Страница 16 из 53
І не було в нього доброго порадника, таким мав бути Виговський, і вдавав такого, але король зробив його сенатором і воєводою київським, і тепер покладатись на нього було не можна. Був і давній зичливець, покровитель, батьків побратим, герой війни 1654 року в Білорусії, ніжинський полковник, названий Золотаревським, введений в шляхетське звання, він відмовився від того, знову назвався Золотаренком і присягнув Москві, тепер Юрій не міг знайти з ним спільної мови. І Сомко був московської сторони, Юрій написав до переяславців зазивного листа, щоб не слухали Сомка й прогнали московське військо.
Були й добрі вісті: полки прилуцький, миргородський і полтавський зреклися присяги московської й присягли Юрію.
Ще був Богун. Прямий, сміливий до жаскості, не схильний до всіляких крутійств. Вислухавши Юрія, сказав:
— Гетьмане, справа наша мало побідна. І ніхто не заплаче по нас. А іншого — немає. Тільки шабля в козачій руці. Битися до решти. Знаємо ми й Солоницю, і Шумейка, і Берестечко. Але на тому наша справа не кінчається. Вона — довічна. Допоки наші нащадки не визволяться. А приклад їм мусимо показувати ми. Зневаживши власні життя, зневаживши тяготи. Тільки це треба тримати в голові. А не якісь інші, бодай і хитрі розмисли.
До Чигирина зібралися на треті роковини смерті Богдана Хмельницького — то більше, два попередні роки не відмічали — війна, вибори — його родичі: дочка Олена зі своїм чоловіком — генеральним писарем Павлом Тетерею, дочка Степанида з чоловіком Іваном Нечаєм, що тримав себе в запустінні, вже підстаркуватий, підтоптаний, любив поїсти доброї юшки, запити її грушевим узваром і полежати після того, але полежати з мрією про гетьманську булаву, зате Тетеря з довгими чорними чепурними вусами, чепурним ротом, чорними бровами — величався перед усіма, в червоних сап’янцях, в адамашках, карабелею — великою коштовною шаблею, в гостроверхій шапці з діамантами і перами. І приїхала Варвара, Богданова сестра, Юрійова тітка — ігуменя Київського дівочого монастиря, жінка строга, з підтисненими губами, але люб’язна, в строгому чернечому строї. Вона давно не бачила племінника, обцілувавши його, тримала за плечі на відведених руках, мовила:
— Он який ти став — справжній гетьман.
Юрій зашарівся. Перед нею стояв темноволосий юнак з глибоко посадженими очима, гострим носом, маленьким ротом, скромний, соромливий.
— І очі батькові, карі, — додала Варвара й витерла очі хусточкою.
І не приїхали дядько Сомко, й Золотаренко, також одружений на іншій батьковій сестрі, — політика, служба іншим монархам вже порізнили їх з Юрієм. На поминальний обід поїхали в Суботів, Юрій домігся повернути йому батьків маєток, а також сусіднє велике село Медведівку. Зачерпнули кануку, покуштували суботівських страв. Чоловіки випили горілки, жінки — мускателю. Після третьої чарки чоловіки вийшли до малої вітальні покурити, сідали на товстій широкій вербовій лаві, накритій килимом, Тетеря сів на турецькій оттоманці навпроти. Окрім родичів, тут був осавул Ковалевський, до кого Юрій дуже хилився останнім часом, радився, це був лисий худорлявий чоловік, мовчазний, іронічний, був і полковник Петро Дорошенко — козак Мамай і Кудляр в одній особі, все в ньому крупне: губи, ніс, великі вуса, кучерява борода, тільки усмішка дитяча. Тетеря, який недавно приїхав з Варшави, запитав:
— Щось я не бачу Іванця Брюховецького.
— Іванець поїхав на Січ, — скривив у посмішку губи Дорошенко, — і як слуга Богдана у запорожців велику ласку здобув.
— Щось він собі метикує, — мовив Тетеря й повів очима: чи не сказав щось не так. Йому того не можна.
Він — генеральний писар у Юрія і вивідник, шпигун від полків, довірена особа у короля, обіцявся їм вивідувати й доповідати про все, про що довідається в Чигирині. За це вже отримав чималі маєтності — троє сіл.
— І що ж запорожці? — правив далі Тетеря.
— Ніби ти не знаєш, — набив люльку Ковалевський, — за Москвою руку тягнуть.
— Не та стала Січ, не та, — понюхав тютюну Нечай, хотів чхнути й не чхнув. — Набилося туди черні, голоколінчиків, дейнеків, гольтіпак, розбійників, їм аби значних козаків шарпати. Москва їх на те під’юджує.
— А чи в Москві своїх панів, своїх бояр немає, — кахикнув у кулак Нечай.
— Є, але ті їм потрібні… А наші, вони респекту хочуть, щоб давнини, закони наші тут правували, а не чужі, — сказав Дорошенко. — Он і Сомко. Він обома руками за москалів, тільки від них вимагає не чіпати наших законів і наших прав.
— Рвуть Україну, як пси скажені, — Дорошенко.
— Без другої сторони Дніпра ми не складаємо Війська Запорозького, — сказав Хмельницький.
Усі подивилися на нього, надто розумно він прорік.
— Тільки єдина Україна зможе визволитись, — вів він далі. — Вся вкупі. Навіть під одним монархом.
— Москва пише вашій милості листи? — майже улесливо Тетеря.
— Пише, — хитнув головою Юрій, — зваблює. І є в тому свій респект. Але ж хіба вона може захистити.
— А обідрати може, — почухав носа Дорошенко.
— Звісно — орда, — Богун.
— Немає козаку долі на цім світі, — по-старечому прорік Нечай. — Народився він колись вільний, свобідний, та втратив свою свободу. І куди пан Бог дивився. Всі пани сусідні з гербами.
— Єресь говорите, — Юрій ступив до вікна. — Колись на землі запанують не герби, а розум. А ми… Ми втратили свій час. Інші народи, інші племена завчасно вийшли на широку дорогу, а ми забарилися в полі. А тепер ніяк не можемо наздогнати. Нині ж маємо подолати розкол. Маємо всю Україну пригорнути під одну булаву.
Усі в подиві дивилися на Юрія. Де набрався цих мислей, де набрався розуму?
— Кажу ж, людина народжується вільною, а тоді хтось забирає її в неволю, — кахикнув Нечай.
— Ми — тільки порох і тінь, сказав колись Горацій, — Юрій повів оком у бік Виговського, й зараз він дихав на нього недобрим духом. — Ви кажете про осібну людину, а тут ідеться про цілий нарід. Як його визволити, як йому стати паном самому собі.
— Ти вже сказав, гетьмане, — дістав з-за пояса люльку Дорошенко. — Починати треба — скріпити під однією булавою Русь-Україну. Будь-якою ціною. Іншого не бачу. Ну, вклонимось ми Москві, то поляки з татарами рознесуть нас у порох. Уже й так розносять. Пустіє Україна. Люди втікають на лівий берег, на Січ, ще далі.
Прочинилися двері. До кімнати зайшла ігуменя Варвара:
— Що ж це ви, козаки, втекли від білої челяді.
Нечай соромітно всміхнувся:
— Що, й вам, матінко, вашмосць, скоромно без чоловіків.
— Такі, як ти, чоловіки нехай би зайшли в лози, — відрізала ігуменя. — Таж ви своїх жінок покинули.
Козаки попідводилися, гусячою черідкою рушили до дверей. Останнім ішов Тетеря, він щось домірковував, намагався не забути, ким і що тут мовилося.
Юрій вийшов у двір. Стояв золотий полудень, високим дзвоном вип’ялася синя голубінь, з-за важкої хмари біля обрію випорснуло сонце і вдарило промінням, мов ножами, в землю. Юрій зачудувався. І разом з промінням з лапатого старого горіха посипалося маєво крил. То з горіха злітали-падали вниз голуби. Білі як сніг, коричневі, сизі, й тупотіли до його ніг. Юрій аж спантеличився: невже впізнали? Колись хлопчиком він опікувався голубами, й дядько Ничипір, тесля, був зробив голуб’ятню. Юрась ганяв їх понад хатою, але ж то було давно, він їх покинув, і вони перелетіли до двох хлопців-розбишак у кінці вулиці: Саливона і Харка. А тепер вони ось обступають його. Він пішов до комори, де саме перевівали пшеницю позаторішню, щоб не вгрілася, не завівся жучок, набрав у підрешіток пшениці і кинув серед двору. Голуби залопотіли крильцями, кумедно хитали голівками, клювали.
У ворота хтось постукав молоточком. Воротній одчинив хвіртку. У неї вступив ще молодий чоловік, сливе парубок. Темний, збронзовілий лицем, широкоплечий, міцний. Юрій не одразу впізнав Нестора. Це ж він перетяв шаблею татарського списа, врятував гетьмана од смерті.
— Проходь, проходь, — запросив.