Гетьман, син гетьмана

Й інші епізоди, досить моторошні, а були й трагікомічні. Замість одного чоловіка забрали іншого, сусіда, переплутавши двері, й не захотіли слухати, що він не той, який у ордері, — виконували план. Спогади написані яскраво, просто блискуче: Борис із захватом читав їх, зачитував уривки, прочитав і Діні, вона змружила очі: «Й ти думаєш, що їх надрукують?» — «А як же, про це говорив на двадцятому з’їзді партії Микита».

Набрали першу подачу. Але цензор навідріз відмовився підписати їх до друку. Так вони лежали ще два місяці. А потім до редакції прийшов автор спогадів Литовка й сказав, що він, ректор університету та парторг ходили до секретаря ЦК партії з ідеології Василя Васильовича Защіпки й переконали його, і той дозволив друкувати. Тоді Борис сам відніс верстку цензору — Івану Харитоновичу, й розповів про відвідини Литовкою і іншими Защіпки, й той сказав, що дозволяє публікувати.

Іван Харитонович зсунув на кінчик носа окуляри, подивився понад них на Бориса й прорік:

— Мені такої вказівки не було.

Тоді Борис (за підштовхування Литовки) спробував додзвонитися до Защіпки. Це було до ката важко, але таки додзвонився. Защіпка вислухав і мовив (він не вимовляв літеру «р»):

— Не лізьте попелед батька в пекло. Палтія накаже — полізете.

— Я ж казала, — вдома Діна.

А Дробот, якому Борис переповів це, мовивши «отака вона історія», підсумував:

— Будь-яка історія — жінка продажна, з ким спить, того й славить.

— Ну, то з ким спить наша?

— З ЦК.

Діна крутнулася перед дзеркалом, поправила зачіску:

— Я пішла.

— Куди?

— Остання консультація.

— Ти ж не надовго. Ми сьогодні їдемо в село.

В село — це до його батьків, її матері, її діда та баби. Пізніше Борис пригадав, що Діна була якась особливо збуджена, тривожна, але тоді не зауважив нічого. Він скупився на дві хати: оселедців, ковбаси, цукру, цукерок, пряників, і став ждати. Коли ждеш, час взагалі повзе гусеницею по листу. Вийшов у сад. Він уже майже порожній. Тільки на крайній, під парканом, груші-дулі дві груші в порепах, на них лазили оси. А поруч — кущ глоду, яріє червоними рубінами і земля під ним устелена великими багряними краплями. Вернувся до кімнати. Спробував читати Ремарка «Чорний обеліск» — не читалося. Почав хвилюватися — Діна вже повинна бути вдома. Знову вийшов у сад, далі — за хвіртку, вернувся. Час летів, як схарапуджений кінь. Третя година. Їхній поїзд о третій. А потім час зупинився. Замлоїлося в грудях: «щось сталося». Тривога розросталася, він навмисне не дивився на годинника, а коли поглянув, була шоста. Далі тривога заполонила його всього, в скроні стукали тупі молоточки, серце калатало. Й кожна наступна хвилина ставала мукою: «Нещастя, з Діною нещастя». То сідав, то зривався, то вибігав за хвіртку. Сад спохмурнів, темні тіні лягли від дерев на землю, ворушилися там як живі. Не ставало сил. «Треба бігти, але куди? Куди — в міліцію». Й розумів, що там його тривоги не приймуть: ну, пішла з дому жінка, ну, затрималась, жінки, вони такі — вернеться. Співав і вже замовк вечірній шпак. Над садом креслили чорно-синє небо кажани. Враз він схопився, пронизаний думкою: треба їхати в гуртожиток, до дівчат, з якими жила Діна. Може, вони щось знають.

Сів у десятий трамвай і там сотав трагічні думки. Була одинадцята. Прорвався крізь чергову, підбіг до кімнати. Застукотів кулаками. В кімнаті — вже спали. Двері прочинила й стала в них, тримаючи поли халатика, Дуся — дівка тлуста, дебела, негарна з лиця, старша од всіх дівчат — до інституту вона вже працювала муляром. Бориса чомусь не любила. Й він не знав чому. Мабуть, Борисів вигляд сказав їй багато про що. А тут ще Борис залопотів: «Її немає, вона загинула, я зараз побіжу в міліцію». Дуся подивилася на нього примруженими очима:

— Біжи додому. Вона прийде.

— Де вона?

— Ну, прийде, приїхав знайомий, — на це слово натисла, — з Молдавії.

Борис пішов по сходах, як ошпарений пес. Двоє почуттів змагалося в ньому: одне — якоїсь полегкості, що Діна жива, а друге — несосвітенної кривди, лютої ревності, злості.

Діна була вдома. Переглядала щось у шафі.

— Де ти була?! — з порога закричав Борис, намагаючись не зірватись на вереск.

