І чому я така зла?..).

Тим часом невдало загримована мармиза запрошувала до студії гостя, і я, побачивши знайоме і ледь не ненависне обличчя, сповнене спокою і гідності, сполотніла: це ж мій туалетний надибанець!!!

– Олексію Федоровичу, нещодавно відбулася презентація талановитого молодого художника, автора понад сотні цікавих робіт, котрого ви як засновник Фонду взяли під свою опіку. Нам відомо, що Фонд спонсорував згаданий захід, як і багато інших, і це викликає неабияке захоплення, адже до недавнього часу молодим даруванням було надзвичайно важко заявити про себе у мистецькому середовищі без підтримки «сильних світу цього», – посмішка журналістки розтікалася на весь екран, мов олія на підігрітій пательні (Господи!!! Чому ж ти лізеш гостеві до дупи без вазеліну? Зрозуміло, що він – багатий дядько, то й що з цього? Де професійна стриманість і такт, дівочко?..)

Втім, гість був незворушним і ввічливим – як при нашій зустрічі в туалеті:

– Такі заходи мають подвійну функцію…

Цікаво, він завжди такий бездоганний, чи вміє вдало маскуватися… Та ні, стовідсотково – це камуфляж… Хотіла б я його побачити в домашніх капцях, коли дружина вчергове четвертує його за надмірну цікавість до неординарних авторок жіночих бестселерів… Ха-ха…

– Звісно, першочергова мета – це надання путівки в життя молодим талановитим людям, ім’я котрих ще не бринить на устах у загалу, проте вже готовим заявити про себе потужним потенціалом і вагомим творчим доробком. Друга, не менш важлива функція подібних мистецьких збіговиськ – це надання можливості спілкуватись із творчими людьми… Адже де ще віч-на-віч ви можете зустрітися з тими, кого зазвичай бачите на телевізійних екранах, чиї імена зустрічаєте на шпальтах газет, а чи на інформаційних інтернетівських сайтах? І саме там, у виставкових залах, ви можете переконатись, що ці люди таки існують, вони реальні, доступні, а не вигаданий міф…

– Олексію Федоровичу, яку зустріч ви можете назвати найяскравішою протягом останньої мистецької акції? Що вас, людину, знану в творчих колах, зворушило цього разу понад усе?

– Зворушило?.. Навіть не знаю… Проте ні… Таки знаю… Цього разу я отримав виняткову нагоду зустрітися з людиною, про знайомство з котрою мріяв протягом останніх кількох років… Каріна. Каріна Левицька…

Мене кинуло в жар… Не смій!!! Чуєш, не смій!!! Заради Бога тебе прошу!!! Я відчувала ще там, в ненависному чоловічому туалеті, що все оте добром не скінчиться… На що сподівалася?! На те, що серед мотлоху, баченого-перебаченого протягом життя, трапиться випадково щось порядне, котре не копирсатиметься у твоїй брудній білизні? Наївна… Нікчемним є чоловіче єство і його споконвічна жага доводити власну зверхність… Сволота…





– Так, Каріна Левицька, – він говорив спокійно й виважено, навіть не всміхався, а моє тіло натягувалось перед екраном струною, здатною, немов лазерним ножем, розтяти його навпіл. – Це надзвичайна жінка. Коли я бачив її в телевізійних програмах чи прислухався до виступів по радіо, я не міг повірити у те, що вона є насправді такою, як вона є. Ви ж самі добре знаєте – жінкам не можна вірити, особливо талановитим, – не знаючи, як реагувати, мармиза журналісточки примхливо скривилась – ще б пак, у її присутності вихваляти іншу жінку! – Проте зараз… Зараз я знаю, що її образ є правдивим. І це є рідкісний випадок, аби людина, досягнувши неабияких висот, зуміла залишитись собою… Недаремно моя дружина-небіжчиця любила повторювати: «Геніальність неодмінно межує з простотою…» Я мав нагоду в цьому переконатися…

Далі я вже не чула, про що він говорив… Було невимовно соромно і водночас світло й радісно… І тут я пригадала про візитівку… З якою сумочкою я була того разу?.. Ага… Синя… Інкрустована… Ручної роботи… Бодай знайшлася причина перебрати накопичений у ній місяцями мотлох…

– Ало… Олексію… Олексію Федоровичу…

– Каріно!!! Я не можу в це повірити!!! Я гадав, ви позбулися моєї візитівки перш, аніж кинути мене напризволяще на тому горезвісному фуршеті…

– Я знаю одну кав’ярню, де нас довіку ніхто не знайде…

Минув рік…

– Каріночко, поквапся… Вернісаж розпочинається за півгодини…

Які ж в’їдливі ці чоловіки… Невже важко здогадатись, що жінці треба більше часу, аби привести себе до ладу… Мене дратує поспіх…

– Олексо, припини… Ти ж бачиш, що я готова… Тільки от сумочка… Яка пасуватиме найбільше – не знаю…

– Синеньку візьми… Інкрустовану… Вона тобі личить…

– Не знайду її зараз… Вже й не пам’ятаю, коли востаннє брала…

– Зате я пам’ятаю, серденько… Торік… Рівно рік тому, – я потонула в обіймах найкоханішого чоловіка на світі… Боже мій!!! Від його запаху я божеволію, і так буде, здається, довіку!!! І довіку я не повірю у все, що зі мною трапилось!!!

– Чомусь твої прояви ніжності завжди збігаються з часом, якого обмаль… Чи ми вже не спізнюємось? – вдавано пручалася, однак він давно вивчив обидва моїх «я» і не зважав, притискаючи ще міцніше.

– І коли ти перестанеш бути зухвалою, дівчисько?.. Прошу тебе, бодай сьогодні заховай голочки, адже такий день!

– Який – такий день? Твоя чергова доброчинна акція? Теж мені, благодійник знайшовся… Дивись, аби молоді розкручені тобою таланти, опірившись, впізнавали тебе на вулиці…