Гетьман, син гетьмана

— Борисе, я стежу за вашим журналом. Вболіваю за вас, відповідаю за вас. У вас з’явилося багато псевдонімів.

— Щось я не помітив, — пробурмотів Борис.

— Киньте, редактор знає свій часопис ліпше, ніж свою кишеню. Багато псевдонімів. Ви що, не розумієте, що це — тюрма?

Гурт мурахів пробіг у Бориса за спиною.

— От і останній номер, там стаття Лариси Ткаченко, хіба ж не зрозуміло, що та Лариса в штанях.

— Я… не…

— Я старший за вас і застерігаю по-дружньому, можна сказати по-батьківськи.

— Я… я буду… дивитися… Дякую вам, Руслане Герасимовичу. Дуже дякую.

— Отож. Я по-батьківськи.

Далі Борис ступав по хіднику так, наче от-от міг провалитися у вовчу яму. У голові шершні звили гніздо й гуділи там. Гуділи.

А назавтра його викликав куратор. Він дивився на Бориса, як сова з дупла. Покликав не до приставного столика, а до довгого блискучого столу засідань. Там, трохи не на всю довжину, були розкладені розкриті журнали.

— Хто це? — тицьнув пальцем у статтю Лариси Ткаченко. Борис зрозумів, що тільки на цьому він може зіграти, якщо вдасться.

— Лариса Ткаченко.

— Це Лариса в штанях. Хто це?

Отже, Шкурба вже продав його. Найбільше зла люди роблять не з ненависті, а з користі. Ось, він вислужився.

— Не скажу.

Кістлява рука ляпає долонею по столу.

— Скажете. Ви знаєте…

— Не скажу, радянські закони дозволяють псевдоніми.

— Ми вам покажем радянські закони! — тепер уже гупає кулаком.

Битва горобця з коршаком тривала довго. Врешті горобець здався. Як казали в ті часи — роззброївся:

— Це можна легко взнати, хто.

— Як?

— Подзвонити в бухгалтерію, хто отримав гонорар.

— Дзвоніть.

Борис набрав номер, попросив бухгалтера подивитись у гонорарну розмітку, й дав слухавку Петру Трохимовичу.

У слухавці пролунало так голосно, що почув і Борис: «Валентина Гураль». Борис тріумфуюче подивився на куратора: Валентина Гураль була працівниця ЦК, з шкільного відділу. Вона писала гострі статті, але боялася своїх і тому сховалася за псевдонімом. У статті крамоли не було.

— От бачите, — мовив Борис. — І вам незручно, й мені.

Гостре обличчя куратора відм’якло, адже той потерпав, що раніше не поцікавився псевдонімами, продивився.

— А це? — вже не так енергійно тицьнув пальцем в інший журнал.

Тут Борис теж був спокійний. Статтю написав автор крамольний, дисидент, але за нього підписав інший чоловік.

— Це автор з інституту педагогіки. Він там трохи критикує інститутське начальство й сховався за псевдонімом.

Обличчя куратора набрало розгубленого вигляду, він не знав, досадувати йому чи радіти.

— Йдіть, — тільки й сказав.

Борис вийшов мокрий як хлющ.

Плавати в меду неможливо. Але в смолі… Працювати стало нестерпно. Надто сидіти на ідеологічних нарадах, де інші, благополучні, редактори переморгуються, показують один одному на нього очима. Трохи поймали гордощі. А більше — страх. Звичайно, важко не всім. Деякі журнали навіть процвітали. Зайшов до них редактор науково-популярного журналу — вальяжний, веселий, сипав анекдотами, підкепковував над Борисом.

«Солодко дивитися на бій, коли самому нічого не загрожує», — процитував Борис у думці з древніх. А в них… найневинніші речі викликали шквали вогню. Якось один автор у статті про досягнення радянської демократії навів слова із Конституції СРСР про безмежність радянської демократії, ось, мовляв, у конституції записано, що будь-яка радянська республіка має право на самовизначення аж до відокремлення. Це було страктовано так, що журнал закликає до виходу з Союзу, до відокремлення, до самостійництва. Й зовсім перемінився цензор. Спокійний, доброзичливий Іван Харитонович став причепливим, дратівливим цербером, він уже не казав Борисові «одинадцять» чи «п’ятнадцять», які той мав узяти на заміну знятих, а посилав вилучені сторінки з суворою доповідною «нагору». Одного разу він сказився сам і довів до сказу Бориса. В статті про Громадянську війну тицяв, розриваючи папір, олівцем у слова, з якими гетьман Павло Скоропадський звертався до народу: «Ми принесли вам волю, ми принесли вам щастя». З натовпу лунало: «брехня», «неправда». Цензор вимагав замінити слова Скоропадського іншими, він пирскав слиною й тупотів ногами:

— Не повинен, не повинен цих слів казати Скоропадський!

