Страница 11 из 19
Самойлович, пригощаючи посланця добрим вином, міркував сам із собою, чухався, кректав, призапрошував дорогого гостя ще і ще пити, але, припертий гостем до стіни, зрештою мусив відповідати… Старанно підбираючи слова, раз по раз вставляючи «е-е», почав з того, що… е-е… таку справу треба обмізкувати і… е-е… порадитись для цього із старшиною, а вже потім він і відповість дорогому гостеві.
— Указ Кремля, — почав Алмазов, відсунувши од себе келих з вином, — не підлягає в Україні обговоренню навіть із старшиною, це пан гетьман уже мав би знати. Указ Кремля в Україні має негайно виконуватися, — закінчив стольник вже зловісно-крижаним тоном і залпом спорожнив келих.
— А правда, вино той… добре? — тихенько запитав гетьман.
— Ні-ічого, — ледь чи не розгубився стольник і, спохопившись, відсунув од себе порожній келих. — Так як щодо волі Кремля?
— Воно й такечки, як пан стольник каже, — охоче погодився гетьман, непомітно наливаючи в келих ще доброго вина. — Але що скаже народ, як почує про це?
— Народ? Який народ? — витріщився стольник. — А-а… в смислі чернь? Бидло?
— Ага. Попробуйте ще вина, пане стольнику. Їй-же Богу, добре вино. Та й Сірко занепокоїться… Дійдуть до нього на Січ вісті, що Москва заграбастала Дорошенка. Хто його знає, що тоді втнуть запорожці… А вони такі… на все здатні… Вольниця, одне слово.
І, пригощаючи стольника, що вже швидко хмелів, бубонів і бубонів, що, мовляв, і полякам це не сподобається — ще посунуть на Україну війною, га? А що татарам і туркам буде це не до шмиги — так точно, ще попруть османи в Україну, га? Та й свої… У Москві й не уявляють, які тут, в Україні, справи. Виїдеш, приміром, до війська, станеш говорити, а хтось один проти крикне, і всі до нього пристають. І не подивляться, що ти гетьман, дуже-бо всі незалежні в Україні, кожний сам собі старшина чи й гетьман і уявляє себе самостійним паном…
— Це — клопоти гетьмана, — відрізав Алмазов і залпом осушив келих. — Хай пан гетьман міцніше в узді тримає свою чернь.
Повіднікувавшись для виду, Самойлович раптом погодився — чим дуже вразив стольника, тільки що був проти, а це вже й погоджується — аби москалі вивезли Дорошенка, тільки й запитав обережненько:
— А для чого це Дорошенка забирають ув Москву?
— Не знаю, — чесно зізнався стольник. — Кажуть, буцімто для того, щоб представляти цареві.
— А я так собі метикую, пане стольнику: хіба цареві робити нічого, що йому треба представляти Дорошенка? Не інакше, як москалі… е-е… себто ви, щось проти Дорошенка затіваєте? Мо’, в Сибіряку його відправлять з Москви, як колись відправили Демка Многогрішного?
І ще запитав: чи Дорошенка, бува, не залишать у Москві для постійного там проживання? Чи все таки в той… е-е… Сибіряку?
— Я цього не знаю, — стольник вже сам собі налив келих і одним махом осушив його, крякнув, похвалив «добре вино» і додав: — Що будуть чинити з Дорошенком у Москві — це не входить до того, що я маю знати. Мені наказано привезти його в Москву, і я його таки привезу і наказ Кремля виконаю!
— Гаразд, гаразд, — лагідно сказав Самойлович, — забирайте собі Дорошенка, коли жити без нього не можете…
«Стара курва, — подумав стольник про гетьмана. — З цього б і починав, а то стільки води поповарив. А все для чого? Щоб ціну собі набити, мовляв, він не хотів віддавати Дорошенка, так Москва силоміць його забрала… А сам, якщо Дорошенка в Сибір відправлять, тільки радітиме, що надійно позбувся суперника…»
А Самойлович тим часом почав не то вчити стольника, не то застерігати:
— Коли до Москви приїдуть запорожці… Ну, посланці Сірка, а вони часто до вас їздять, дак щоб побачили, як Дорошенко живе у Москві… Щоб потім, повернувшись додому, казали: Дорошенко, мовляв, у Москві живе вільно, як пан який чи боярин. І з царської ласки користується, і не має ніяких утисків, бо інакше січовики той… е-е… можуть і бунтик підняти.
Насамкінець застеріг, щоб Дорошенка забрали потихеньку, щоб ніхто того й не знав і навіть не помітив, як його вивозитимуть з України, бо ще відіб’ють його в московських стрільців.
