Страница 11 из 15
«Еге-ге-ге… Ось яке діло!» — ударило Віті в голову. Справа видавалась цілком серйозною. Аж ноги затремтіли у Віті — не встояв на пеньку, плюснув у калюжу, помчав з-під мосту лепешником у лози. У грудях шуміли струни, як буря.
Брала на Настю лють і жаль: «Не далі, як учора, перед людьми присягалася, що мене любить, а сьогодні вже з другим! Ні, зраднице, так воно не буде! Отой твій перстень не сьогодні, так завтра буде у Віті на руці, а як ні…»
Повний гнівних слів і всяких нахвалок, Вітя грузнув по коліна в болоті, спотикався і механічно шепотів:
XIX
Спектакль зі співами, з декламаціями і, як водиться, на «користь». Про це подбала Соня. Помешкання — недобудований «гамазей» за селом, п'єса — твір Василя на одну дію, що ставили в школі: «На баштані». Дійових осіб багато, на ролі без слів заохотили школярів місцевої чотирирічки. Головна розпорядниця — Соня. Бігала, забувала їсти, вночі не спала, їй, було, запропонували ролю — засоромилась, почервоніла, замахала руками: «Куди мені, грішній», — і смутненько зітхнула. Грати вона дуже хотіла — боялась. Уже сонце схилялось на захід, як прибули з ярмарку Кость та Настя з новою червоною хусткою. В театрі — аж гудуть. За сценою вдягаються, гримуються. Усі хвилюються. Василь — спокійний, як завжди. Кругом його безладдя, суперечки — він гримує Настю з кам'яним виразом. Його підганяють, сіпають, закидають питаннями — він ще байдужніший, ще спокійніший. Тільки пильно придивившись до його очей, можна було вгадати в ньому приховану напруженість, як у того вола, що з осторогою вивозить снопи з грузької нерівної дороги. За сценою вже стукотять ногами. Соня стражденно:
— Починайте! Та починайте ж бо!
Настя не встоїть на місці, тупає ногами:
— Швидше! Швидше! Бо як стемніє, що будемо робити? Грати при каганці?
Василь приплющує на неї одне око, як на малюнок. Тягне:
— У-у-спіємо.
Одступив крок назад, повільно милується на своє малювання. Розмалював сестру до свого смаку. Всі на мить примовкли — очей не одведуть:
— Як картина!
Василь гордо витирає руки:
— От тепер можна й третій дзвоник давати.
До суфлера:
— Валю, гляди ж, вивозь!
Настя знала, чого домагалася червоної хустки. Така була вона в ній привабна, так та хустка була їй до лиця, що тільки вона з'явилась на сцені — так і вбрала в себе очі всієї аудиторії: захоплення, заздрощі, зачарування — все пішло шелестом. Проте та ж хустка мало не провалила п'єсу. Суфлер Валя, що на його була одна надія, бо репетиції не встигли зробити, — цей суфлер теж не міг одірвати заворожених очей од Насті в червоній хустці, кивав їй, моргав з будки, поки загубив у зшитку ті слова, які мав подавати. Замовк. Соня припала до лаштунку, дивиться; за серце взялася, аж зблідла, аж присіла.
Суфлер шарпав нервово листками рукопису. На сцені — мовчанка. Соня вхопилася руками за голову, бігає: «Скандал!»
Сяк-так Настя пригадує ролю, за нею інші. Грають без суфлера, плутаються. Суфлер червоний, сконфужений, знизує плечима, виправдуючись, щось собі мимрить, шарпає сторінками, хвилюється. Вибігає за лаштунки Кость — піт патьоками, за голову хапається.
- І що він робить! Що він робить! Провалив п'єсу! Вискакує Настя, як буря, очі віють іскрами.
— Усе пропало! Усе! — До Костя:
— Ну, а ти? Ти пам'ятаєш, що ти молов?
Соня кидається до одного, до другого, благає:
— Тільки не сваріться! Братики, голубчики, ради бога! Чути ж у залі.
Настя ніякої уваги.
— Ганьба! Страмовище! — репетує вона на все горло, червона од обурення… Раптово прислухавшись, пурх — на сцену, як птах, а там дзвенить уже її голос: мелодійний, замріяний, мов одразу якимось ковалем перекошений.
Тим часом суфлер надибав-таки в зшитку відповідне місце, повеселів, бадьоро закивав головою. Пригноблені партнери відживають, гра набуває певного піднесення, захоплення.