Тоді Борис у трансі викреслив ці слова й написав інші: «Ми принесли вам канчуки, ми принесли вам зашморги». Цензор вирячився на Бориса й прошипів: «Ви що, маєте мене за дурня?»

В думці: «А за кого ж». І ще подумав, що за людина цензор, що у нього в голові? Тільки приписи, неухильне виконання цензурних пунктів. Але ж там неправда й немало глупоти. І ще подумав: великий Дон Кіхот бачив у млинах велетнів, а малий Санчо Пансо дошки та полотно. Оцей Іван Харитонович і є Санчо Панса. Й скільки їх.

Іншого разу цензор забракував обкладинку. На ній була вміщена реклама одеколону з втомленим ключем журавлів на малюнку й словами з пісні: «Висушила крила чужина далека». Цензор сказав: «А звідки летять журавлі, з Півночі, з Москви, отже, Москва — чужина». Текст журналу ще не був опублікований, а обкладинка вже. Її доводилось пускати під ніж, а це — колосальний збиток, штрафи. Борис кинувся у «велику хату» — «подзвоніть цензору, нехай оддасть обкладинку», всі сміялися з тупості цензора, але дзвонити ніхто не хотів. Олександр Олександрович Бориса не приймав. А тоді один інструктор — Панасик, земляк — вивів його у коридор, одвів у самий кінець і тихо сказав:

— Не ходіть, не бігайте, ніхто не подзвонить. Бо цензор тоді подасть її «нагору» з своєю доповідною. Там її будуть розглядати поміж інших питань півхвилини. Мене там на засіданні не буде, і я не знаю, як це подасть той, хто доповідатиме. Це триватиме, повторюю, півхвилини: «А хто подзвонив?». — «Такий-то». — «Виключить з партії і гнать з роботи к такій матері». — «Скільки, кажете, збитків? Двадцять тисяч? А що мені до них, не з моєї кишені, й, до речі, не з вашої».

І ще раз він врятував Бориса од страшної халепи. Подзвонив у редакцію й викликав Бориса надвір.

— Готується пленум з ідеології. Там у доповіді першого — дві сторінки про ваш журнал — страшні. Журнал веде ворожу політику. Це… ви розумієте. Писав їх Петро Трохимович. Ваш куратор. А я знаю, що він двічі подавав вам свої опуси й обидва рази ви їх відхиляли. Ви добийтесь до секретаря ЦК з ідеології і скажіть, що це особиста помста. Тільки ж, ви розумієте. Навіть під страхом смертної кари не називайте моє прізвище. Знаю — і все.

Борис добився. Й оцінку журналу в доповіді було пом’якшено.

Скрізь є порядні люди.

А стукіт копит погоні вже за самою спиною.

Він прийшов до редакції, і йому одразу вкинули у вуха новину: посадили Олега Лозу, їхнього найактивнішого автора. В кімнатах редакції стояла сутінь.

Наступного ранку Борису подзвонила дружина Максима Зоца й сказала, що вночі забрали Максима, обшук тривав вісім годин. Вона плакала й просила, щоб захистили чоловіка. А як його захистити?! Щоправда, пробився до Олександра Олександровича. Але той зустрів його суворо і, дивлячись йому в перенісся, процідив:

— Я вас попереджав, застерігав. Радив вам звільнитися від декого в редакції, але ви до моїх слів не прислухались.

Але не всіх похила несла вниз. Декого — його заступника, Василя Якимця — вгору і вгору. Оте, що «колись ви всі будете в мене в кулаці», збувалося. Сором’язливий, простецький, але тільки з вигляду. Ще на початку минулого року він виступив на нараді республіканського активу. На з’їздах, пленумах доповідь робить перша особа — перший секретар. А далі всі її обговорюють, а на активах виступають ті, хто запланований. А перший в кінці підсумовує. І ось надали слово Якимцю. Після загальних слів про широкий крок поступу радянського суспільства, яке під мудрим керівництвом партії йде до нових висот, він сказав: