Страница 24 из 53
Коли напали на шанці Сомкові козаки, Юрій стояв позаду і дивився, як падають від пострілів його козаки. Він уже не так боявся, як першого разу, й навіть намагався керувати боєм. А оскільки стояв на горбку, то й першим помітив кінноту Ромадановського. Допався до коня й встиг проскочити до верболозів до того, як гусари напали на шанці. За ним погналося троє московських гусарів, але в Юрія кінь був кращий, і вони почали відставати. Він уже вскочив у лози, як кінь раптом спіткнувся й упав на землю. Юрій ледве встиг вихопити ноги зі стремен. Чи то кінь трапив ногою в копець і зламав її, може, вивихнув, чи був вражений кулею: навздогін Юрієві стріляли, він не оглядався. Гетьман смикнув коня за повіддя, але той не ворухнувся. Тоді Юрій підхопився й побіг у кущі.
…У кущі глоду сиділи Олелько та Нестор, стриножений кінь пасся на галявині. Олелько поглядав на дорогу, яка кривуляла лісом. Враз він побачив на дорозі постать, чоловік важко біг, припадаючи на одну ногу. Олелько звернув увагу на ошатний одяг, на пера на шапці. Спершу подумав, що то поляк, але пригледівся й упізнав козацький жупан і козацьку бурку, яка віялась за плечима, а ще приглянувшись, у подиві впізнав і втікача: це був гетьман. Олелько підвівся з куща:
— Пане гетьмане, стійте, це — свої.
Юрій тицьнувся, зашпортнувся, а тоді вихопив шаблю.
— Пане гетьмане, вашмосте, це я — Олелько, — і виступив з куща. За ним вийшов Нестор.
Після перших митей подивування Юрій розповів козакам, як тут опинився, про розгром, про погоню. Стали думати, що чинити далі.
— Ви залазьте назад у кущ й не вилазьте звідти, — сказав Олелько. — А я піду до Дніпра, нам неодмінно треба переправитись на той бік. Я прийду за вами.
І він пішов. Його не було півтори дзиґареві години, Юрій дивився на свій круглий німецький годинник. Олелько об’явився свистом, відтак випірнув з кущів.
— Пішли.
Він привів їх до Дніпра, до густого очерету. На гілці погойдувалася, поглядаючи сизим оком, очеретянка.
— Ти, Несторе, роззуйся, — мовив, — а ви, вашмосте, бредіть у чоботях, бо поб’єте ноги об очеретяні штурпаки. Хоч і жалко ваших сап’янців, — і показав на гетьманові червоні сап’янці, прикрашені самоцвітами й підковані золотими підківками. — Тихо йдіть за мною. І зніміть оце, — тихенько подзвонив нігтями по легкій кольчузі на гетьмані.
Вони забрели вище колін. В очереті був припнутий невеликий човник-довбанка з одним веслом.
— Сідайте, вашмосте, у човен, наперед, тільки обережно, піднімайте високо ногу і, коли трохи стече вода, вступайте в човен. Отако, тепер другу ногу. Ти, Несторе, сідай посередині.
Сам сів на кормі, взяв у руки весло. Легенько стукнув гетьмана веслом по руці:
— Не беріться, вашмосте, за борти, бо потонемо, човен і так сидить дуже глибоко. Покладіть руки собі на коліна.
Хапаючись за очерет, попхав човна вперед. Й коли зблиснуло чисте плесо, пружко вперся веслом у воду, гребонув з усіх сил. Човен ледь-ледь зачерпнув води, подав уперед. Олелько гріб навскіс, за течією, під кручу. З лівого боку їх помітили, хтось гукнув:
— Ви хто, завертайте назад!
— Ти що, сліпець, своїх не впізнав, — голосно сказав Олелько, аж луна відбилась від кручі.
Човен ткнувся носом у пісок, і Олелько наказав:
— Бігом, он ліворуч стежка нагору. Ну, вашмосте, мерщій.
Юрія не було потреби запрошувати вдруге.
Вони вибрались на першу гору, пройшли темною припаддю й вишли на другу гору. Тут Олелько знову завів їх у чагарі й наказав чекати, а сам пішов на розвідини. Вернувся на возі парокінь, яким правив старий посполитий у брилі й полотняних штанях. Щойно посідали на воза, з-за куща вихопилося четверо татар. Татари хапали всіх, хто трапив під руки. Козаки посхоплювалися з воза. Олелько вихопив шаблю, а Нестор вхопив величезного дрюка, який лежав біля дороги. Одним дужим помахом він збив з коней одразу двох татар. Третього зарубав Олелько. Четвертий кинувся навтьоки.
