Страница 39 из 53
То більше, одного разу він ішов додому з вечірки пізно, близько одинадцятої вечора, й побачив у вікні свою кабінету світло. Здивувався. Щось запідозрив. Рушив до дверей, але в цей час світло погасло й з дверей вийшов працівник редакції Сільченко і з ним ще двоє. Борис ступив за газетний кіоск. Другого дня закликав до себе Сільченка:
— Що ви робили учора ввечері в моєму кабінеті?
Обличчя Сільченка пішло червоними плямами.
— В усіх кабінетах була перевірка столів. — А далі він подивився ножовим, нахабним поглядом: «Що, комусь розкажеш? Спробуй». Борис знав, що в його столі ніякої крамоли немає, по Києву ходило чимало самвидаву, але він ні від кого його не брав.
Борис знайшов кімнату. Аж у Голосієвому, на Доброму Шляху, у приватному дерев’яному будиночку. Звичайно далеко, але можна доїхати до центру одним трамваєм, немає кухні, в коридорі стоїть плита, на якій варять господарі і варитимуть вони, й туалет в кінці городу. Зате є сад, в основному сливи — сині-сині — й кап, кап, неначе сльози. Борис купив два комплекти білизни, дві подушки й навіть сплетену з лози етажерку, на якій одразу поставив свої книги, а зверху поставив ширпотребівського, міщанського лебедя — лебідку, так він називав у думках Діну.
Вони стояли в тому садку увечері, після того як Борис показав їй їхнє житло. Стовбури слив були замшілі. А сливки виблискували вгорі, наче зорі. Й зір було насипано щедро. Він їй розказував про зорі.
— Вони є великі. Червоні, і є білі карлики, у яких густина матерії неймовірна, один наперсток її важить більше, ніж наша планета, є й нейтронні зірки і є чорні діри неба, які втягують у себе всіляку матерію, навіть зорі, там наші поразки, кривди.
— Куди втягують?
— В антисвіт: якщо є світ, то є і антисвіт. Там, мабуть, є Антиборис і Антидіна. Але ця Діна краща. — Він посміливішав. Обняв її й поцілував у щоку, а далі в губи. Вона відповіла й притиснулась до нього щільно, й він відчув її всю і відчув, що хоче її. Хоче шалено. Й вже не пам’ятав себе, і притискав, і мацав тугі великі перса, й спину, і нижче спини, й вона не боронилася.
— Діно, ходім до кімнати, залишайся, — шепотів майже безпам’ятно, — вже все одно… хіба щось означає запис у паспорті.
…І все було, як і мало бути, і скрик, і кров, і сльози. І його безмежна вдячність, і ласки. І враз відчув він себе й набагато мужнішим, і відповідальним за ще одну душу, і кращим.
Весілля відгуляли вдома в селі, в саду під яблунями. Танцювали на вулиці — в дворі коров’ячі млинці і калюжі від колодязя — курява стояла до неба. А на городі за тином жовті грамофони пізніх гарбузів, з яких вилітають пізні заспані джмелі. Радів, що весілля в селі, вдома. Посходились однокласники — хто в селі — хлопці заздрили на Дінину красу. Що запам’ятав Борис з весілля… так, так, фотографія, он вона на етажерці. Й слова давньої жартівливої пісеньки: «Бідні були люди, родичі мої…» Так, бідні, рядком на тлі нерівної клинцюватої стіни хати: м’яті бумазейні піджачки і штани, кашкети з великими картузами, ялові й кирзові чоботи — чоловіків небагато, Борисові дядьки погинули на війні — і жінки: старовинні керсетки, спідниці, хустки. «Бідні були люди, родичі мої». Але він виб’ється з бідності і чогось досягне. Вже досягнув. А сягне ще вище.
Федір Дробот сидів за своїм столом, над яким був пришпилений канцелярськими шпильками малюнок: степ і вершник на коні мчить у далечінь, а внизу великими літерами підпис: «Оглянься — за тобою погоня!», і писав. Він писав так, неначе рубав сокирою дрова, мах мах, вперед, назад.
По якомусь часі зайшов до Бориса.
— На, начальничок, почитай.
Начальничком він почав звати після того, як Бориса призначили редактором.
— А що це таке?
— Заява на квартиру.
Борис знав, що Дробот живе в одній кімнаті з дружиною і двома малими дітьми, й кожного вечора відстібає, а вранці пристібає свою «казьонну ногу», а діти бачать і питають, що він робить.
