Страница 21 из 53
…Филимонович їхав з Москви. Окрім усних інструкцій, опріч того, що був у Москві висвячений на Могилівського та Оршанського єпископа Методія і пообіцяно йому Київську митрополію, віз у важкому, спеціально пошитому чересі на ситому череві золоті дукати. Перше мав заїхати в Київ, до київського воєводи, передати з Москви накази.
…Заходило на ніч. До Києва було й недалеко, але він не важився. Заночував у Броварах, у придорожній корчмі. Попросив собі їжі й горілки. Подавала йому дорідна, литкаста й дупаста корчмарева помічниця, Методій любив таких, поглядав ласо на ті товсті червоні литки, а вона підливала й підливала, і вже спати в клуню на сіно вела його під руку, і вклалася з ним. Він мацав величезні, як паляниці, перса і все інше добро, й сопів, і кректав на ній, а вона й собі мацала — спочатку те, що принесло йому велику насолоду, а тоді намацала застібку на чересі, розщібнула її й потихеньку вигрібала дукати та пускала їх глибоко в сіно. Вранці Методій галасував на всю корму, але Оришки не було, вона пішла на далеке село до родички. Отож за цим разом Методій дукатів ні собі, ні Брюховецькому не привіз. Але Брюховецькому їх везли з Москви інші, звідти до нього їхали окольничий, намісник Великогагін, стольник Хлопов, дяки Башмаков і Фролов, й обома оружними руками підтримував його воєвода Ромадановський. Умів Брюховецький підлеститись, умів догодити, вмів і нацькувати одного на одного суперників.
Потім буде: за царським указом раду призначать під Ніжином. Туди, на заклик Брюховецького, вальнули запорожці й голота з усіх усюд. Брюховецький ще раз пообіцяв, що будемо дуків шарпати. Дуки — прибічники Сомка та Золотаренка, які на той час помирилися, стали від київських воріт, московське військо і Брюховецький від московських. Великогагін наказав Сомку та Золотаренку під’їхати до воріт московських. Там стояв великий рябий московський намет і біля нього стіл, на який поставлять гетьмана. Брюховецький стояв у натовпі й сичав: «Дивіться, які на них кафмазини, яка саєта, адамашки, які шаблі — буде що драти». А тоді сховався в московському наметі. Ще не скінчив Великогагін читати царський указ, як з лівого боку в тисячу глоток залунало: «Брюховецького — гетьманом!», а з правого: «Сомка!», й ще слабкіше: «Золотаренка». Натовп напирав на натовп, замелькали кулаки, а далі ножі й шаблі. Сомковцям і золотаренківцям Великогагін звелів прийти без зброї. Десь затріщав кожух, десь бризнула кров, почулися лайка й зойки. Кілька чоловік упало під ноги. Московські ратники вклинилися в натовп. З намету вивели під руки Брюховецького й поставили на стіл. Великогагін вручив йому клейноди й проголосив: «Вот ваш гетман».
Палали над Остром багаття, іскри летіли просто в небо, а в стороні, під вербою, лежали закуті з московського наказу — на них поклали вину за безчинства — Сомко, Золотаренко, прозиваний Васютою, чернігівський полковник Склич, лубенський Шамрецький, переяславський Щуровський, осавул Буть, ігумен Загоровський і ще кільканадцять сотників, хорунжих, бунчужних. Голота ж грабувала Сомкові вози, грабувала Ніжин. Три дні тривав грабунок, три дні палало місто. Навколо церковних бань — а церков у Ніжині дуже багато, ставши на базарній площі, не сходячи з місця, можна нарахувати близько двадцяти, — літали зграї голубів, бо ж горіли їхні гніздов’я, найбільше їх кружляло довкола високої грецької церкви. А далі закутих повезли в сотенне містечко Ніжинського полку Борзну і там скарали посеред площі. Коли на поміст вивели Сомка, кат, татарин у довгій червоній хламиді, відклав сокиру вбік: «Як я можу відтяти голову такому красивому чоловікові. Та красивішого за нього немає в світі». На нього гримнули, й він підняв сокиру.
