Затемнення

Цього разу поцілунок був іншим. Він м’яко поклав долоні мені на обличчя, його теплі губи були ніжними, неочікувано нерішучими. Поцілунок був коротким і дуже-дуже солодким.

Він оповив руки навколо мене, обережно мене обійняв і прошепотів на вухо:

— Таким повинен був бути наш перший поцілунок. Але ліпше пізно, ніж ніколи.

Я вткнулася йому в груди, щоб він не бачив, і розревілася.

РОЗДІЛ 24. НЕОБАЧНИЙ УЧИНОК

Я лежала, тицьнувшись обличчям у спальний мішок і чекаючи, доки правосуддя мене наздожене. Може, мене поховає тут снігова лавина. Як би я хотіла, щоб сталося саме так! Я більше ніколи не хотіла бачити в дзеркалі своє обличчя. Я була чудовиськом.

Я не почула жодного звуку, який би міг мене попередити. Едвардова рука взялась нізвідки, вона гладила моє сплутане волосся. Я винувато здригнулась, коли він діткнувся мене.

— З тобою все гаразд? — прошепотів він, голос його був стривожений.

— Ні. Я хочу померти.

— Це ніколи не трапиться. Я не дозволю.

Я застогнала, а потім прошепотіла:

— Ти можеш змінити свою думку з цього приводу.

— Де Джейкоб?

— Він пішов битися, — промимрила я у підлогу.

Джейкоб полишав маленький табір у піднесеному гуморі, з веселим «Я скоро повернусь», він побіг у бік галявини, його обриси затремтіли, коли він перевтілювався в своє друге «я». Зараз уже вся зграя знала. Сет Клірвотер, що прогулювався ззовні намету, був потаємним свідком моєї ганьби.

Едвард довго мовчав.

— Ох, — нарешті вимовив він.

Тон його голосу змусив мене пошкодувати про те, що мене не засипало снігом. Я підняла очі, щоб поглянути на нього, але Едвард на мене не дивився, його погляд був неуважливим, він слухав таке, що я б ліпше померла, ніж дозволила йому почути. Я знов опустила обличчя на долівку.

Мене приголомшило, коли Едвард стримано всміхнувся.

— А я гадав, що я воюю не за правилами, — промовив він майже із заздрісним захопленням. — Та я у порівнянні з ним — сама святість, — він провів рукою по видимій частині моєї щоки. — Я не серджусь на тебе, кохана. Джейкоб набагато підступніший, ніж я гадав. Хоча мені б хотілось, щоб ти його не просила.

— Едварде, — прошепотіла я в грубий нейлон. — Я… я… я не…

— Ш-ш-ш… — заспокоював він мене, пестячи мою щоку. — Я не це мав на увазі. Він би тебе поцілував у будь-якому разі, навіть якби ти і не потрапила у його пастку, просто тепер я не маю приводу натовкти йому пику. А я б отримав від цього купу задоволення.

— Потрапила в пастку? — пробурмотіла я майже нерозбірливо.

— Белло, невже ти і справді повірила, що він такий шляхетний? Що він загине в полум’ї слави задля того, щоб звільнити мені дорогу?

Я повільно підняла голову, щоб побачити його уважний погляд. Вираз його обличчя був м’яким. Очі висловлювали лише розуміння, а не огиду, на яку я заслуговувала.

— Так. Я в це повірила, — пробурмотіла я і відвела очі. В моїй душі не було місця для жодних почуттів, окрім ненависті до самої себе.

Едвард знов м’яко розсміявся.

— З тебе такий кепський брехун, що ти віриш кожному, хто має хоч на крихту більше таланту.

— Чому ти не сердишся на мене? — прошепотіла я. — Чому ти не ненавидиш мене? Чи ти просто і досі не почув усієї історії?

— Гадаю, що я отримав вичерпну інформацію, — промовив він легковажним і невимушеним голосом. — Джейкоб створює дуже яскраві уявні картинки. Я співчуваю його зграї так само, як і собі. Бідолашний Сет, його і досі нудить. Але Сем зараз допоможе Джейкобу зібратися.

Я заплющила очі й захитала головою в цілковитому розпачі. Цупке нейлонове покриття долівки в наметі шкрябало мені шкіру.

— Ти лише людина, — шепотів мені Едвард та гладив по волоссю.

— Я в житті не чула жалюгіднішого виправдання.

— Але ж ти і справді людина, Белло. І хоч як сильно я хочу думати інакше, але Джейкоб також… У твоєму житті є прогалини, яких я не можу заповнити. Я це розумію.

