Диваки

Коли він занадто перехилився над ямою, відвалилася брила землі і разом з ким шелеснула вниз.

Сашко майже не забився, лиш злякався.

"Що тепер робити? Як вибратися з ями? — охопив його розпач. — Може, по тичці?"

Тушканчик навіть не тікав од нього, Сашко узяв його на руки, погладив. Скільки разів ганявся ввечері по леваді за меткими звірятами і ні разу не зловив. А тепер усі хлопці заздритимуть.

Кудлай стояв над ямою, повискував нетерпляче, крутив хвостом, сподівався, мабуть, що Сашко викине йому здобич.

Але Сашко сховав звірятко в пазуху, приставив до стіни тичку, подерся по ній. Уже виліз до половшій, коли це тичка — трісь, і впав на дно ями.

"Оце халепа! — злякався хлопець. — Сам зроду пе вилізу. Того разу дідусь витягав…"

Став гукати, думав, хтось почує, прибіжить.

Кричав довго, поки не охрип. Та ніхто не з’явився. Кидав угору картуз — може, хто-небудь побачить. Закінчилося тим, що картуза вхопив Кудлай. Держав у зубах, грайливо дивлячись на хлопця.

Сашко взяв грудку, жбурнув на собаку. Той заскавучав, побіг і більше не приходив.

Скоро в хлопця заболіли руки від кидання. Він знову вхопився за поламану тачку, як за рятівний круг. Зняв пасок, перев’язав тріснуту палицю, повісив на неї піджак і вистромив з ями. Потім нагріб купку сухого листя, присів на неї, втомлений, розгублений, наляканий.

Уявив, що буде далі. Невдовзі повечоріє, всі підуть з яру. Микола, звісно, навідається до нього додому. Не застане, подумає — до матері пішов, адже казав йому, що збирається до неї в гості. Батько теж так подумає. Привезе сулію самогонки, пиячитиме з Шморгуном. Доведеться сидіти в цій ямі цілу ніч…

А розбурхана уява малювала ще страшніше.

Може початися довгий осінній дощ. Тоді вже в сад ніхто не загляне і завтра, і післязавтра… Навіть дідусь Артем і сторож не прийдуть. Чого їм сюди іти? Яблука і груші зняли, лежать у погребах, сушарню замкнуть. От і гибітиме тут, доки не скоцюбне від голоду й холоду.

"Що я наробив, дурний! Що я наробив! — картав себе Сашко. — Треба було хоча б Кудлая не проганяти, хай би товкся коло ями. Може, помітили б його. Тепер як про себе сповістити?.."

…Микола вже кілька разів поглядав у бік колгоспного саду.

"Чого так довго не повертається Сашко? Невже втік? Ні, Сашко не такий!.."

Раптом помітив: з-за горба вискочив Кудлай. Несе щось у зубах. Чи не ховраха піймав?

Собака, обминаючи ями і купи землі, підбіг до Миколи й поклав біля його ніг заслинений картуз.

— Чий це? — спитала Валентина Михайлівна.

— Сашків, — одразу впізнав Микола.

— Ось бачиш, казала — помічник у вас добрий. Вже картуза носить, а там іще щось робитиме.

— Аби він уроки робив за нас… — пожартував Микола.

Посміялися й знову взялися за діло.

Минуло ще з годину, Сашка не було. Тепер уже занепокоїлась і Валентина Михайлівна: "Де він застряв? І чому це Кудлай приніс Сашків картуз?.."

— Слухай, Петренко, може, з Сашком щось сталося? — підійшла до Миколи. — Пішов і як у воду впав.

— Хтозна… Я сам думав. Тільки що могло таке трапитись?

— А може, збігаєш, узнаєш?

— Добре. Хай тільки моїх ям ніхто не загортає. Сам загорну, як вернуся.

Застромив лопату в купу пухкої землі, натягнув на голову картуза.

— Або почекай, ось і я піду з тобою.

Сказала щось діду Артему, махнула до Миколи рукою:

— Ходімо!

Вони вибралися з яру на дорогу, попрямували попід посадкою, щоб не блукати стежками.

Слідом за ними подався і Кудлай. На половині дороги почав гавкати й забігати в посадку.

— Чого він туди тягне? Ану, куди поведе, — звернула й собі з дороги Валентина Михайлівна.

Перетнули посадку. Кудлай повів далі, в сад.

Раптом запримітили між деревами щось чорне. Саме туди і тягнув собака. Зупинився, хвостом крутить.

