Гетьман, син гетьмана

Вийшов у двір. Лихі думки смоктали серце. Раптом почув веселий голос. То Олелько на рундуку комори правив теревені:

— Отож на Пилипівку дівчата готували страви. І тут до хати зайшло п’ятеро козаків — запорожці. Вийняли карти, почали грати. Купка срібла на столі. А дівчина Векла взяла віника — замести хату. Шасть віником під стіл — а там висять п’ять довженних хвостів з китицями. Нечисті у них у гостях, грають у карти. Спершу злякалася. А тоді під стіл, і всі хвости позв’язувала докупи. І — до нас у садок. Там отаке й таке… Ми — за шаблі і в хату. Чорти звинулись, але, пов’язані, повалились на купу. А ми тоді їх шаблями. А то ще було…

Юрій усміхнувся. Добре тому Олелькові, легкий чоловік, веселий і кабешний, скрізь йому ведеться.

Пройшов до шафарні. Батько шафарював горілку кількох видів, сам умів випити. Обдивлявся вмуровані бочки, рури, руриці, корита для солоду, барила й барильця для горілки. І радів, що йому не кортить її пити. Але людина не знає своїх прийдешніх стежок.

Наступного дня поїхав на полювання по Тясмину під Медведівку. Два єгері сиділи на веслах, а він із рушницями — на сіні, посеред човна. Олелько йшов берегом — виполохував під постріли з очерету дичину.

Невільно замилувався: Тясмин осінній дуже гарний, він знав його одмалку, з хлопцями бігали дерти качині та чаїні яйця, ловити раки: Тясмин широкий і бистрий, увесь у заплавах, зарічках, озерах і болітцях, у яких стіною стоїть очерет і ситняг, і весь рік з тих зарічків тече вода в річку, поїть її, і чиста вона, як сльоза, видно — як попливла під латаття черепаха, як зграйка окунців тремтить біля корча; але щастя мисливського не було: стрілив по табуну крижнів і промазав, сховав сороміцьку усмішку в вуса, а тоді таки збив чиря, вийшов з човна й пішов вологим лугом, де вже була скошена й отава, там було гибіль бекасів, але вони такі верткі, що тільки одного вцілив, а вертаючись до човна, набачив лисуху й вполював її — оце всі трофеї. А Олелько руками впіймав крижня-підранка, непомітно для єгерів причепив Юрію до ягдташа.

Пливли по Тясмину, а вгорі кружляли чотири орли, ширяли, перекидалися через голови, й було видно широкі білі плями внизу на крилах, вони залітали зі степу — полювали за курми в селі.

На нього чекало сонмище справ, і чекав посланець від воєводи Протасьєва. Посланець — лисуватий, з лисячою мордою і лисячими манерами чоловічок — посланець чи вивідник, скорше останнє, він говорив, говорив, розпитував про те й про інше і весь час навертав розмову на чуднівські статті.

— Ви ж прийняли їх з неволі, під насиллям, і які ж вони погані…

— А хіба переяславські ліпші і ми прийняли їх з добра?! — не витримав гетьман.

— Але ж там по вас стріляли.

— Так, а в Переяславі тільки направляли бердиші в груди. І чуднівські статті кращі.

— Ну, ми ж свої, — мів хвостом лис. — Ми можемо чимось поступитися, щось підправити.

— Так послали ж ми по тому посольство, щоб обгризти хоч деякі статті, й отримали дулю.

— Що таке дуля?

— Кукиш.

— А тепер можна буде обговорити їх пильніше. Воєвода казав, що над тим міркують.

Посланець від’їхав, а Хмельницький зачинився в світлиці й ходив з кутка в куток і думав до розлому в голові. Він вже багато знав, багато чого розумів, насамперед одне, що кришиться, розламується Україна. А розламана вона ніколи не визволиться. Тільки в єдності може бути сила, тільки так вона може повергти ту чи ту силу.

І сів писати листи — один у Москву, другий у Варшаву. Писав сам — так робив Виговський. А сам думав про те, що проти сили є один засіб: хитрий розум. До царя писав — вимагав секурсу — гарантій, твердих гарантій на козацькі вольності, на козацьку свободу. До короля писав — просив, заклинав не пускати шляхту в колишні, одібрані революцією маєтки, вони не ваші, вони споконвіку руські, з того знову будуть великі рокоші, великі бурди — себто повстання й бійки.

