Гайдамаки

- Мені нічого те не шкодить, - одказую.

- То й покинь за те думати...

І знов мене любенько притуля до себе...

А тітка Мокрина вже устріч вийшла.

- Як же ти забарилася, дитино! - каже. - Мабуть, далеко проводила?

- То поскорімось по зілля, - одказує Катря, - сонечко вже низенько.

- Ти б, Катрусю, так далеко не бралася, - знов почина тітка Мокрина, - втомишся, голубко.

- Та я, тіточко, така здорова, як тур у горах! - жартує Катря.

- Де вже там! - зітха тітка Мокрина, - ти така, як...

Глянула та вже не сказала: «Як з хреста спущена», бо дівчина стояла, немов повна рожа в променю - може, й хмари купчаться близенько, може, й помороз недалечко, а вона поки що пишається. І така вона пахуча та розкішна.

Проте спинила:

- Не хвалися, дитино, бо не гаразд хвалитись. Скажи: «Дякувати Господеві, трохи ніби ульжило», а хвалитися не треба... бо як в недобру годину похвалитись, то можна й спокаятись...

- Я, тіточко, не врічлива...

- Не жартуй тим, серце... Ходім вже, коли йти...

Як все те давнє устає перед очима! І той давній тодішній вітерець на мене дихає, і той промінь тодішній мене гріє... Не копа вже років минула, як я йшов тою рідною пущею, збігав у той яр, у яровий змрок зелений, - лиснилися криничовини, а холодок, пахучий та ласкавий, наче жалував.

Назбирали зілля, нарубав я клечання. Та чи зілля збираю, чи рубаю клечання, не забуваю чорницю і очі її огневі... З думки не йде...

І спати полягали, і поснули усі, а я все смажу собі голову: де я тії очі іскристі бачив?

Скоро по Зелених святах перечули ми через Максима, що з двору втекло ще двоє - молодий парубок Ївко Бартош і Кривохижка Влас, вже підтоптаний дохожалий чоловік, покинув недужу жінку.

- Господи милостивий! - жахається тітка Мокрина. - Куди він, старий, подрався? Хіба де лучче знайде? Чи ще не гірш буде!..

- А може, так думав: хоч гірше, аби інше, - догадується Максим.

- Що та бідна жінка перетерпіла! Покинув.

- Еге. В його жінка добра - сама, славлють, йому нараяла: «Тікай, друже, щоб мені на твою муку не дивитись та легше помирати».

- Та, здається, його ж ще коли карано, - згадує тітка Мокрина, - ще, мабуть, на пущення, і не втікав, ніби й не замірявсь, - бо я його якось бачила - приходив до Левка по обіддя. Піклувавсь, що жінка нездужає, казав, неодмінно треба йому собі кобеняк справити... за лихо й не нагадував.

- А трапляється так часом, що за давнене лихо чоловік не нагадує, гне обіддя, приміряється кобеняк справляти, та зразу і втече... наче його вихрем винесе, - чи жартує, чи кепкує Максим.

Він тоді саме косив у нас в лісі - були такі в пана улюблені сиві коні, що нібито мусили вони живитися гаєвою травицею. Не дурно ж кажуть, що пани, як дурні, - що схотять, то й роблять, - то в нас він днював і ночував, і, примічаю, усе він ніби з батьком радиться. Оце по вечері як посідають де-небудь оддалік, то зорі висиплються і попригаснуть, а вони все розмовляють. Ми спати полягаємо, а розмова все точиться. Батько свого доводить звичайно спокійненько, а Максим як почне - упевняє, вговоряє чи що, то часом зопалу аж крикне.

А мої цікаві вуха трохи не розпадаються, так наструнчую, та ба! Не приймають мене до кумпанії, - аби підсунувся, став прислухати, зараз: «Іди, Матвійку, по те або погляди там або тут». Я незабаром второпав, що мене поки що не завітають, вже не наближався і, своєю уразкою не хвалячись, потлумив жаль.

А проте я таки дещо почув... деякі летючі слова поперехоплював...

- Оце улеву - дощу сподівалися, - каже Максим батькові, - а та градова хмара обминула нас далеко.

«Нащо йому та хмара», - думаю. Бо ж добре я чув якось, як він казав батькові: «Якби нахмарило».

Того дня, що Максим впорався з сіном і мусив братись додому, трохи зарані ми сіли вечеряти. А ніч видна-таки, у хаті всі кутки світяться. Коли грюк - аж у двері Мелася Чубатка, Овдія Чубатого, дрочиловського лісника, чепурненька жінка - молодиця вручна, кругленька, як цибулька, бистренька, як метелик... Вона не дуже до нас вчащала, а як вже коли одвідає, то певно цілісенький глек брехеньки розіб’є. А свіготка! а лепетлива! а дроботуня!

- Здоровенькі були, повечерявши, - вітає. - Я до вас на хвилиночку, бо дуже поспішаюся додому - там в мене такого діла, що аж голова біла; та ще й не знаю, як його поночі йти... Казала чоловікові: гляди ж, неодмінно прийди до зовиці - я, бачте, зовицю Стеху одвідувала, - та проведеш мене додому, а він не прийшов... горе мені з ним! То вже до вас забігла... Біжу, та так боюсь, так боюсь... Боже!

А батько й каже:

- Хіба вас яке вовченя налякало?

- Ой, не кажіть! Ви тут сидите у своїй пущі і нічого не чуєте, а там таке робиться, Мати Божа! Не знаєте, що діється у Кривчуках? Боже свідче!

Та аж рученьками сплеснула.

А тітка Мокрина зараз допитуватись:

- А що ж там у Кривчуках, Меласю?

- Ой, і спом’янути страхаюсь... Та вже від вас не потаю. Ой, Боже ж мій милий! Боже ж мій добрий!