"Яма для гусені, у якій ми сиділи, — згадав Микола. — Невже Сашко знову там? Еге ж, он і піджак його висить на тичці".

Заглянув у яму, так і є — тут.

— За що він тебе знову вкинув? — здивувався і обурився Микола.

— Це не сторож, — хрипким голосом відповів Сашко. — Це я сам. Зайченя діставав і впав. Земля обвалилася.

— Де ж воно, те зайченя?

— Ось, — витяг з-за пазухи звірятко.

В цей час до ями підійшла вчителька.

— Валентино Михайлівно, він ненавмисне, — гукнув Микола.

— Звісно ненавмисне. Хто ж навмисне в таку яму падає,— засміялася вчителька. — Як же ми його витягнемо? Драбину треба з сушарні принести.

— Тичку з-під яблуні візьміть, — подав голос Сашко.

Микола приніс довгу і товсту підпорку з-під яблуні, спустив у яму.

— Лови зайченя! — підкинув Сашко угору тушканчика.

Микола спіймав звірятко на льоту.

— Ох і кумедне ж… — погладила тушканчика Валентина Михайлівна. — Хвіст довгий і з китицею. Треба віддати в кабінет біології.

— Я й сам хотів, — сказав Сашко, хоч насправді в нього не виникало такої думки, і вхопився за тичку. — Тягни, Миколо!

Микола з учителькою взялися за другий кінець, смикнули добряче. І Сашко вже на волі.

— Добре, що ви мене знайшли. Думав, і ночуватиму оце тут.

— Йому скажи спасибі,— пом’яв Микола за вухо Кудлая. — Це він картуза твого приніс. На! — простягнув другові.— Та ще й привів нас сюди.

Собака, мовби й справді щось розумів, вдоволено крутив хвостом.

— Де ж лопата? — пошукав очима навколо ями Микола.

— Я ще не встиг дійти до сушарки. Зараз збігаю, візьму, — рвонувся Сашко.

— Ідіть удвох, — сказала Валентина Михайлівна. — Прихопіть кілька штук. У дівчат теж не вистачає. А я вас тут підожду.

До сушарні — недалечко. Минули кілька яблуневих рядів, смородинник. Залишалося ще перейти ділянку малинника — і все. Он вона височить, мовби якийсь казковий терем.

Раптом у "теремі" повільно відхилилися двері, і звідти виткнулася велика Шморгунова голова. Сюди верть, туди круть і, нікого не помітивши, одразу ж сховалася.

Микола здивовано зиркнув на Сашка — що б то могло значити? Сашко зблід на обличчі, опустив очі.

Через якусь хвилину із дверей знову висунулася спершу голова сторожа, далі і весь його тулуб. На спині здоровенний мішок.

Микола потягнув Сашка за густі кущі малини. Звідти стали стежити за сторожем.

Той замкнув сушарню і, озираючись на всі боки, підтюпцем потрюхикав до посадки.

— Сушки накрав, — здогадався Микола. — Давай вислідимо, куди понесе.

Він зняв зі штанів пояс, накинув Кудлаєві на шию, і хлопці обережно, щоб не виказати себе, подерлися густим колючим малинником слідом за сторожем.

Сашко плентався позаду вкрай розгублений, бо знав, куди подався Шморгун. Там, біля посадки, мабуть, чекає на нього з машиною батько. Забере і одвезе до Ольги, обміняє на самогонку. І про це знатимуть усі-усі. А найстрашніше, що Сашко зовсім безсилий відвернути це лихо.

Сторож вбіг у посадку, кинув мішок у рівчак, зверху притрусив опалим листям. Поправив на голові скособоченого картуза, сплюнув, неквапом вийшов на безлюдну дорогу.

Микола і Сашко також забігли в посадку. Затаїлися неподалік у заростях акації.

— Когось виглядає,— прошепотів Микола і посварився на Кудлая, щоб той не ліз до його пазухи, де схований тушканчик.

Сашко ствердно кивнув головою.

"Знав би ти, кого саме, — гірко подумав він. — А може, сказати, признатися? Ні, хай уже як буде, так і буде".

Дорогою, певно, хтось їде або йде, бо Шморгун знову заскочив у посадку і присів за кущем. Зовсім близько від них.

Кудлай схопився, але Микола притримав собаку і затиснув йому пащу.

Повз них прокотив на велосипеді дільничний міліціонер.

— Давай гукнемо, — прошепотів Микола.

— Не треба, підожди, — заперечив Сашко.