Дяк

«А що далі буде, побачу!» - думаю.

А далі було велике село.

Вже смеркало, як я увійшов у те село, - імла і темрява літня, по хатах не світилось, а зірочок, зірочок блискотіло-горіло на небі! А дівчат, дівчат по селі співало!

Я на ті дівочі голоси просто й пішов, минаючи тихі білі хати. Мене обминула купка парубків; пробігло з півкопи дівчат: «Добривечір!» - «Добривечір!»

На одшибі од села було ігрище, челядь гомоніла, співала, сміялась. Спершу, як я дійшов, дівчата мене оглядають збоку; парубки наче не дивляться, а тільки шапки поправляють, а далі як я озвався, то й до мене заговорили. Звісно, дівчата зараз розпитують, звідки я.

- А звідти, - кажу, - де вже мене нема!

Сміху та веселості дівочої - брате мій!

- А куди йдете?

- А туди йду, де буду!

Знов сміятись та ахкати.

Що то за гуляння на тім грищі було превеселе!

Слово скажеться та й сміхом перехопиться, то й не одним, а з усіх боків так і задзвонить, як у дзвоночки. А що вже мені було весело та цікаво, то й не сказати! Здається, так же само гуляють, як і в нас, да не так тую пісню співають, да інакше... І ті незнайомі люди, і хати, і дворища - усе я своїми очима так і поїдаю.

Скінчилося гуляння, вже займається на день... зирк! а та дівчина, що звечора була мені чорнявою - вона зовсім стала білявенька, зовсім не та, тільки голосок той самий, свіжий та веселий; а де мені здалося у темряві, що стоять три стоги, то стоять тепер три хати; десять дівчат розказує, в якій хаті голова живе, в якій писар і яка в писаря жінка...

Просили мене і кликали до себе - так мені ніяк не можна, - поспішаюся я дуже, - прощаюся та дякую.

Усі по господах, а я знов у дорозі. Іду, та оглядаюся, та кланяюся усім, як братам рідним. А день біліє та біліє. От тут стежечка, що я її вчора не доглядівся, а тут купа вишеньок, тут нова хатинка славна, що я не бачив, а ось криниця, що я її не вкмітив, - додивляюся, та дослухаюся, та день славлю, що удень усе видно та ясно.

Я вже завістився, що по дорозі буде село, де ярмарок зібрався хороший, гнав я туди, мов циган.

Я й досі пам’ятаю, як бачу, ту улицю широку і той плац великий, де ярмарок стояв; шумить мені досі увесь той гук, гомін, розтіч і розрух. От наче ще перед моїми очима ті крамнички під наметом, що на їх вітер має червоними стрічками, хустками і поясами; бачу ті столички, де розкладені коралі, янтарі, усякі сережки, і персні, і бісери, тут раз у раз надбігають жваві та веселі дівчата, вже гроші у них у руці наготовлені платить крамарю, та очі розбіглись - що його в Бога купити... Тут уявляються і молодиці повновиді і трохи охмурі, усе вони цінують і на все кажуть, що дорого, а більш усього купчиться молодиць коло сковорід, мисок та глечиків; тим-то саме вони купують, а ще гірш стукають і дзвонять у ті глечики, миски, сковороди, чи з доброї глини, чи чугун не драглий. Часом і дівчина молоденька тут замішається, - се, певно, сирота, що сама господарює, - от же коло неї і хлопчик щиро вмитий, розчесаний, аж лощиться, і в чоботях, учепився за її юпочку, як рак клешнею, а вона таки йому раз у раз говорить: «Держися за мене, не отходь, загубишся у ярмарку!» - нібито вже з нею то огонь і воду перейти можна, така вона поважна та розсудлива, старша сестра. Скрізь і всюди никають сухі довгополі жиди із безрогими волами, з чаями, з олією, з ножами і з бочками; то беруть, то міняють, то лічать гроші; і білозубі цигани, що зовсім без грошей свою душу живлять і посвистують на всіх коней; і козаки, і високі чумаки, що, здається, повиходили і проходжають, дожидаючи, якого з них одного на гетьмана постановлять... і кріпаки з панською пшеницею. Сліпий кобзар під чиїмсь возом обідає з своїм хлопцем, а другий кобзар чутно, як грає і співає про Морозенка. І піп з попадею, що не сходили з воза, а якщо купували, то обоє до себе руками манили... Я скрізь лазив, на все очима назирав, як піп, до всього уха наставляв, як шпиг... коли разом зчинився великий грук і крик: котив якийсь возик ярмарком, а за ним услід другий. Став возик недалечко од мене, люди вже там купами, а я хутче на перве місце. Возок став, кажу, а у возку сидить наче пан товстий: голова велика, а шапочка маленька - сидить і кричить, щоб слухали люди, що він має казати. Коло сього пана сиділо два десятники - високі, великі, наче обрали їх ведмедів побивати. Вони зараз з возика зскочили і стали - стоять. У другому возику сиділи два чоловіки і парубок - усі троє зв’язані кріпко.

У якомусь селі Малашевці якийсь Хведор Голубець дуже побився з головою і казав «Буду бити усіх: і писаря, і далі вгору», - а по сьому погрімку втік невідомо куди. І завістили з Малашевки сільському писареві, що, мабуть, буде Хведор Голубець у вас на ярмарку, - зловіть його неодмінне. Оце того Хведора Голубця і шукали. У першому возкові сидів писар з десятниками, у другому - якісь захожі добрі люди, що їх зловили, а може, хто з них Хведор Голубець, бо самого Хведора у сьому селі ні одна душа не знала, а у тій бумазі, що читав писар, у Хведора ніс, зуби і борода, як у інших людей, тільки очі нехороші, що має він замір оженитися з удовою і вміє колеса робить, - чи познаете такого пройдисвіта? Та ще до того славили, що в його тітка відьма!.. Так щоб його не впустить, ловили усіх - і хто має замір женитись, і хто колеса робить, і в кого очі нехороші або тітка відьма...

- Чуєте? - крикнув писар. - Хто такого зобачить, зараз лови і веди до возка!

- А як втече? - спитав хтось коло мого боку.

- Се вже пана писаря журба, - одказали за мною.

- Бач, сидить нашого Бога дурень! - додав хтось з другого боку.

Писар чув, що його поминають, і чув дурня (може, не вперше) та до мене (я стояв ближче, коло самого його возка, та, може, і всміхнувсь):

- Хто такий?

- Одружитись з удовою не хочу, колес не роблю, - одказав я йому з веселою душею. Писар махнув десятникам. Зараз мене зв’язали і вкинули у возка, де вже були в’язні. «Бувай здоров», - вітали мене вони.

Писареві принесли, постановили столичок, горілку, зелену чарочку і ковбаси. Писар став полуднувати коло свого возика, сидячи на сосновому пеньку.

Треба вам сказати, що як тільки прикотив возик з писарем, то усі жиди наче крізь землю пропали, а цигани, хоч видно їх було, та дуже здалека, чорніли там, як мухи, а як вже пов’язали, то й жиди знов висипали, і цигани прибігли. Жидки гомоніли між собою і підбігали до писаря, наче їх вітром підносило; цигани теж стали близько, і один усе хвалив братів своїх: «Брати! Що то цигани за славні люди!» - а брати йому зуби показували. Люди стояли оддалік - мовчали.

- Жиде! - кажу я до одного жида. - Ось тобі гроші - дай мені хліб!

- Ой, як можна мені таким, як ви, хліб продавати! Я хороший єврей, а ви, може... хто вас знає, що ви за чоловік... ой, що ви говорите! Як се можна! - голосно одказував мені жидок, а сам крутився коло писаря.

Коли виходить з купи чоловік у чорній шапці - як він на Великдень христосувався, - єй же богу моєму, і досі я не збагну сього, такий він був високий. Яка шия! А голова невеличка. Я давно бачив сю голову поверх усіх, а як він підходив, то усе, здається, виростав. Прийшов він до нашого возика і зняв шапку - брови - як намет над карими очима, а очі - як зорі, - винув із торби хліб і подав мені: «На добре здоровля». Усі на його дивляться, дивиться і писар. А чоловік винув з кишені кривого ножа хліб краяти, а з торби достав і сала. Він ні на кого не дивився, наче тут нікого не було. Я його подякував. «Ні на чому», - одказав і пішов.

- Піжди, піжди! - крикнув писар. - Що ти за чоловік? - Я Муха Яким.

- Звідки ти, питаю?

- З Гороховки.

- Ти, мабуть, з ним приятель? - спитав писар, киваючи на мене. - Знайомі, мабуть, люди?

- Я його не энаю.

- Неправда твоя!

- Правда моя.

- А чи не хочеш до його у возок? Хочеш?

- Ні, не хочу.

- Чому так? - засміявся писар.

- Бо мені на ярмарок треба. - І пішов.