Зворотний бік світла

Мальва спустилася вниз до моря. Там, зайшовши у воду по коліна, стояла Птаха і шукала, здавалося, нитку на горизонті, яка відділяла воду від неба. В променях сонця безсмертна зараз нагадувала Мальві кам’яну фігуру жінки біля Храму в Яровороті. Море тяжко зітхало, накочуючи на берег невеличкі кучеряві хвилі. Птаху це, здавалося, зовсім не турбувало. Вона незворушно стояла, вдивляючись у море.

— Птахо, — покликала Мальва.

Жінка почула.

— Ти мене ненавидиш?! — чи запитувала, чи стверджувала, навіть не озираючись, наче говорила з водою. — Я тільки виконувала волю Творця. Я не знала тоді, що ти його донька. Чи могла б я врятувати твою матір? Можливо, якби трішки раніше і якби…

Не договорила. Мальва поклала руку Птасі на плече:

— Це вже не важливо, Птахо. Бо якби не ти — мене взагалі могло не бути. Якби не ти і не Вітра. Ти лишень добре виконала своє призначення. Але тій сучці з серпом смерті матері я не пробачу ніколи.

— Звідки ти зна… — затнулася на півслові.

— Матір Земля має пам’ять, Птахо. А вона тут для мене рідна. І вона мені — Матір. Я чула її голос, коли лежала на маминій могилі. Я тебе ні про що не розпитую, це — зайве. І знаєш чому? Ми з тобою на одному боці, Птахо, і не обов’язково він має колір. — Мальва зробила паузу. Тоді раптом перевела розмову на інше. — Але чому маму Верху поховали в такій дивній позі?

— Ти і це побачила? — вкотре стверджувала чи запитувала Птаха.

Мальва кивнула. Вона багато чого бачила і вже навіть переставала дивуватися своїм талантам, які випадково в собі відкривала. Птасі було не по собі інколи поруч з Мальвою. Одиниці з безсмертних народжувалися від безсмертних. А коли то ставалося аж у третьому поколінні, то вважалося, що безсмертний має надсилу. Та надсила все сильніше з кожним днем прокидалася у Мальві. Хіба темні так просто здадуться?

— Сармати ховають своїх покійників у першородженому стані, тобто в якій позі людина знаходиться в утробі матері перед появою на світ, у такій і помирає. Покійника кладуть на лівий бік, голова завжди повернута на схід Сонця, як віра в нове народження-сходження, ноги підігнуті, руки складені в молитовній позі. По закінченні життя людина повертається туди, звідки прийшла, — в лоно Великої Матері. Чим воїн хоробріший, тим вищий курган над ним насипають. Курган Вітри тут найвищий.

Мальва схилила голову на плече Птахи. Та обійняла її. Так і стояли у воді, думаючи кожна про своє. Мовчанку зрушила Мальва:

— Скільки років минуло у цьому світі, відколи мене ти забрала з нього?

— Як і у Світі Єдиного Бога — сімнадцять.

— Не так і багато. Як думаєш, Вітра жива?

— Можливо, й жива. Я давно сюди не зазирала. Коли останній раз тут була, років п’ятнадцять тому, вона залишалася живою і навіть щасливою. Так, щасливою — серед своїх, серед тих, кому вона підхожа. Тебе і Верху вона пам’ятатиме завжди, але і жити далі треба, і постаратися бути комусь потрібним також. Плем’я поляниць — кочове, майже завжди в русі. Для них вірні друзі — то вітер, воля, битва, шал боротьби та коні. І зараз вони мандрують, можливо, й Вітра з ними. А в ці краї вони завжди повертають, бо тут їх жертовник. Жертовник Великої Матері.

Мальва знову заговорила, трохи печально, трохи сердито:

— Птахо, мені Земля і про батька дещо розповіла. Скажи, чому він маму залишив? Я бачила, як Верха благала його, як казала, що заради кохання до нього готова зректися своїх, зректися законів, віри, народу, але він пішов. Чому? Невже аж настільки вона йому була огидна? Ти ж маєш знати, він сотні років був твоїм чоловіком.

Птаха від почутого стрепенулася, дивилася простісінько в очі Мальви:

— Хто тобі про це розповів?

— Остап, — відповіла просто і легко. — Це ж правда. Він, батько мій, погана людина, так? І тому таке чинить з жінками, з тими, хто його любить. Маму лишив, тебе ледве не вбив… Хоча, знаєш, Остап мене переконував, що Стриб насправді дуже хороший, просто заплутався і просто на роздоріжжі. Як і я, очевидно.