— У… п… подруги… зат…трималась.

— У подруги в штанях! З Молдавії.

Далі він пам’ятав погано. Кричав, кидався найдошкульнішими словами, які тільки знав, погрожував кулаками й нарешті вирік:

— Все. Розводимось. Завтра. — Й твердо далі: — Завтра розводимось, завтра.

Діна плакала. А тоді впала на коліна й обняла його за ноги…

— Я… вже вагітна од тебе. Ой…

— Звідки я знаю, що од мене.

— Ой… Він по-дурному закохався в мене. Він — пацан. Приїхав, я його не кликала. Ходили по Володимирській гірці. Він плакав…

Гіркота була страшенна: вона зустрічалася з хлопцем там, у Молдавії, після того, як вона з Борисом вирішила одружитися. Це зрада. Страшна зрада. Цинічно майнуло в думці латинське прислів’я: «Цнотлива та, якої ніхто не домагається». Розсердився на себе за цинізм. За все.

— Розходимось. Завтра… заяву.

Діна ридала.

— Мама… Це вб’є маму. Вона не видержить.

Ці слова і вирішили… Він не міг стати причиною смерті Параски Юхимівни.

В ліжку Діна знову припала до нього. І він брав її жаско, грубо, майже люто. А тоді лежав з розплющеними очима й думав: мабуть, правий Фройд, що людиною володіє секс. І думав: як тепер житиме. Як любитиме Діну. І чи ще любить її. Й чи є взагалі в світі любов. Справжня, велика. В друзів її не бачив. Та й не можна побачити. Можна. І згадав… у них у селі… Він тоді ходив у п’ятий чи шостий клас. Все село говорило. Була дівчина Валя. Казали — гарна, він не пам’ятає та й по-справжньому не знав її. І хлопець, Микола, який вчився в технікумі механізації. Він кохав Валю. Вона не відповідала на його кохання, нехтувала ним прилюдно, втікала з клубу, щоб її не проводив. Й одного разу він пробрався до неї в садок, було літо, вікно було відчинене, Валя стояла навпроти дзеркала й чи то зачісувалася, чи то милувалася собою. Тоді в селі було багато зброї, лишилася після фронту, й він вистрілив у неї з гвинтівки. А тоді і в себе, тут же під її вікном.

Борису здалося, що він заздрить Миколі.

Перші дні Борис почувався кепсько: було кривдно й соромно за свою слабкість і за ту майже істерику перших митей, втікав то на роботу, то в книги. Діна ж малася стримано, спокійно, як і раніше. Стояла біля вікна, він дивився на її різьблений, аж величавий профіль, і туманів від того, хотілося щось зробити, сказати щось різке, й розумів, що це ні до чого.

Й думав про неї, що мав її не за ту, якою вона була. Мав її за мрійливу, екзальтовану, такою хотів її бачити й такою вона йому здавалася. А вона була зовсім іншою. Спокійною, врівноваженою, впевненою в собі, в своїй красі, холодною. І як же швидко він побачив, що помилився.

Так, вона не була його Джульєттою, його Беатріче. То він видумав її такою.

Та й чи є вони в реальному світі, оті Беатріче? І що ж тепер робити? А нічого — жити.

Дні були гарячі, сухі, а ночі грозяні. Грім то буркотів глухо, по-дідівськи, то бив різко. Коротко — яскравий білий спалах блискавки й одразу удар, сухий і короткий тріск, відтак злива, шурхіт віття, шум води, скигління вітру.

Осінь.

Осінь завжди тисла Борисові на душу. Ніби відпливав кудись із чорнобривцями, золотим дощиком, лаплахами, навіть у погожі дні шумить, але кожного дня на півтона нижче. А листя з дерев облітало то поодинокими листочками, то просто роями, оголювало віти й оголювало душу.

Туск, безпричинна печаль. Ні, не безпричинна.

В серці все вигоріло, там — самі головешки.

І в редакції туск.

Зняли — зарізали в повному розумінні — статтю Лози, їхнього постійного автора, розумного, талановитого, дещо прямолінійного Олега Лози. Прямолінійність навіть у зовнішності. Круте, ніби сокирою тесане підборіддя, круті вилиці. Великий ніс, широкі волохаті брови (коректорка, коли побачила його перший раз, сказала: ну й брови у вас, тільки дітей лякать, але Олег лише ніяково, ніби аж вибачально усміхнувся), тільки губи тонкі й завжди міцно стулені — ніж не пролізе. Статтю зняли не в першій, не в другій верстці, а вже коли увесь номер був видрукований — сорок п’ять тисяч примірників — статтю вирізували — була в кінці номера — друкарі їм поробили ножі-скіски, схожі на шевські, працювала вся редакція: один одкривав журнал, другий підкладав цинкову пластинку, третій різав, четвертий чорною печаточкою забивав прізвище автора в змісті.