Затемнення

Ще більша дилема, ніж перша. Я не одразу знайшла потрібні слова.

— З Джейкобом може бути… складно.

— Блеки нам майже родина, Белло, — сказав Чарлі, суворо і водночас по-батьківському. — А Джейкоб був тобі дуже, дуже гарним другом.

— Знаю.

— Невже ти зовсім за ним не сумуєш? — засмучено запитав Чарлі.

Раптом до горла підкотив клубок, довелося пару разів відкашлятися, перш ніж відповісти.

— Так, сумую, — мовила я, дивлячись у підлогу. — Дуже сумую.

— Тоді чому складно?

Але про це я говорити не могла. Звичайним людям — себто людям, на кшталт мене і Чарлі — не слід знати про таємничий світ легенд і чудовиськ, які існують потай від нас. Але я знала про той світ усе і, як наслідок, втрапила у чималеньку халепу. Проте втягувати туди Чарлі я не збиралася.

— У нас із Джейкобом… непорозуміння, — промовила я, добираючи слова. — Непорозуміння з приводу дружби. Розумієш, Джейкові завжди здавалося дружби замало.

Я вирішила не вдаватися в деталі, хоч і правдиві, але зовсім не суттєві у порівнянні з тим, що зграя вовкулак, до якої належить Джейкоб, люто ненавидить Едвардову родину вампірів, і мене разом з ними, оскільки я твердо збираюся до неї приєднатися. Це було не те питання, яке можна вирішити за допомогою записки. Проте на мої дзвінки Джейкоб не відповідав, значить, доведеться особисто зустрітися з вовкулакою. Так, вурдалаки від цього не будуть у захваті.

— Хіба Едвард проти здорової конкуренції? — підсмикнув мене Чарлі.

У відповідь я послала йому похмурий погляд.

— Немає ніякої конкуренції.

— Уникаючи Джейка, ти його ображаєш. Він би волів бути просто другом, ніж узагалі ніким.

Отакої, то тепер я уникаю його?

— Я більш ніж упевнена, що Джейкові дружба взагалі не потрібна, — (ці слова обпікали язик). — А чому ти, власне, так вирішив?

Здавалося, Чарлі розгубився.

— Та якось Біллі сьогодні обмовився…

— Ви з Біллі — як дві старі пліткарки, — дорікнула я йому, з силою встромляючи виделку в грудку спагеті на своїй тарілці.

— Біллі переживає за Джейка, — сказав Чарлі. — Джейкові наразі скрутно… Він дуже пригнічений.

Я здригнулася, але не відвела очей від тарілки.

— А пам’ятаєш, яка ти була щаслива, коли цілі дні проводила із Джейком? — зітхнув Чарлі.

— Я щаслива зараз, — гиркнула я крізь зуби.

Контраст між моїми словами і тоном, яким я їх сказала, розрядив напружену атмосферу. Чарлі вибухнув сміхом, та і я не стрималася.

— Гаразд, гаразд, — здалася я. — Рівновага.

— І Джейкоб, — наполіг він.

— Я спробую.

— От і добре. Знайди цю рівновагу, Белло. І до речі, для тебе лист, — сказав Чарлі, різко переходячи від одної теми до іншої. — Там, біля плити.

Я не поворухнулася, мої думки безладно крутилися навколо Джейкобового імені. Скоріш за все, то був старий лист. Учора я отримала посилку від мами і більше нічого не очікувала.

Відсунувши стілець, Чарлі встав із-за столу. Він поклав тарілку в раковину, та перш ніж помити посуд, кинув мені товстий конверт. Лист ковзнув по столу і врізався мені в лікоть.

— Йой-й, дякую, — пробурмотіла я, спантеличена його наполегливістю.

Потім я побачила зворотну адресу — лист прийшов з Університету Південно-Східної Аляски.

— Так швидко! Я гадала, що не встигла подати документи і сюди.

Чарлі хихикнув.

Я перевернула конверт і спрямувала на нього зіркий погляд.

— Він розпечатаний.

— Мені було цікаво.

— Шерифе, ви мене вразили. Це ж кримінальний злочин.

— Та читай уже.

Я витягла з конверта лист і згорнутий розклад занять.

— Поздоровляю, — сказав Чарлі, перш ніж я встигла прочитати бодай слово. — Перша позитивна відповідь.

— Дякую, тату.

— Нам треба поговорити про навчання. Я тут наскладав трохи грошей…

— Гей, постривай, про це не може бути й мови. Я не чіпатиму твоєї пенсії, тату. У мене є власні заощадження на навчання! — (Що було далеко від дійсності, оскільки там би не вистачило і на перший семестр).

