Генерали імперії

І брати гримнули, як наче й справді кіньми їхали широкою долиною:

Не встиг Петро Дорофійович і облаштуватися на новому місці, як раптом нова забаганка, що її повідомили дяки з приказу:

— Федір Олексійович передав нам волю свою. Аби ти, Пйотр Дорофеїч, негайно попрохав його величність, щоби у Москву привезли твою жінку!

Дорошенко був подивований.

— Хай я, а жінка моя нащо Москві?

— Якщо цар так звелів, значить, нада.

— Але для чого ще й жону мою запроторювати в неволю?

— Гетьман єсть гість царя. Яка неволя?

Дивним було становище Петра Дорошенка. Іноді й сам не міг збагнути: хто ж він у Москві? Бранець чи радник царя? І що таке для нього Москва — місце заслання чи, зрештою, й справді гостини у їхнього царя? Але ж якщо це не заслання, як його про те невтомно переконують дяки, то чому він не вільний самостійно що-небудь робити? І взагалі, повернутися («нагостювавшись в московського царя») додому? В Україну. Якщо ж це не ув’язнення, як його в тому намагаються переконати, то чому його помешкання, а разом з ним і його самого, наче якогось колодника, день і ніч охороняють стрільці з пищалями й бердишами? Ще й ходять за ним назирці, як наче справді за арештантом? І взагалі, чого від нього хочуть? І скільки він так ще буде «гостювати» в Москві?

І зненацька збагнув. Відповідь на всі запитання виявилась аж надто простою і лежала на поверхні: та тому, що його тримають в білокам’яній, як приманку. Він всього лише підсадна качка для його одноплемінників. Та ще така знана: великий патріот України, який завжди боровся з москалями, а це, бачте, збагнувши марність своєї боротьби, попросив у царя підданства. І став його гостем. Ба, навіть, радником. І таку царську ласку матимуть всі, хто, облишивши боротьбу з Москвою, попрохає у царя підданства і стане його другом.

Малоросам треба показувати, що Москва їм не чужа. І не зла, як про неї пасталакають недруги. Насправді Москва добра, чуйна, уважна, як мати рідна. От взяти гетьмана Дорошенка. Скільки разів виступав він проти царя оружною рукою, намагаючись відірвати Україну від Росії!.. Та він заслужив, аби йому стяли голову стрілецьким бердишем! А натомість він став гостем і радником царя. Як тільки-но збагнув марність і шкідливість своєї боротьби з Москвою. І такими гостями царя стануть всі, хто складе зброю і попросить у його величності підданства… Це те, що було на поверхні. Глибше крилося інше. Як доносили з України царські резиденти, гетьман Дорошенко, попри свої невдачі з турками, яких він брав у союзники і які постійно його підводили, він все ж популярний в народі. І те, що його стрільці одвезли в Москву, надто непокоїть козаків та поспільство. Ба, навіть старшину козацьку! Самого гетьмана Самойловича, не кажучи вже про запорожців. У гетьмана, доносять, лишилося в Україні багато палких прихильників, вони можуть підняти на його захист полки. Та ще й запорожців на чолі з кошовим Іваном Сірком. Про те й гетьман Самойлович застерігає… До речі, про Самойловича. І його не треба насторожувати арештом Дорошенка, бо ще відійде від Москви, як дізнається, що вона зле вчинила з Дорошенком. Сьогодні москалі утнули так з Дорошенком, а завтра, дивись, і з ним, Самойловичем, таке утнуть… Івашко хоч і вірно служить Москві, але служить з безвиході. Та ще жадоба влади його до прислужництва перед Московією підштовхує. А в душі він за Дорошенка. Власне, за його справу. Себто за Україну. Але відчуває в ньому суперника, тож і намагається його позбутися — руками, звичайно, москалів. А я, мовляв, не я і хата не моя… Або взяти Івана Сірка, кошового отамана Війська Запорізького. Мовби тягне руку за Москвою, але покарай Дорошенка — й отаман одразу ж виступить проти Москви. Тож треба будь-що малоросів переконати, що Дорошенко в Москві не в неволі, він гість самого царя, вільно живе (навіть жінку свою забаг забрати до себе в Москву), і сам цар Федір Олексійович з ним радиться.

