Гетьман, син гетьмана

— А люд колотиться, кажуть, що має настати нова Хмельниччина, й будуть лиха великі, бачили в небі меч вогняний вістрям на Схід…

— Меч той — небесне тіло, воно мандрувало по небу, — сказав, а самого ніби раптом щось струснуло, закрутило, обпекло кип’ячкою. Такого з ним ще ніколи не було. То, може, даремно він утік у схим, даремно зрікся свого люду, свого краю, він може ще пригодитись йому, він може зупинити ці чвари, об’єднати всі волі в одну, об’єднати цих пошарпаних гетьманів, присоромити їх, примусити молитися одному Богу, одній Україні. Він відкопає батьків скарб — частину відкопав Виговський, частину Брюховецький, але про більшу половину знає тільки він, йому одному про нього сказав батько, — накуплять мушкетів, шабель, гармат, пороху й захистять рідний край. Гомонять про нову Хмельниччину? То добре. Пора їй зайнятися. А він же Хмельниченко!

— Поїдь у Чигирин, нехай Олелько приїде возом і забере мене.

Нестор перехрестився після обіду до образів.

— То давайте я відвезу вас.

— Під’їжджай до монастиря.

Їхали мимо крутих гір, порослих лісом, краєм Черкас — попід самим Дніпром: крізь обпалене листя садів чорніли обгорілі комини, наставлені в небо зводи колодязних журавлів, здавалося, хотіли злетіти звідси, тополі шелестіли спаленим листям — багато разів місто брали боєм і ті й ті, обчухрали його до дна; виїхали на Чигиринську дорогу, в ліву руку слались поля, в праву — луг до Тясмину, й там верби, осокори, густа смуга верболозів. Таке все знайоме з дитинства, таке рідне й дороге. Дорошенко зустрів його скупою усмішкою в густу бороду.

…Глупої ночі одкопували скарб у Суботові. Юрій привів їх на край маленького кладовища, показав хрест.

— Тут.

— Так це могила, тут покійник.

— Немає тут покійника, — мовив Юрій. Він сам тремтів і щулився. Над’їдена скибка місяця то ховалася за хмари, то вигулькувала з-за них. Було моторошно. Юрію здавалося, що хрести рухаються, що від дороги йдуть якісь тіні, й над ними також простерлася тінь.

Дорошенко вихитав хреста й першим взяв лопату. Копали довго. Врешті лопата вдарила по чомусь твердому. Дорошенко ще трохи покидав землю й взявся вивертати чимале барило. З кректанням завдав його й викинув нагору.

— А може, це горілка, — сказав осавул.

— Горілка б хлюпала. Несіть барило до воза.

Йшли до воза. У пітьмі сіріла церква — батькова, Богданова. Спомини тислися до голови… Отамо була конюшня, отамо три криниці. Там росла шовковиця з великими сизими ягодами. Щось щімке, затемнене страхом, замлоїло біля серця. Було життя, був він найменшою дитиною, всі плекали його, пестили. І все це минуло, як чорний сон, як марево. І ось він стоїть сам, і немає батька, немає матері, немає брата, сестри розлетілися, як ластівки з-під стріхи, й не зазнав він любові, не зазнав радості, знає тільки напуст, злість, дзенькіт шабель, спалахи пострілів. А мабуть же, він прийшов у світ для іншого. Й що здобув?

…Дорошенко почав ладувати військо. Збирав козаків, наладував трохи молдаван і німців, прикупив гармат. Він збирався йти на Лівий берег, привертати на свій бік козаків і посполитих. Але в цей час випірнув, неначе нечистий з ополонки, Суховій — четвертий гетьман, від Запорожжя, й з’єднався з Ханенком. Юрій поїхав до них, сподіваючись на якесь порозуміння. Він вже знову хилився на те, щоб порозумітися з Москвою, але ж не мав ні прихильників, ні війська. Дорошенко ж, хоч на словах визнав протекторат султана, насправді не збирався служити нікому.

Суховій з Ханенком виступили з Умані, з ними в обозі теліпався і Юрій. Суховій та Ханенко оточили Дорошенка в Стеблеві, над Россю, приперли його до урвища, де внизу по скелях клекотіла бунтівлива річка. Здавалося, Дорошенку надійшов край. Та в найкрутіший момент з боку Гарбузина підоспів йому на поміч Сірко з запорожцями, вдарили на різномасте військо Суховія та Ханенка, й ті втікали. Бігли на Умань, але по дорозі по них вдарила білгородська орда, й тепер кожен рятувався, хто як міг.