Чарлі нахмурився.

— Деякі з цих університетів коштують досить дорого, Білко. Я хочу допомогти. Тобі не потрібно їхати аж на Аляску лише тому, що там дешевше.

Але річ була не в тому, що дешевше. Просто Аляска звідси далеко, і в Джуно триста двадцять один день на рік немає сонця. Перше подобалося мені, а друге — Едвардові.

— Я назбирала саме достатньо. А ще там є усілякі програми фінансової допомоги, і можна запросто отримати позику. — Я сподівалася, що тато не помітить моєї брехні, бо в цьому питанні я, власне кажучи, нічого не тямила.

— Ну, тоді… — почав був Чарлі, а потім замовк і відвів погляд.

— Тоді що?

— Нічого. Я просто… — він насупився. — Просто хотів поцікавитися, які… Едвардові плани на наступний рік?

— О!

— Ну?

Три короткі дзвінки в двері мене врятували. Чарлі закотив очі, і я підскочила.

— Іду! — гукнула я, поки Чарлі бурмотів собі під носа щось на взірець: «Забирайся звідси». Я вдала, що нічого не почула, і побігла впустити Едварда.

Я розчахнула двері — з таким нетерпінням, що аж смішно, — і там стояв він, моє особисте диво.

За той час, що ми знайомі, я не перестала дивуватися бездоганним рисам його обличчя і знала, що ніколи не сприйматиму жодну частинку його як щось буденне. Мої очі пробіглися по кожній деталі цього сніжно-білого обличчя: вольове прямокутне підборіддя, більш м’які обриси повних губ — вигнутих зараз в усмішці, пряму лінію носа, гострі вилиці, широкий і гладенький лоб, наче висічений із мармуру, трохи затулений прядкою бронзового волосся, потемнілого від дощу…

Очі я залишила наостанок, бо знала, що досить мені в них зазирнути, як я забуду про все на світі. Великі, золотисті, оторочені густими чорними віями, вони випромінювали тепло. Коли я дивилися в його очі, у мене з’являлося дивне відчуття — наче моє тіло втрачає опору. А ще у мене трохи паморочилося в голові, але це могло бути від того, що я забувала дихати. Вкотре. Це було обличчя, за яке будь-який манекенник у світі ладен душу продати. Понад усякий сумнів, саме таку ціну запросили б за нього — душу.

Але ні. Я в це не вірила. Я почувалася винною на саму лише думку про це, але була рада — як я завжди раділа, — що якраз мої думки Едвард не може прочитати. Я простягла до нього руку і зітхнула, коли його холодні пальці торкнулися моїх. Його дотик приносив мені дивовижне відчуття полегшення: наче я довго відчувала біль — і цей біль раптом зник.

— Привіт, — я всміхнулася на додачу до свого привітання, яке не зовсім відповідало моїм відчуттям.

Від підняв сплетені пальці наших рук і погладив мою щоку зворотним боком долоні.

— Як минув день?

— Повільно.

— У мене також.

Досі стискаючи мою руку, він підніс моє зап’ястя до обличчя.

Заплющивши очі, кінчиком носа провів по моїй шкірі й, не розплющуючи очей, ніжно усміхнувся. Насолоджувався букетом і водночас боровся зі спокусою скуштувати вино — так він колись це назвав.

Я знала, що запах моєї крові — набагато солодший для нього, ніж запах будь-якої іншої крові, так само як вино вабить алкоголіка більше, ніж вода, — завдає йому справжніх тортур, породжуючи неймовірну спрагу. Але здавалося, Едвард більше не сахався його, як колись. Я до кінця не знала, які геркулесові зусилля ховалися за цим простим жестом. Я засмучувалася, що йому треба так із собою боротися, і заспокоювала себе тим, що не буду причиною його мук занадто довго…

Я почула, як наближається Чарлі, надміру тупаючи ногами, аби висловити своє незадоволення гостем. Едвард швидко розплющив очі й опустив мою руку, досі не відпускаючи її.

— Доброго вечора, Чарлі.

Едвард завжди був бездоганно ввічливий, хоча Чарлі цього й не заслужив.

Чарлі щось буркнув у відповідь і став осторонь, схрестивши руки на грудях. Останнім часом його бачення батьківської опіки почало заходити в крайнощі.

— Я приніс іще бланків заяв, — сказав мені Едвард, тримаючи набитий коричнюватий конверт. А навколо його мізинця були намотані кільцем поштові марки.