Затемнення

— Ні, Белло, — прошепотів Едвард, беручи мене за руку. — Не треба. Це частинка тебе.

Він ніжно пригорнув мене, і сльози з новою силою заструмили з очей.

Мені здавалось, що цей довжелезний день усе видовжується, і видовжується, і видовжується. Цікаво, він узагалі коли-небудь скінчиться?

Але незважаючи на те, що ніч тяглась також безжально повільно, це не була найгірша ніч мого життя. Вона принесла мені заспокоєння. До того ж я була не сама, і це була найбільша для мене втіха.

Страх Чарлі перед емоційним вибухом утримував його від перевірок. Незважаючи на те, що я поводилася тихо, гадаю, що сьогодні йому також не вдалось заснути.

Сьогодні вночі, обертаючись назад, я з нестерпною ясністю усвідомила всю свою непередбачливість. Я бачила кожну свою помилку, найменші подробиці болю та образ, що сама завдала. Я усвідомила їх усі, маленькі й великі. Весь біль, що я заподіяла Джейкобу, всі образи, яких я завдала Едварду, — все звалилося в одну купу, від якої я не могла відкараскатись чи пройти повз.

Я зрозуміла, що помилялась, порівнюючи їх двох із магнітами. Це не Едварда та Джейкоба я намагалась з’єднати в одне. Це були дві мої половинки — Белла Едварда ти Белла Джейкоба. Але існувати разом вони не можуть, і мені не варто було намагатись їх поєднати.

Я завдала їм обом стільки болю!

Сьогодні вночі я згадала обіцянку, яку дала сама собі вранці: що Едвард ніколи більше не побачить сліз, які я проливаю за Джейкобом Блеком. Від цієї думки в мене почалась істерика, яка налякала Едварда ще більше, ніж мої невтішні ридання. Але, вичерпавшись, істерика скоро припинилась.

Едвард майже нічого не говорив, він просто лежав поряд зі мною на ліжку і дозволяв псувати його сорочку, яку я безупинно зрошувала своїми гіркими слізьми.

Все тривало довше, ніж я очікувала. Маленькій зламаній частинці мене було потрібно чимало часу, щоб виплакатись. Аж ось усе скінчилось. Нарешті я заспокоїлась і заснула, спустошена та виснажена. Але забуття не принесло мені полегшення від болю, це було більше схоже на заціпеніння, млявий спокій, який зазвичай спричиняється дією ліків. І хоч таке забуття зробило моє існування трохи менш болючим, але біль усе одно залишився, навіки оселившись десь глибоко всередині мене. Я знала про це навіть уві сні, і мій біль допоміг мені наважитись на те, що я і так повинна була зробити.

Ранок майже нічого не змінив, біль не вщух, лише став трохи більш стерпним, і я прийняла його беззаперечно. Підсвідомо я розуміла, що кожна наступна сльоза озиватиметься в мені новим страшенним болем. Відсьогодні це стане часткою мене. Всі кажуть: час лікує. Але мені було байдуже, вилікує він мене чи ні, — я хотіла, щоб стало легше Джейкобу, щоб він знову зміг стати щасливим.

Прокинувшись, я була готова до дій, не було більше ніякої дезорієнтації. Я розплющила очі — нарешті сухі — і зустрілась із занепокоєним поглядом Едварда.

— Привіт, — хрипло промовила я і відкашлялась, намагаючись прочистити горло.

Він не відповів, дивлячись на мене, очікуючи продовження ридань.

— Ні, зі мною все гаразд, — запевнила його я. — Це більше не повториться.

У відповідь на мої слова його очі звузились.

— Мені шкода, що тобі довелось це побачити, — промовила я. — Це було нечесно щодо тебе.

Він узяв долонями моє обличчя.

— Белло… ти впевнена? Ти впевнена, що зробила правильний вибір? Я ніколи не бачив, щоб тобі було так боляче… — на останньому слові його голос затремтів.

Але я відчувала і більший біль.

Я торкнулась Едвардових вуст.

— Так, упевнена.

— Ну, не знаю… — його брови вигнулись. — Якщо це завдає тобі такого болю, тоді як це може бути правильним?

— Едварде, я знаю, без кого я жити не можу.

— Але…

Я похитала головою.

— Ти не розумієш. Можливо, ти і зміг би бути достатньо сильним, або достатньо мужнім, щоб жити без мене, якщо так буде потрібно. А я ніколи не зможу піти на таку жертву. Мені потрібно бути з тобою. Лише так я зможу жити.