— Але це неправда. Від цього я відчуваю себе такою бридкою! Немає в моєму житті ніяких прогалин.

— Ти його любиш, — ніжно прошепотів Едвард.

Кожна клітинка мого тіла застогнала, заперечуючи це.

— Тебе я люблю більше, — промовила я. Це було найкраще, що я могла зробити.

— Так. Це я знаю також. Але… коли я полишив тебе, Белло, ти стікала кров’ю. А Джейкоб був тим, хто зшив тебе назад. Це зв’язок, який залишив свій відбиток на вас обох. І я не впевнений, що такі стібки можуть зникнути самі собою. Я не можу звинувачувати жодного з вас, тому що то була необхідність і трапилось це через мене. Я можу вимолити прощення, але це не звільняє мене від наслідків.

— Мені слід було здогадатися, що ти знайдеш спосіб обвинуватити у всьому себе. Будь ласка, припини це. Я не можу цього витримати.

— А що ти хотіла, щоб я сказав?

— Я хочу щоб ти називав мене всіма відомими тобі поганими словами на всіх відомих тобі мовах. Я хочу, аби ти сказав, що тобі бридко дивитись на мене і що ти ідеш геть, і тоді я б могла благати, вимолювати прощення і повзати навколішках, аби тільки ти залишився.

— Вибач, — зітхнув він, — я не можу зробити того, що ти просиш.

— Хоча б припини намагатися мене заспокоїти. Дозволь мені страждати. Я на це заслуговую.

— Ні, — лагідно промовив він.

Я повільно кивнула.

— Ти маєш рацію. Продовжуй і далі бути таким співчутливим. Це, безумовно, гірше.

Едвард трохи помовчав; я відчувала, як в атмосфері з’явилось напруження, відбулись якісь зміни.

— Час уже майже вичерпався, — впевнено промовила я.

— Так, залишилось іще кілька хвилин. Саме досить, щоб сказати тобі одну річ…

Я чекала. Коли він нарешті заговорив знову, голос його перейшов на шепіт:

— Белло, шляхетним можу бути я. Не хочу примушувати тебе обирати одного з нас. Просто будь щасливою. Ти можеш мати будь-яку часточку мене, і я буду весь твій, або мене не буде зовсім, якщо це на краще. Не дозволяй почуттю обов’язку чи провини вплинути на твоє рішення.

Я відштовхнулась від підлоги, стаючи на коліна.

— Чорт забирай, припини казати таке! — гримнула я на нього.

Його очі розширились від здивування.

— Ні, ти не розумієш. Я не намагаюсь тебе заспокоїти, Белло, я справді так думаю.

— Я знаю, що ти так думаєш, — застогнала я. — А що ж трапилося з бажанням дати здачі? Не починай зараз шляхетно жертвувати собою! Борися!

— Як? — запитав він, і його очі здавалися старими-старими — стільки в них було розпачу.

Я вмостилась у нього на колінах і пригорнула обома руками.

— Мені байдуже, що тут холодно. Мені байдуже, що від мене зараз тхне псятиною. Змусь мене забути, що я жахлива людина. Змусь мене забути Джейка. Змусь мене забути власне ім’я. Борися за мене!

Я не чекала, доки він наважиться, або ж навпаки — відштовхне і промовить щось на кшталт того, що йому не потрібне таке жорстоке, зрадливе чудовисько, як я. Нахилившись до нього, я притиснулась до його крижаних вуст.

— Легше, кохана, — пробурмотів він під моїм наполегливим поцілунком.

— Ні, — прогарчала я.

Він обережно відвів моє обличчя на кілька дюймів.

— Ти не повинна нічого мені доводити.

— А я і не намагаюсь нічого довести. Ти сказав, я можу мати будь-яку часточку тебе. Я хочу цю часточку. Я хочу кожну часточку тебе, — я знов поклала руки йому на плечі та спробувала дотягтись до його губ. Він нахилив голову, щоб також поцілувати мене, але його прохолодні вуста ставали дедалі нерішучішими, в той час як моє нетерпіння зростало. Тіло зраджувало всі мої наміри, я готова була здатися. І сталося неминуче — він відсторонив мене.

— Можливо, зараз не найкращий для цього момент, — зауважив він — занадто спокійно, на мою думку.

— Чому? — ображено промовила я. Сперечатися з Едвардом було марно, якщо вже він вирішив бути раціональним. Я опустила руки.

— По-перше, тому що тут справді холодно, — він простягнув руку, взяв із підлоги спальний мішок і огорнув навколо мене як ковдру.