— Остап? — Птаха сумно посміхалася. — От хлопчик і виріс. На роздоріжжі, кажеш? Ех, якби ж то!

Тоді Птаха розповіла Мальві правду про звичай сарматок використовувати чоловіків тільки для продовження роду, про те, як погано ведеться маленьким хлопчикам у жіночому світі поляниць. І, можливо, Стриб покинув її маму тому, що просто не хотів зрушувати прадавні сарматські закони. (Ох, кого вона хотіла цими словами обдурити, саму себе чи власне сумління? Біла вода зцілила її тіло, але душа досі залишалася такою обвугленою, зі шрамом від непрощенного закляття. І пошматував її душу той, кого вважала ще донедавна чи не найважливішим у власному житті. Мусила так казати, бо Мальва сама має зрозуміти, ким насправді є її батько, а слова огуди зараз не підуть на користь ані світлим, ані на користь загальному порядку у світах.) А потім Птаха оповідала Мальві про Верху, красиву і печальну, закохану і дуже сміливу. Про її таланти до малювання і вміння битися. От звідки у Мальві талант до боротьби, справжня сарматська кров тече в жилах дівчини.

— Мальво, а ти ніколи не пробувала малювати? Можливо, варто спробувати. Твоя мама гарно це робила, — перепитала несподівано Птаха і розповіла про красиві квіти, талановито та з любов’ю намальовані Верхою на холодному камені печальної Печери Білого Гайворона.

Мальва недбало махнула рукою, вона пробувала, як і всі діти. Але той неталант до малювання, певне, у неї від батька.

— Я хочу побачити ті малюнки. Покажи мені їх, Птахо, будь ласка.

— Не впевнена, чи збереглися вони, Мальво, стільки часу минуло! Але… Гаразд, пішли.

Вони йшли берегом моря — дві невисокі жіночі постаті, майже одного росту — одна в довгій білій туніці, друга — в коротких шортах та чорній футболці, як на той край і на той час доволі дивна компанія. Але їх ніхто не міг бачити, хіба що апатичні чайки над морем, не менш байдужі до тих, хто на суші, хвилі та сонце в небі, яке саме зараз стоїть у зеніті. Безлюддя і спокій — райське місце, щоб не поспішати. Але Птаха вже давно відчула, майже від самого початку, що за ними хтось пильно стежить, і лишень тоді, коли вони майже впритул підійшли до входу в печеру Білого Гайворона, той спостережливий погляд наче відклеївся від їхніх спин. Не думала, що то хтось із темних, але все ж мала бути готовою до різних несподіванок.

Показала Мальві рукою на вузький ледь помітний лаз у скелі. Зайшли.

Малюнки на стінах печери майже зникли. Залишилися не зачепленими стихіями і часом хіба що червоні мальви та ледь помітні сірі обриси колись білих. Але не квіти привернули увагу Птахи. Вона їх добре пам’ятає, нічого нового. Здивувало інше. Посеред печери стояв жертовник. От куди його перенесли. І він був зовсім не схожим на той, який колись так лякав Птаху своєю жорстокістю.

Теперішній жертовник був білим, як і стіни печери, жодної кривавої плями на ньому, тільки маленькі сухі листочки від пахучих трав де-не-де валялися. Птаха приклала руку до каменя. Камінь мав у собі тепло. Отже, жертовник діючий, але це тепло не від людської плоті, воно інше. Птаха його впізнала. Магура уважніше подивилася собі під ноги, там також лежали сухі листочки та плоди трав. Підійшла до жертовника, опустила на нього обидві руки, посміхнулася. То енергія трав та дерев, сильна енергія, набагато потужніша від смертної людської. Отже, Вітра п’ятнадцять літ назад таки її почула.

Мальва як заворожена дивилася на мамині квіти на стінах печери. На те, що не встиг вкрасти, стерти, забрати час. Мальви здавалися живими. Вона бачила росу на їхніх пелюстках, десь в самому осерді повзав зелений жук, і пелюстки тремтливо здригалися від його доторків. То було прекрасне видиво. Вона відразу ті квіти впізнала, мальви із саду Птахи.

— Вітаю тебе, Птахо, іменем Великої Матері, — громовицею загуло поруч. Птаха і Мальва аж підстрибнули від несподіванки. Озирнулися. Птаха впізнала власника голосу.

Перед ними стояла висока ставна жриця. Зморшки покраяли її лице, час не дуже пожалів і руки, але вони — сухі та чорні від сонця, роботи та віку — все ще міцно тримали посох. Час випив з обличчя вроду, але не забрав вогонь з очей та царську вдачу з постави.