— І до кого ж ти йдеш?
— До першого секретаря міськкому партії. Я ж комуніст…
— Поки не вигнали.
— Жарти в тебе. Я вже тричі обійшов усі інстанції.
Борис погортав заяву.
— На дев’яти сторінках, ніби маком посилано. Хто таке буде читати?
— Прочитають. Ти ось перший.
На столі в Бориса дзеленькотів-розривався телефон. Хтось грубо кричав на нього.
— Хто це репетує?
— Це Свистун…
— Воно й видно.
Перший секретар міськкому. І член політбюро.
— Розпустили ви своїх працівників! Ходять, палицями зуби вибивають. Ви ж якийсь там начальничок, візьміть їх у руки.
Оце «начальничок» найбільше збурило Бориса, й він не стямився, як бовкнув:
— Я маленький начальничок, а ви великий, от би й взяли його в руки.
— А-а, ви всі там такі.
Слухавку хряпнула.
Через годину до Дробота:
— Що там сталося?
— Та що. Я поклав перед ним заяву. А він погортав пальчиком і суне мені лапу: «Добре, товаришу Дробот, розглянемо, товаришу Дробот». А я йому: «Що, я не знаю вас і вашої контори, я за двері, а ви меншому бюрократу. А той — ще меншому, й захарлакаєте». І підсунув йому рукою заяву ближче. А він… він низько нагнувся.
Хоч як було терпко Борисові на душі, але він засміявся:
— Так ти вибив йому зуби чи ні?
— А, пішов ти… Всі ви… начальнички, такі.
Ця історія пізніше мала продовження. Перший секретар мав робити доповідь на жовтневі свята. Комусь її доручили писати, а той — нижче, ще нижче. І нарешті спустили редактору громадсько-політичного журналу Борису Шустеру. Той був вельми зайнятий і передоручив Дроботу. Дробот довго відмовлявся, кректав, матюкався, але діватися було нікуди й він почав писати. Помічник першого секретаря підганяв (він і підправив дещо, а тоді, як це й робиться, на знак високої віддяки й заохочення їм дали запрошення до залу на урочистий вечір). Перший секретар відчитав доповідь, а тоді оголосили перерву, Борис і Федір вийшли в коридор через бічні двері, а перший секретар через кімнату президії, й зіткнулися ніс у ніс у коридорі. Перший секретар любив проявляти демократизм, він привітався й, не знаючи, що ще сказати, запитав:
— Ну як вам моя доповідь? — Їх тісним кільцем оточили підлабузники.
Дробот обіперся об ковіньку й твердо сказав:
— Прекрасна доповідь. То я вам її написав. Ви ж самі не вмієте.
Борис летів усе нижче й нижче. Вже минув другий поверх, перший, ввігнався кудись у магму. Всі підлабузники бризнули вувсібіч, як горобці, а він стояв і не знав, що робити, куди подітись.
З тим і розійшлися.
Їхав у трамваї, гойдався вагон, гойдалися думки.
«Ні, жити по правді неможливо. Живеш по нав’язаних правилах, і так з дитинства. Скрізь тільки й мови про прогрес. Людина покорила природу… Кого вона покорила? Хіба саму себе. Вона все топче. Звичаї предків, потяг до свободи. Он учора бачив галявину конвалій, навернуту сміттям. Хтось викинув машину сміття. У нас все міряють кількістю металу на душу населення. А душу? Саму душу хтось виміряв, хтось думає, як її покращити?» Він кудись посувався, бачив це, розумів, як це небезпечно, й не міг зупинитись. А ще ж лихо, особливо молодій людині, що вона хоче реалізувати себе, як оце і я, вона з головою кидається у круговерть життя, у вир, а він каламутний, у ньому можна плисти тільки туди, куди вказують. Їй нічого не лишається, як прийняти оті проповідувані істини, без них нині нічого не доскочиш. Хіба сам не писав про досягнення народного господарства, про великі плани партії, за це й помітили, за це і взяли на цю посаду. Ніхто не хоче знайти якусь тиху заводь і дрімати там. Це для молодості антиприродно. Душа рветься й натикається на колючки. Хух, як це важко. І йдеш, куди тебе штовхають. «Наш паровоз, вперед лети». Приїхали, вигружайтесь. Далі колія розібрана. А чи розібрана?