- Та розказуйте вже, серце, розказуйте, - просить тітка Мокрина. - Що там таке? Яка напасть?

- Ой, напасть, напасть... У п’ятницю кажу я чоловікові: надумалася, кажу, у Кривчуки одвідати куму Зозулиху. То що, одказує, як надумала одвідать, то й одвідай. Я ранесенько і побралась. Кума так мені рада, що господи... Заночуй, просить, кумцю, бо мені самотненько, - її чоловік, знаєте, мабуть, як восени втік, то й досі нема, - я й заночувала. Се позавчора, а вчора вранці заходжуюсь додому, коли гульк у хату кумина сестра Оришка, панська покоївка, та така, матінко, вилякана, аж труситься. Бачу, хоче щось оповістити і варується. Не бійся, любко, вговоряю, кажи усе чисто, бо зо мною поговориш, то як у піч укинеш... Тоді вже вона усе чисто розказала... Ой, Мати Божа! І розказувати боязно! Та вже від вас не потаю, а ви ж нікому в світі... Оце ж у ту-таки п’ятінку, що я до куми вибралась, панство опівночі повечеряли. Пан книжку став читати, а пані сіла проти дзеркала і загадала Оришці кучері їй у папірчики завивати. Округи тиша - звісно, опівночі... Коли щось близенько як затупотить, як затупотить... «Що се тупотить, - каже пан, - наче хто конем у двір в’їхав. Та до вікна, дивиться. А пані йому: «Ти не жив, як не вимислиш абияку дурницю! Хто б то мав уночі приїхати?» А тут як загуркотіло, затуркотіло, загримало, загаласувало по покоях - боже світе! Та у двері гості! Та аж семеро, матінко. А за ними ще семеро, та ще, та ще... Безліч... та усі, як орли, та усі, серденько, узброєні аж по вуха... Списи такі страшенні, шаблюки, рушниці, самопали... а ножі, а сокири...

- Се вже Оришка передала, мабуть, куті меду - щось засолодке! - каже Максим.

- То ви такий неймовірний, - трохи усердилась Мелашка, - на свої очі бачитимете, то й то віри не доймете.

А тітка:

- Та ну ж бо, Меласю, розказуйте, розказуйте.

- Вхопили пана й пані, скрутили, кинули долі, та як почали господарювати, як почали... Боже світе!

- Вбито? - скрикнула тітка Мокрина.

- Ой, трошечки, трошечки що не вбито... трошечки... і покойових дівчат поскручували, і всеньку челядь... Один скручує Оришку та приказує: «Гляди ж, чорноброва, лежи мені тихо, бо як поворухнешся, то вже не кажи: моя мамо, - я тебе замордую!» Приказує та приморгує, серце, та сміється, а погляд, як блискавиця. А вуси такі страшенно довгі, що як нахилився її в’язати, то вони по чолі лоскочуть... Зав’язує їй вуста та ще наче жартує: «Чи дихаєш? - пита. - Бо шкода таку співочу душити»... бо вона, та Оришка, така, що оце слізьми вмиється, а вийшла з покоїв - і заспівала... А він, матінко, і те зна, бо характерник... Він ще їй щось приказував, та не признається вона, - почала та й зупинилася. Тільки наминула, та й годі. А я таки допитаюся... Умисне піду до куми.

А тітка Мокрина промовляє:

- Мати Божа! Мати Божа!

- Позабирали злото, срібло, перли, оксамити, атласи - усе чисто, та й зникли, наче їх не було... Зникли, серце, як мара... А панство лежить скручене - бо теж, не жартуючи, скрутили... як залізом. Відспівали опівночі півні, співають вже й на світання... Пан не рухне, лежить, як галушка, а пані як почала репетувати, як почала... ревла, як тур... - Хіба не знаєте, яка? Там така, що кам’яну гору пересіче! То покотом, то поповзом, то підскоком таки якось доп’ялась до порога, та головою, любочко, у двері, та головою - аж двері заспівали, та знов гукати, та знов покотом, та знов підскоком до другого порогу. А сонечко вже у всі вікна променіє - та знов репетувати: «Оришко! Ганно! Параско! Іване! Грицько!» А ті ані пари з уст - поскручувані! Репетувала б вона хто його зна поки, коли б не холодківський Омелько Шпак... Несе той Омелько Шпак лист від свого пана і в див йому, що вже сонечко геть-геть підбилося, а в дворі, наче серед степу: ані голосу людського, аніякого руху. Загляда у стайню, а там, любочко, возниця той, Іван Дейнека, - наче у сповиточку! Шпак його визволяти - та обоє до кухаря, до челяді, та усі тлумом у покої рятувати панів. Пан дуже, мабуть, перелякався - і голосу в його нема, а пані б’ється, а пані кричить - аж синя. Підвели, розкрутили... як зірветься вона, як затупотить на челядь: «Де ви були? Де були?» - Скручені, кажуть, уста нам позатулені... Не второпає, що їй кажуть, кидається, як несамовита, по покоях: «Я вам! Я вас! Знатимете! Пам’ятатимете!» Зараз по справника. «Біжи! Лети!» Скочили по справника, хто його зна, що й буде! Там тепер уся челядь, як нежива. «А дівчатам, - хвалилась пані, - таку кару завдам, таку кару»... І хто його зна, що буде! Хоч з мосту та в воду!.. А пани наїздять та наїздять - із Лучки, із Махночки, із Красноборовки, із Журавки, - та все радяться, як тих гайдамаків запопасти. І звідки ті гайдамаки взялися? І куди вони зникли? Зникли, як здиміли! Чи ж таки їх не знайдуть? Як на мою думку, то їх таки застукають, хоч вони, може, й характерники.