Соня влипла коло щілки, ні на мить не одводить очей: лице в неї міниться, як на вогні, і на ньому, як на чуткій платівці, одбивається все, що діється на сцені. Це був прекрасний живий малюнок за лаштунками, що його ніхто не помічав. Острах, що тремтів крилами у темних очах, раптом мов здуло вітром, очі блиснули зірницею: гра налагоджується, кращає. Далі густими рожами, ніжними трояндами, вогневим маком розцвітав у неї на щоках успіх п'єски.
І ось іскра в очах сяє ясніше, ясніше, раптом бризнуло діамантами: відчувається бурхливий, радісний, переможний кінець… На губах у неї тремтить уже невтриманий сміх, і руки мимохіть, як заведеш, розставились до оплесків…
Соня шалено заляскала руками: як од бурі, затіпалися на голові в неї стрижені патли, звуків не було чути — потонули в загальному громі, що ним загула відразу мовчазна аудиторія.
— 0-ох! — знеможена, радісна, не сіла — впала Соня на маленький ослінчик, що стояв під стіною за лаштунками. Лежала нерухомо.
І коли б хто зумів намалювати ці притомлені очі, що в них визирали дві блистинки, щасливу до страждання усмішку і всю її недбайливо розкидану постать, під нею правдивий був би напис: «Повне щастя».
Далі пішли співи, декламація — одно від одного краще. Цілу бурю оплесків і навіть сльози викликав вірш: «Якби ви знали, паничі», якого продекламувала Настя з високим піднесенням і щирим артизмом. Настю як на руках не носили. А Кость і Вітя — мов почамріли. Вони бігали за нею слідом, щось шепотіли, тикали в руки записочки, вона — слухать не хотіла, а записки недбайливо, не читаючи, ховала кудись у рукав.
Коли програму було вичерпано й вечірка перейшла на загальні пісні і танки, Настя пригадала, що їй треба ж нарвати на городі натини корові, і вона разом із Сонею одразу зникла. Хлопці бігали, шукали, парили парка — як у воду впала. Ні її, ні Соні.
Тим часом звечоріло.
XX
Город у Бондарихи, як квітник. Хто не був в ясну ніч на городі, - придивіться. Що сад — то сад, а треба придивитися на город: гляньте, як блідо-зелену листату шерепу капусту обмережав місяць золотими ниточками, гляньте на гарбузиння, що в йому стоять калюжки розтопленого золота, на ряди голованів-соняшників, що розійшлися по межах, мов що загубивши… на картоплю, на буряки, на все те добро, що ним натопкана свята земелька. Подивіться, а далі пригадайте, що все це незабаром дивним чином перетвориться в сміх, у радість, у дзвінкі пісні, що все це зацвіте рожами на щічках того марного хлопчика, що «під тином у старій ряднині», блисне в його погаслих очицях тими діамантами, що й у світі немає їм рівних. От тоді відчуєте ви таку поезію, що аж серце од неї заб'ється. А особливо після голодного року. Правда! Хоч не ви той город садили, не ви поливали, і не перепаде вам із нього ні єдиної картоплинки.
Між городиною в Бондарихи жартовлива рука бризнула квітами: королевий цвіт, кручені паничі, чорнобривці, майори, нечесані панни, царська борідка. Все це гордовите панство топчеться тепер поміж капустою, по грядках квасолі, лізе на тин, зазирає через лісу у маленьке віконце. «Чи не продали б, хазяєчко Насте, хоч клуночок картоплі!» — «Ага! Картопельки! Заждіть же, прошу, трошечки тут, бо саме нашій хазяєчці часу немає». Сидить Настя на городі, на рядні з буряковою натиною. Коло неї — Соня. Сидять, записочки до місяця читають.
— Що його робити, Соню, то я й сама не знаю: і той розсердився, і другий розсердився, і той пише, і другий пише. Костеві дала поносити перстень, а Вітя побачив — проходу не дає, все…
Аж ось щось зашелестіло на городі… Проти місяця тінь… таємничий схвильований голос:
— Насте, на хвилинку!
Настя придивилась:
— Ой лишечко, це ж він і є! Це Вітя!
Голосніше, спокійно:
— Це ти, Вітю?
Вітя виразним шепотінням:
— Мені треба тобі щось сказати: на одну хвилинку! — голос різкий, нетерплячий.
Настя встала й підійшла, Вітя зразу почав їй щось говорити швидко, гаряче. Настя спершу слухала уважно, далі — в сміх. У темряві на ввесь город залунало здивоване й веселе: