Гетьман, син гетьмана

— За побєду.

То був польський вивідник, шпигун, наступного дня він зник з табору й виповів полякам, скільки зібралося московського війська, скільки козаків, а також про неприязнь між московськими і козацькими урядниками, й про мідні копійки, які отримує московське військо замість срібла.

Польському війську теж було нічим платити, гетьман Любомирський клянчив гроші для війська в короля (хоч на ньому шабля — наділки смарагдами биті, ефес золотий, на шапці аспис і діаманти, нагрудник відсвічує золотом), той наказав швидше писати до збирачів податків, аби вони мерщій брали на військо, одначе народ зубожів і витиснути з нього гріш було важко, та й збирачі половину клали до власних кишень, тоді Любомирський звернувся до багатої шляхти й сам першим поліз до власного гаманця, війську заплатили. Отож Любомирський з військом рушив на Волинь. Головне військо вів коронний гетьман Станіслав Потоцький, а з-під Білгорода на злуку з ними вийшло шістнадцять тисяч кримських та ногайських ординців.

Юрій думав про війну, але не менше думав про Прісю. Не знав, як з нею зустрітися й що сказати. Порився в старій, ще материній скриньці і взяв у ній золотого дуката на шовковому шнурочку. Ліниво йшов вулицею, роззирався. Ось і Прісин двір. Дівчина стояла за ворітьми й скликала курей:

— Цюру, цюру, цюру.

Молоді півники та курочки бігли до її ніг, клювали просо. Стара зозуляста курка намагалася їх прогнати, але Пріся кишнула на курку, й та відбігла геть. Юрась зупинився. Переминався з ноги на ногу.

— Прісю, підійди сюди, — мовив тихо.

Пріся спаленіла, підійшла.

— Простягни руку, — сказав Юрій і швидко поклав Прісі в долоню дукат. — Я їду на війну, — не знати для чого сказав, уже крокуючи вздовж вулиці. Він дійшов до Тясмина. Стояв на березі й дивився, як на тому боці під очеретом плавають норці — красиві птахи з довгими шиями, вертляві, сторожкі. Вони пірнали й довго залишались під водою. Якось Юрій бачив, як козаки намагалися полювати норців, але це їм не вдавалося: гримів постріл, і воднораз норець зникав під водою, здавалося, він бачив, як мисливець натискає на гачок.

Назад Юрій вертався тією самою вулицею. Але тепер Пріся стояла під вербою, яка росла біля клуні, й не сама, а з козаком. Козак хвацький, дебелий, у збитій на потилицю шапці, в сивім жупані. Круті плечі, міцна шия, великі руки. Юрію замлоїло під серцем, затримав кроки — хотів почути, про що вони розмовляють, але хлопець і дівчина мовчали. Вдома Юрій зупинився перед дзеркалом, що висіло на стіні між двома вікнами: смоляні дугасті брови, густий чорний вус, густий чуб «під макітру». От тільки вид дитинний і ніс великуватий. Вийшов з хати й став за хвірткою. Челядник Ничипір вів на налигачі телицю.

— Хто то стоїть під вербою? — показав у кінець вулиці.

— То Пріся Дудчина й Нестор Басок. Вдовиченко. Гарний парубок. Либонь прийшов попрощатися. Завтра він іде з сотнею.

«Отже, буде в моєму війську», — подумав Юрій.

У похід вирушали в неділю. Стояли туманні ранки, а дні зацвітали рожево. Вирушали невесело, старий кобзар Нелида витинав «Горлицю», але вона нікого не веселила. Йшли-бо на війну. Попід тинами, попід парканами — жінки та дівчата, й діти, і Прісю Юрій запримітив, але вона дивилася не на нього, а кудись у козацьку лаву. А за містом по ліву руку — стерні, по праву — нежата нива, над якою літали хмари горобців — навівали тугу.

Юрій їхав на буланому коні. Козацький син і сам козак, не знав, як це важко всидіти увесь день на коні. Боліли рамена, боліли ноги в стременах — хотілося поставити їх на якусь твердь, сонце, хоч і осіннє, пекло голову, він давно скинув броню й кутався в бурку з золотою застібкою біля горла. Шапка на ньому була з двома соколиними перами, така, яку носив його батько. Позаду полку їхала його карета, але він соромився сісти в неї в поході, заліз у неї тільки тоді, коли стали на ніч. Небавом до Чигиринського полку приєдналися інші полки, які йшли під його рукою. З Шереметьєвим з’єдналися під могилою Переп’ятихою, московське військо вже стояло табором, розкинувши по долині рябі намети. Юрій підійшов до воєводиного намету, оддав добридня, Шереметьєв привітався через нижню губу — холодно й пихато. Юрій не став затримуватися, пішов до свого табору. Він ішов і думав: чого ці москалі так пиндючаться, чого кокойожаться, адже йдемо на одну справу, під одні кулі.