Тільки Олелько лишився з Юрієм. І гнав коні воронії, поки вони не вкрились піною, а татари наздоганяли. Тоді Олелько обрубав посторонки, на одного коня підсадив Юрія, на другого сів сам, й знову коні летіли, як птиці, гублячи в траву шматки піни. І врешті Юрієві горло захлиснув аркан. Олелько якось одбився, добіг конем до лісу, кинув коня й шелеснув у ліс. Юрій не знав, чи він врятувався. Це були білгородські татари з силістрійським пашою. Паша відправив Юрія в Акерман, а далі — в Стамбул. Юрій був ув’язнений у Семивежній фортеці.

…Минали дні, тижні, роки. Все нижче й нижче опускалася душа. Тьмарився, темнів розум. Тільки тіло набирало ваги: їжу давали смачну і в достатку. І постіль — не солома або сіно, а м’які турецькі перини. Вранці сходило сонце. Перший промінь заглядав у ліве стрілчасте віконце високо вгорі. Далі воно осявало всі кутки в павутинні. Відтак загорялися ще двоє, світлими плямами падали на протилежну стіну. І поволі посувалися праворуч. Першим темніло праве віконце. За ним — двоє інших. Темницю оповивала пітьма, яка все густіла й густіла.

…Сонце кружляло довкола землі — дні, тижні, місяці, роки, й маліла, маліла Юрієва душа. І вже думки були як заїжджені коні, котрі не хотіли чи не могли бігти. Іноді хотілося жінки, хотілося гаряче, жаско. А більше не хотілося нічого.

…Одного дня зайшов Ібрагім-паша. Він залишив двері прочиненими. І поманив за собою Юрія. Повів його в сад, де доріжки посипані дрібними білими камінцями, де з обох сторін якісь кущі, обсипані великими білими, ліловими, синіми, голубими, червоними квітами, де в блискучих клітках павичі з хвостами кольорів всієї райдуги, де високі фонтани й дзюркотливі струмки, які спадають грайливими водоспадами, де лев позіхає в залізній клітці; звідти паша повів Юрія в будинок, довгим коридором, а тоді сходами ліворуч, на балкон, перила якого застелені килимами, на балконі на горі рожевих подушок лежав… султан — Юрій вклонився йому низько — а внизу в залі лунали приглушені голоси, паша вказав Юрію на подушку, той сів, паша присів навпочіпки біля дверей, приклав пальці до вуст, а тоді до вух — мовляв, мовчи й слухай. І Юрій слухав. Він вже досить добре розумів турецьку мову. Внизу відбувалася військова рада. Там сиділи воєначальники — сераскири, паші, аги… І йшлося про похід. Похід на Україну, на Київ, і далі — на Москву. Називали полки, командирів, дороги, якими йтимуть. По тому паша сказав Юрію, що й він йтиме в тому поході, йтиме гетьманом, а ще йому присвоюється звання сарматського князя. Юрій був оглушений тією новиною, але не міг до кінця виважити, що це означатиме для нього. Все-таки він знову гетьман. Хоч і під турком. Але ж і батько його, був час, шукав турецької протекції. Може, під нею він з’єднає Україну. А тоді — майнула й така думка — з допомогою європейських монархів звільниться від турка.

По тому сидів серед широкого двору. З низеньких дверей, з підземелля виводили невільників — українських — і приводили з робіт — з саду, з конюшні, ставили перед ним, паша казав, а товмач перекладав: знають вони, що перед ними гетьман Хмельницький, чи хочуть на Україну, в його військо, в його почет; невільники тратились, міркували: хоч як би там було, але це ж на Україну, побачать свій край, а може, вдасться й утекти, перебігти. Тільки один, з блискучими очима, довгими вусами сказав: це ж йти з турками, ворогами Христа, ворогами батьківщини — не піду. Його скарали. А всіх інших — їх було більше сотні — поголили, нагодували, одягли в козацький одяг, вишикували в козацький стрій з шаблями й прапорцями на списах. І вони пішли в похід за Хмельниченком.

…Військо пливло плавом. Вкрило степ до обрію. Йшло воно під Марсовою зорею, вночі зірки креслили небо, захід полум’янів, степ столочили до тирла, Юрій намагався їхати не в тумульті — трохи збоку. Одного разу з балки вибіг табун дроф, вовча зграя втікала, щулячи вуха, лунала чужа, вже дещо зрозуміла, турецька мова й мова татарська, йшли коні з довгими вухами, йшли дивовижні верблюди, везли гармати важкого заряду й гарби та кочі, повні всілякого начиння. Купами комашилися татари, зарізавши присталого коня, ще майже з живого пили з шиї димучу кров, кості валялися по дорозі, й не знати, вже чиї — людські чи звірів. Переправились через Дністер, далі через Буг — переправа була на човнах, а човни на якорях. Іржали коні, ревіли верблюди, верещали чауші, віддаючи команди. Вітер зривав з-під кінських та верблюжих копит розворушений пісок, боляче сік обличчя.