«Утримування Дорошенка в Москві ніби під опікою „царської ласки“, — погоджуються історики, — було одним з політичних впливів на Сірка і на Запоріжжя». А тому бранцеві не лише було дозволено, а й ставилося в обов’язок бачитися з посланцями Січі чи з гетьманської України, щоби ті і ті могли розказувати потім вдома, що бачили гетьмана на власні очі, не в неволі він, як про те розпускають чутки недруги Москви, не на засланні, а живе в самому Кремлі, під опікою царя, як його радник.

Ще й змушували Дорошенка (але під редакцією дяків Малоросійського приказу) писати листи Сіркові, а в них, не шкодуючи фарб, розписувати, як його ласкаво прийняв цар-государ, брата його відпустив додому… Ось чому такому доброму государеві треба служити чесно і заодно слухатися гетьмана Самойловича, вірного царського слугу… Так і тримали Дорошенка в Москві, наче на показ: дивіться, як у Москві добре вашому гетьману, виступав проти царя, а цар з ним запанібрата.

Щоправда, цар для ради Дорошенка до себе не кликав, але думні дяки ні-ні, та й совітувалися з ним з різних питань. Так, у квітні 1677 року Ларіон Іванов, коли виникла загроза війни з Туреччиною, розпитував Дорошенка про шляхи, якими турецьке військо могло ввійти в Україну, про ті чи ті природні перепони тощо.

Скориставшись нагодою, Дорошенко через дяка передав цареві прохання взяти під охорону його майно в Чигирині, а для цього треба послати наказ московському воєводі (дожилися, в Україні вже без московських воєвод і кроку вільно не ступиш), а заодно й козацькому полковнику (дожилися, Москва вже наказує козацьким полковникам!), аби не ставили на постій у його домівці служилих, у дворах його матері та братів, та щоб не чинили аніякої шкоди і в його хуторах, по дворах, що поза містом, на пасіках, сіножатях, млинах і нивах… А ще скаржився цареві, що він через негадану свою поїздку до Москви кинув напризволяще майно, надбане за молодих ще літ, багато його вже розкрадено, а тому жінка його і дитина після переїзду живуть «без корму», не маючи навіть сталого мешкання в Сосниці.

Дяк передав скаргу гетьмана, і цар буцімто розпорядився послати від його імені відповідний указ Самойловичу для охорони Дорошенкового майна в Сосниці і в Чигирині… Зі свого боку гетьман слав лист за листом до Самойловича (не підозрюючи, що той негайно пересилає їх назад у Москву — думним дякам), благаючи посприяти, аби його нарешті було повернуто в Україну, нагадував про урочисту обіцянку Самойловича та генеральної старшини про те, що йому буде дозволено доживати віку в рідному краї… І заодно клопотався про охорону свого майна в Сосниці, бо, зважаючи на нагальний від’їзд, не встиг упорядкувати свої справи, як то належало б. Ще скаржився гетьману: чому це йому ні з того ні з сього велено прохати царя, аби його жінку привезли до Москви. «Я знаю, — писав, — що я тут не потрібний, і приїзд моєї жінки теж не потрібний, але мушу неволею чинити те, що мені наказують…»

І знову — вкотре! — прохав гетьмана посприяти в його поверненні в Україну, адже мати його як почує, що її Петра не пускають додому, дуже буде журитися і з жалю «обумирати».

Самойлович, виконуючи волю московського воєводи, негайно пересилав листи в Москву до Малоросійського приказу. Там уважно з ними ознайомлювалися, переписували їх до спеціальних книг приказу, а старшому стрільців, що охороняли гетьмана, ще і ще наказували «пильніше стерегти» гетьмана, бо він досі не полишає думки про повернення в Україну. Тож стерегти його «надобно пуще прежнаго». Самому ж Дорошенкові знову і знову нагадували написати прохання (власноручно!) цареві про перевезення його жінки до Москви. Була сподіванка, що бранець, маючи в Москві під боком власну жінку, перестане пориватися в свою Малоросію. Дивувалися: і що він забув у тій Малоросії? Інші тільки й мріють перебратися в Москву, та ще в Кремль, поближче до царя, а цей як мала дитина: додому хочу, додому, в Україну… Чоловіку вже за піввіку перевалило, а він не тямить, де йому краще… Певно, не полишає думки про повернення в Україну, коли жінки не хоче забирати в Москву.