Але король не мав сили зупинити розшалілу захланну шляхту. Вона правила в сенаті, вона правила у війську. І пани зі збройними загонами поверталися в свої колишні маєтки, забирали в людей хліб, худобу — нібито в рахунок втраченого, завдавали кар за минуле, від квестій скрізь гинули посполиті. І вони повставали поза волею гетьмана, спалахували окремими кострищами, які часом розгорялися широко, гетьман не в силі був їх пригасити й не в силі об’єднати в нову Хмельниччину.

Нестор їхав женитись. Точніше, ще тільки свататись до дочки черкаського полковника. Протекцію йому склав сам гетьман. Там уже все приготовано, там ждуть — свати поїхали підводою раніше, — полковник не оддав би дочку за безрідного Нестора, але дочка — одиначка, на кого він покине багате господарство. Хто в таку пору стане в оборону двору. Нестору не зовсім згубилася з думки Пріся, але йому не пораяли засилати до неї сватів, її мати сказала: Пріся ще молода, нехай погуляє рік-другий. У матері на мислі був інший жених. Нестор пережив мовчки. Такий був.

Нестор доїхав до Мошнів, там його накрив присмерк. Уже недалеко до Черкас, але далі дорога тягнеться попід такими горами-кручами, поміж яругами, зарослими лісами, хащами, що поміж ними й вуж не пролізе, зате пролазять розбійники-прибиші, й нікому немає від них рятунку. Нестор вирішив заночувати у Мошнах. Розглянувся та нагледів гарну хату під ґонтом і попросився на ніч. Хата виявилася мошнянського сотника, й той пустив його на ночівлю. Насипав Несторовій кобилі вівса, а самого запросив до хати. Господарі вже повечеряли, але чарку Несторової горілки пінної — сотник випив. Нестору подавала вечерю сотникова дочка Настя, як ставила на стіл миску з борщем, заглянула Несторові в вічі й в ту ж мить пропала. Голубі, такі чисті очі, що в них не видно дна. І Нестор заглянув Насті в очі й пропав теж, полетів, полетів без зупину — й не поїхав далі. Нестор одружився на сотниківні. Сотник не хотів видавати її за Нестора, але Настя сказала тихо, але так, що не повірити було не можна: не оддасте — повішусь. І сотник мусив погодитись. А танцював на весіллі Нестор — хоч на власному весіллі танцювати закон не велить, — що хата ходила ходором, полумиски на полиці танцювали й квітки в горщиках ходили навприсядки по підвіконню. І сам сотник, хоч мав сивий вус, позбивав закаблуки на козлових чоботях.

Вельможне панство зібралося на бенкет з приводу походу на хлопів, на бидло. Сюди, в Залізне, з’їхалися околишні пани й чимало війська. Походжали сап’янцями, вишитими сріблом, по підлозі червоної зали, в якій стіни були забрані заморським, тропічним деревом, а печі-каміни з кахлів, помальованих червоними квітами, йшли до бенкетної зали, в якій стіни з італійського, катарського мармуру й двері оббиті позолотою, а ручки в них срібні, а над головами позолочені підсвічники. На довгому столі, покритому шльонськими скатертями, на середині стола велетенський печений вепр з кришталевими очима, й печені індики, гуси, качки догори лапами. Пили з дорогих кришталевих чар, закусювали на сріблі. На чільному місті луцький підчаший Обертинський підняв келих:

— Я п’ю за перемогу нашого славетного війська, — віват!

— Віват, віват! — загукала шляхта.

На бенкеті був і Виговський. Він сидів осторонь, похмуро дивився в свій келих. Він був тут чужий (хоч видавав за їхнього). Їхній похід він осуджував. Сидів мовчки. Виговський — сибарит, охочий погуляти в товаристві, розважитись. Але тільки в доброму товаристві. Вдома він дбайливий батько, добрий сім’янин. А це товариство йому чуже. Почував власну двоїстість, яку сприймав як нещастя.

Дзвеніли келихи, гойдалося в них золотисте токайське вино, й густе, червонясте іспанське, й світле рейнське. Панянки й панни сиділи на іншому кінці столу, з-під столу виглядали тільки носики їхніх посріблених черевичків. Посередині сиділа пані Липська, бліда, зі стисненими губами, зі зміїними очима. До неї зверталися шанобливо, навіть з деяким страхом. Її дід був Липа, православний міщанин, а вже батько став Липським і досяг високого чину каштеляна, засідав у сенаті у Варшаві й загинув у битві під Батогом. Загинув уже католиком, і пані Софія Липська була запекла католичка, жорстока й зла, помщалася за батька на власних хлопах, немало їх було засічено на конюшні батогами, немало згноєно в темних льохах-ямах.