Шереметьєв не радився з гетьманом, указав його місце: сам ішов на Котельну, а козаки з Юрієм ішли шляхом Гончарихою ліворуч, щоб відтинати від московського війська ординців, коли ті з’являться.

…Верби й верби понад шляхом, а кругом поле, скільки ока, незжаті ниви, а на них хмари горобців, пилюку вітер зносить убік, вона — до самого неба й до самого обрію, з ним ідуть майже всі правобічні полки, лівобічні — Полтавський, Гадяцький, Прилуцький та інші — з москалями. У москалів вози важкі, навантажені припасами і зброєю, в козацьких возах також зброя, овес для коней, мішки з сухарями, пшоном і таранею. Зупинилася біля якогось хутора, Юрій сидів посеред двору на лаві (в хаті спекотно), помітив, що в щілини тину на нього дивляться діти. Не стільки на нього, як на штуковину у його руках, то були срібні дзиґарі досконалої роботи, Юрій любив бавитись дзиґарями. Він підкликав малюків, показав дзиґарі.

Вийшли удосвіта, обідали в якомусь селі, Юрій їв козацький куліш у хаті старости, поглядав на сволок, де поряд з випаленим хрестом чорнів напис: «Благослови господи дім цей і живущих у ньому. Сія храмина створена рабом Божим Оникієм 1642 року, 10 дня, місяця апріля».

Увійшов осавул і сказав, що там селяни розбирають з комори панський хліб, пан лях — утік, там буча й бійка, ніхто не знає, як його ділити.

— Діли на їдців. Постав старосту, й нехай він каже, в кого скільки дітей.

Осавул подивився здивовано: мудре рішення сказав гетьман, він від нього такого не сподівався.

І знову буланий під гетьманом важко ставить на дорогу великі копита, кінь — смирний, тихий, це Олелько підібрав такого гетьману, під ним же самим не кінь, а вороний загнузданий чорт, злий, як гад, так і норовить куснути за ногу. Під’їжджають дозорці від Шереметьєва, довідатись, чи тут усе гаразд. Їм відповідає осавул, тільки раз гетьман запитав, чи не знають вони, де ляхи. Дозорці не знали. Юрій думав про те, як поведе козаків у бій, як розташує військо: звичайно, радитиметься з Богуном, Дорошенком, Носачем. Потерпав, чи не злякається, не виглядатиме страхопудом у першому бою, та й як закінчиться цей бій. Мав надію на Бога (так казав йому батько), але в тому-то й річ, що справжньої віри не мав. Десь вона ніби в ньому, в молитвах, але не такою мірою, щоб бути певному в усьому. Їхали через села, й кругом бідність, нужда, он із старої хати виглядає у віконце троє дитячих личок, а мати товче під вікном у ручній ступі ячмінь і заспокоює їх. Пани з сіл повтікали.

…Московське військо, перейшовши Фастів, прямувало на Котельну, а Юрій і далі йшов Гончарихою, висилали в татарський бік роз’їзди, але вони нікого не помітили. Світило сонце, купалися під білою хмарою голуби, чичикала сорока.

…Поляки захопили козацький роз’їзд і витрусили з нього: скільки у Шереметьєва війська (вісімдесят тисяч) і що він гадає, буцім поляки з Потоцьким ще біля Тернополя, а Любомирський узагалі десь аж за Віслою, й що москалі прямують на Чуднове.

Поляки вирішили йти назустріч двома крильми: праворуч Потоцький, ліворуч Любомирський, гармати посередині. Військо було велике, а ще більший обоз. За кожним шляхтичем їхало по кілька возів, а там дорогі шати, срібні й золоті кубки, заморські вина, посуд, на привалах величалися один перед одним, шляхтич не повинен виглядати бідно, у кожного кількадесят челядників: кухарі, офіціанти, постільничі. Увечері ходять один до одного в гостину. Обоз розтягнувся на кілька миль. Поляки проминули поруйновану корчму, обидва гетьмани учвал виїхали на могилу, звідси вони запримітили в чагарниках біля Любара людей. Послали розвідників, і ті доповіли, що то супротивник. Потоцький вирядив гінця до Нурадина, аби прислав частину орди, яка йшла степом на віддалі, а сам повів кілька полків назустріч супротивнику. Москалі відбили татар і відступили. Вони затаборували й обкопалися валом. Декотрі польські воєначальники радили діждатися всіх гармат, але Потоцький вирішив ударити одразу. Москалі почали відходити, але поляки й татари налетіли на них, і вони знову сховалися в табір та зачаїлися за валом: гусари гарцювали на конях, панцирі сяяли на сонці, обозники-слуги вешталися поміж кіньми, підносили питво панам просто в сідла.