На березі, біля самого поля битви, переможці справляли бенкет. Мертві їм не заважали. Сомко наказав привезти кілька барил горілки, медовухи і вина — золотого токаю, янтарного хересу для князя і офіцерів, він могоричив своїх козаків і золотаренкових, і москалів, і знав, для чого це робить. До рябого намету, біля якого сидів на сідлі Ромадановський — той не захотів бенкетувати в наметі, картина побоїська радувала його око, — підвели полонених козаків — тих, які не захотіли здатися й відбивалися разом з німцями. Попереду стояв літній козак з чорним, закуреним димом обличчям, з обвислими вусами, без шапки, з ріденьким розтріпаним оселедцем.
— Одбивався до останнього. Зарубав двоє наших, — доповів ратник з білою перев’яззю на руці.
Сухе, різьблене, палене злістю обличчя воєводи вигострилося ще дужче. Він махнув рукою:
— Розстріляти.
— Пане старший, — звернувся до нього козак, — прошу вашої милості: накажіть мене не розстрілювати, а посадити на палю. Мій дід помер на палі, мій батько помер на палі, нехай я буду з ними.
Ромадановський здивовано кліпнув очима, його довге мужнє обличчя з короткою рудуватою бородою й короткими вусами ще дуже видовжилося:
— Ну що ж, як сам просить, зробіть йому таку ласку, — й засміявся. — Ми люди добрі.
Козак прожив на палі два дні.
Другим був козак з відрубаною правою рукою, лівою він затискав рану. Козак не просився, не стогнав, тільки закусив нижню губу й змружив з болю очі.
— Розстріляти.
Козака повели вбік, він похитнувся, сів на горбок, впав і втратив свідомість. Його дострелили. Решту постріляли біля води серед мертвих тіл. Одному, потаємному вивідникові, викрутили буравом очі.
Козаки пили. Гірко пили, запивали свою біду, свою недолю, запивали свою вину, що вбивали своїх братів за чужі вигоди. Сомко пив з посрібленого рога. Він тільки надпив і, коли ніхто не бачив, опустив ріг та вилив горілку в траву. Він хотів бути тверезим. Пригрівало сонце, Ромадановський пішов у намет. Там лунали вигуки, голосне московське «ура», запозичене в монголів і яке в них означає «смерть». Бенкетував і єпископ Мефодій, колишній ніжинський протопіп. Він не одходив од воєводи, з яким перебував у конфіденції й приязні, нашіптував йому на вухо, направив його.
— Козаки тут почварні, бунтівливі, — сказав Ромадановський. — Надто старшина. Вони свого правлять. Вони хочуть самі панувати.
— У своїй землі… — несамохіть вирвалося в Мефодія. — І так, ваша правда, княже: вони несуть у серці бунт. Зате чернь тутешня смирна, до царя уклінна.
— Бо сподівається, що її звільнять від податей, від панщини. А то не так… Чернь має слугувати господам.
— Знаю, знаю, — жував бороду Мефодій. — Але того їй поки що казати не можна. Поб’ємо козаків — тоді. Нехай вірять. Ви ж бачите, які ці старшини, хоча б і Сомко, та й Золотаренко. Допинаються своїх давнин.
— Не давати їм того. Є одні закони — їх царської величності, московські. Усі повинні за ними жити. Й буде так. Повоюємо Константинополь…
«Ну, до того дуже далеко», — подумав Мефодій, а вголос:
— А спершу упокоримо Малоросію й знесемо Польщу.
— Меч — наша правда.
Перечекавши якийсь час, Сомко взяв два роги, наповнив їх трунком і пішов до московського намету. Там стояв гомін, парували страви, хрумтіли кісточки на міцних зубах, терпко пахла солодка мальвазія.
— Ваша вельможносте, — подав один ріг Ромадановському, — я хочу, щоб ми випили за перемогу. Це — німецька горілка, настояна на наших малоросійських травах. Такої ви ще не пили. За перемогу!
В очах Ромадановського погорда й ласка.
— Ура! — ревнули московські офіцери.
Офіцери гомоніли, кожен вихвалявся своєю звитягою, й тоді Сомко мовив упівголоса:
— Ваша вельможносте, саме час зробити вибори гетьмана. Тут майже всі малоросійські полки, всі, які вірні його царській пресвітлій величності, та й добре це зробити після перемоги.
Сомко сподівався, що виберуть його. Він щедро могоричив козаків горілкою, вони бачили, як він ішов у бій попереду всіх, немало золотаренківців віншували його, треба не проґавити таку нагоду. Скільки вже він буде наказним. Але тут зірвався Мефодій.