Після того Брюховецький поїхав до Москви, мав конфіденцію у царя, за ним закріпили ймення Івашко, й так і зверталися до нього, а також дали чин боярина й женили на боярській дочці. Взамін Брюховецький подав цареві пункти-прохання, за якими московські воєводи з військом мали стояти по всіх містах українських, а московські збирачі податі ще й по селах, й збирати гроші для Москви, й щоб Київського митрополита висвячували не в Константинополі, а в Москві (рекомендував на митрополита Мефодія), й багато інших пунктів, які зрізали Україні права, як дикому гусаку крила, щоб не літав; не забув гетьман і про себе, просив собі Шептаківську волость з усіма селами, а своїм прибічникам — інші маєтності.
Довідавшись про все те, Хмельниченко вельми запечалився й прийшов до думки, що з москалями кулешу не можна варити — заберуть увесь, адже він був вихований при волелюбному батькові, у вільному місті Чигирині, й батько був шляхтичем і міг на рівних змагатися з польськими шляхтичами. Він був слабким, Юрій, але не дурним, ще й добрим душею.
Варто лише додати, що коли московські воєводи, московські посесори обідрали Україну до білої кістки, народ повстав. Почали побивати москалів, воєводи, посесори, ратники кинулися втікати. Тоді й Брюховецький, бачачи, що залишається сам, оголосив себе супротивником Москви. На той час на Правобережжі гетьманом уже був Петро Дорошенко. Брюховецький списався з ним, і вони поклали з’їхатися разом з військом й обрати одного гетьмана на обидва береги Дніпра. Брюховецький ще плекав надію на вибір його. Але його по дорозі забило, розірвало власне військо.
…Юрій диктував листа. Писар Яків, уже немолодий, з просивиною в вусах, знарядився перами, лікті поклав на стіл, й виглядали вони, як обрубані крила. «Ясновельможний Великий Королю Корони Польської, до мене вельми милостивий і ласкавий пане.
Не знаю, чи є щось тяжче в цьому житті для людського серця, як недовіра до свого вірного слуги, який готовий і життя покласти за свого добродійника. Святі угодники Божі бачать мою щирість, мою правду, я до кінця свого життя залишатимусь вірним і в честь королівської величності та Корони Польської не шкодуватиму здоров’я в усіх битвах. Ваша Королівська милосте…»
Тихо рипнули двері, до кімнати вступив Тукальський. Тільки він, Ковальський та Богун могли без дозволу увійти до гетьмана. Юрій подав писарю знак рукою, той вийшов. Тукальський сів.
Погладив довгу вузьку рудувату, сливе чернечу бороду, мовив:
— Усе корегуєшся з королем і королевичами, ваша милість?..
— А що маю робити? Он Москва знову прислала листа, обіцяє гори золотії. А сама…
У Тукальського засвітилися в очах золоті промінчики.
— М’яко стеле Москва, то гірше ляха. Якщо наша земля підпаде під неї, зазнає біди. Москвини дикі, злі, безжальні…
— Батько мій колегував з поляками…
— То правда. Одразу по Корсунській битві він заявив: годі війни, пакти, пакти, пакти. Тобто досягти угоди, оговорити собі прав, вольностей. Хоч то, можливо, й була його помилка. Бо поляки вхопились за те, почали водити за ніс, укладали пакти, а самі збирали військо. Кривоніс тільки воював з ними, ганяв Ярему Вишневецького по Волині та Поділлю. Ну, той був іншої думки й іншої вдачі. Великий гетьман мислив себе підданцем короля, він мріяв про оновлену Річ Посполиту, у якій козаки матимуть свої вольності. А Кривоніс — знести все до основи. Кривоніс — вождь голоти, шкотів, вони з Хмелем не в одно думали й не любили одне одного, не довіряли обопільно. І коли під Пилявцями козаки стали проти поляків, надійшов Кривоніс зі своїм військом. Хміль сполохався: він не знав, на кого вдарить хлопський генерал, на нього чи на поляків. Ударив на поляків. То була страшна битва, все висіло на волосинці, з обох боків було по сто тисяч війська, це не те, що під Жовтими Водами або під Корсунем.
То був виплеск всехлопського гніву. Хлопського. З давніх-давен нас зрадила провідна верства, пішла на услуги полякам. Усі ці Потоцькі, Вишневецькі — це ж українці в минулому. Ну, хто був у пана Богдана? Виговський, Мрозовицький-Морозенко, ще двоє-троє. З ким будувати державу? Європа й розуміє нас як хлопський нарід.
— А що ж нам робити?
— Перетривати час. Перетривали стільки, й перетриваємо ще. Витворювати провідну верству.