Він і досі сумнівався. Я не повинна була дозволяти йому залишатись поряд зі мною цієї ночі. Але він був так мені потрібен…

— Передай мені, будь ласка, оту книжку, — попросила я, показуючи на полицю за його спиною.

Він здивовано нахмурив брови, але дав мені книжку доволі швидко.

— Знову? — спитав він.

— Просто хочу знайти один уривок… і прочитати, як саме вона висловилась… — я погортала книжку і швидко знайшла потрібну сторінку. Куточок на цій сторінці часто загинався і був схожий на собаче вухо, тому що саме на цій сторінці я часто-густо зупинялась.

— Кеті — чудовисько, але дещо вона сказала правильно, — пробурмотіла я і тихо прочитала, в основному для себе: «Якщо все навколо зникне, а він залишиться, — моє існування триватиме й далі, та якщо усе залишиться, а його не буде, — всесвіт стане для мене безмежно чужим, і я більше не вважатиму себе його часткою»[25]. Я кивнула, знову сама собі. — Тепер я точно знаю, що вона має на увазі. І я точно знаю, без кого мій всесвіт стане чужим.

Едвард узяв книгу в мене з рук і кинув її через кімнату, з легким стуком вона приземлилась на мій письмовий стіл.

Він оповив руками мою талію.

На його бездоганному обличчі з’явилась легка усмішка, незважаючи на те, що чоло і досі вкривали стурбовані зморшки.

— Гіткліфу також є що сказати, — зауважив він.

Щоб зацитувати героя, книжка Едвардові була не потрібна.

Він притиснув мене міцніше і прошепотів на вухо:

— «Не можу жити без мого життя, без моєї душі!»

— Так, — тихо озвалась я. — Саме про це я і веду мову.

— Белло, я не хочу бачити тебе такою нещасною. Може…

— Ні, Едварде. Я накоїла багато дурниць, і тепер мені доведеться з цим жити. Але я знаю, чого хочу, і що мені потрібно… і що я збираюсь робити.

— І що ж ми збираємось робити?

Я посміхнулась на його маленьку поправку, а потім зітхнула.

— Ми збираємось зустрітись з Алісою.

Аліса вже стояла на нижній сходинці ґанку, занадто нетерпляча, щоб дочекатися нас усередині. Здавалось, ще трохи — і вона затанцює, схвильована тими новинами, які, як, власне, вона і передбачала, я приїхала їй повідомити.

— Белло, дякую! — проспівала вона, коли ми вилізли з пікапа.

— Алісо, спокійно, — попередила я її, піднімаючи руку, щоб трохи стишити її запал. — Я маю декілька обмежувальних вимог.

— Я знаю, знаю, знаю. Я лише наполягаю, щоб дата була призначена не пізніше, ніж на тринадцяте серпня, а в тебе є право викреслювати зі списку запрошених кого завгодно, і якщо я з чимось переборщу, можеш не розмовляти зі мною до кінця життя.

— Гаразд, домовились. Дуже добре, що ти вже знаєш правила.

— Белло, не хвилюйся, все буде бездоганно. Хочеш побачити свою весільну сукню?

Мені знадобилося зробити кілька глибоких вдихів. «Все що завгодно, аби вона була щаслива», — промовила я сама до себе.

— Чому б і ні?

Аліса самовдоволено всміхнулась.

— Гм, Алісо, — промовила я, силкуючись, щоб мій голос звучав цілком буденно, — коли це ти встигла дістати для мене сукню?

Мабуть, мені не варто було цього казати. Едвард стиснув мою руку.

Аліса вже зайшла в дім і прямувала до сходів.

— Такі справи, Белло, забирають купу часу, — почала вона пояснювати. Відповідала вона якось… ухильно. — Я маю на увазі, що я, звісно, не була впевнена, що все вийде саме так, але деяка вірогідність все ж існувала…

— Коли? — спитала я знову.

— Розумієш, у Перейн Брюєра потрібно записуватись у чергу, — відповіла вона, захищаючись. — Шедеври з тканини не виникають за одну ніч. Якби я не подбала про це заздалегідь, тобі б довелося вдягнути якусь гидоту!

Схоже, що конкретної відповіді я не отримаю.

— У Пер… кого?

— Він не дуже відомий дизайнер, Белло, тож не треба галасувати. Він пообіцяв допомогти, тим паче він саме спеціалізується на тому, що нам потрібно.

25

Е. Бронте, «Буремний Перевал». Пер. О. Андріяш.