І відрядив із стольником своїх козаків у Сосницю.
6 березня стольник Семен Алмазов прибув у Сосницю і, не даючи Дорошенку й слова мовити, вирік:
— Маєш добу для того, щоб зібратися, і — гайда в Москву! Дуже там цар за тобою, гетьмане, скучив. Жде тебе в Москві — не діждеться…
— Таки… вигнання, — зітхнув Дорошенко. — А я було повірив Самойловичу, що мене чіпати не будуть.
— Тебе ніхто й не чіпає, — поспішив його запевнити стольник. — Просто цар запрошує в гості. Але на подальші балачки у мене вже немає часу — збирайся, гетьмане, в дорогу. Бери побільше собі добра, підвід тобі дозволено взяти чотирнадцять.
Перша ніч у Москві була довгою і без сну. Він лежав із заплющеними очима і внутрішнім зором бачив свою валку — попереду й по боках стрільці, біля нього невідлучно — вдень і вночі — стольник Алмазов, який відповідав за нього головою перед царем.
Од села й до села, од міста й до міста гетьманську валку супроводжували українські козаки — до тридцяти верхівців, а де й до півсотні. Недобре вони позиркували на московських стрільців, руків’я шабель стискуючи… Стольник Алмазов, бачачи те — зіркий! — супився, очиці його, як дві куниці, загнані в глухий кут, сюди й туди бігали під навислими кущуватими бровами, тонкі сині губи, що ховалися в бороді, чомусь кривилися…
У деяких селах, через які проїздили, бемкали, як на сполох, дзвони, люд на дорогу вибігав. Кучкувалися, спідлоба позиркуючи на чужих стрільців.
— Гетьмана… Москалі гетьмана везуть, — там і там чулося.
— Еге, дожилися після Богдана. Схопили гетьмана і везуть серед білого дня у свою Московщину, яко злочинця якого…
— Що хочуть, те й чинять московити на нашій землі, у наші хаті. Вже й гетьмана захистити нікому — чи козаки в Україні перевелися, чи всі попродавалися…
— А що?.. Мо’, й продалися, времня тепер таке… Хто не продався московитам, той надолужує. Он, кажуть, Самойлович…
— Не буди лихо, доки воно спить тихо.
— Лихо на нашій Україні ніколи не спить. А як і засне коли, то свої ж його й розбудять хутчій. То хай чують.
Стрільці на конях під тими недобрими поглядами вбирали голови в плечі, почувалися незатишно, як і їхній стольник.
У гетьмана, якого везли у вигнання (добре, якщо це заслання, а коли під шибеницю?), настрій у дорозі раз по раз мінявся — то сумний ставав, то веселий, то знову похмурнів. Ущипливим тоді робився, над Алмазовим збиткувався:
— Що, стольнику, зимно тобі в Україні сонячній? Бачу, бачу, душа твоя в п’ятках… розкошує. Га? Боїшся, чи довезеш мене ціленьким до своєї Москви?
Стольник боявся, тому квапив поїзд, підганяв його, аби пошвидше залишити позад себе Україну. Коли ж Дорошенко надовго вмовкав, намагався його підбадьорити.
— Не журися, гетьмане, далі Сибіру тебе не зашлють. Але у всьому покладайся на царську ласку. Вона або шкуру знімає, або в соболі зодягає.
— Вік би не знати царської ласки.
— Воно й такечки, — охоче погоджувався стольник. — Але ми люди служиві, нам одне робить — служить і служить.
— Мені ще півбіди, а ось Україні — біда, — гостро на стольника дивився: — І чому ваш цар причепився до нашої України?
— Бог його знає…
Але стольник знав, чого, тільки говорив інше:
— Любить її, Україну вашу, цар-батюшка наш. Та й не він її забрав, ваш Богдан її нашому цареві з уздром віддав.
— Ти, стольнику, Богдана не чіпай. Я служив йому з малих літ, і до його смерті воювали ми пліч о пліч. А цар ваш любить нас, яко вовк отару.
— А ви, — стольник скрива, — не будьте вівцями…
— А я тобі, московите, можу легко зараз довести, що не всі у нас вівці. Бачиш он людей край дороги? Недобре на вас, московитів, дивляться. Та й козаки при шаблях, на прудких конях. Досить мені моргнути, бровою повести, як вони стрільців порубають (стольник увібрав голову в плечі), а мене звільнять. Шаблюку дадуть, коня підведуть. І — гайда! На Січ, до отамана Сірка гуляти! Га?