Циганка

Ніхто у всій школі не мав стільки прізвищ, як присадкуватий, кругловидий Василь Грицук: гупало, крутьоло, товкач, паровик - сипалось на його звідусіль, немов з мішка, і кожне з цих прізвищ було для його більш-менш характерним. Найчастіше взивали його Піхтірем, і ця назва незабаром у всій школі замінила йому його батьківську фамилію. Ледаркуватий, добродушний, з мрійною лагідною вдачею, Піхтір не любив задиратись з хлопцями, проте йому більш, ніж кому іншому, доводилось лежати на самому споді «малої кучі, невеликої» й одвідувати курника на шкільному горищі, який уважався за місце найвищої кари для школярів.

Учитись було Піхтіреві за велику муку: нулі, єдиниці, курник, насмішки, батьків батіг - усе це йому осточортіло до нудоти, і коли б не товариство, він давно кинув би школу. Товариство любив він щиро, в одному в йому кохавсь, йому одному оддав свої найкращі почуття, свої думки й мрії.

Товариші часом були не од того, щоб пожартувати з його, проте мали за вірного товариша, допомагали йому в ученні, приневолювали навіть братись за книжку.

Піхтір має здавати лекцію по історії, і товариство присудило йому не йти сьогодні після обіду на лід, а сісти за роботу. І Піхтір скорився, хоч уся душа його рвалася з сумної хати на те шумливе снігове свято школярське.

Тепер лежить він у своїй кватирі, що з Яковом наймають у тітки Титарчихи; ноги закинув ліжкові на бильця. Розгорнута книжка зсунулась у його з грудей, а сам він поки що справляється з іншою роботою. На «лисиці» під стелею Титарчиха поклала пучок сухих васильків, і Піхтіреві забажалося, що б там не було, збити їх звідти, не встаючи з ліжка. Раз по раз гнепить він по «лисиці», аж стіна ходором ходить і тіпаються сухі квітки, як у птаха крила. Тихо в хаті. Вікна муруються снігом, вечоріє. Із темряви налинули до Піхтіра тихі мрії про товариство та про вільне життя. Тепер він думає про Грицька, до якого так близько схиляється його душа. Розм'якло, розніжилось Піхтіреве серце; вже не знає він, що б краще й зробити вірному товаришеві. І заводив він у думках свого товариша в темні лісові нетрі, напускав на його розбійників, які замахнулися вже на його ножами; тоді сам вибігав із-за кущів з рушницею, розгонив розбіяк, а Грицька виводив з гаїв додому. То відразу залітали вони вдвох з Грицьком на далекі-далекі острови в окіянах і починали там жити, як жив колись Робінзон з П'ятницею.

А в хаті темніше, все темніше. Світла не хочеться йому запалювати. Візерунки на вікнах здаються Піхтіреві за високі гори, за хмари, за соснові бори; голчасте проміння од зірок золотить їх верби, і ліниві Піхтіреві мрії живішають. Піхтір дозволяє собі на який час, щоб Грицько вмер. Насипали йому могилу, посумували трохи товариші та й забули. Не забув тільки його Піхтір. Кругла пика його спала, сам він зблід, схуд. Дивується вчитель, дивуються товариші, що це подіялось з Піхтірем, де поділися його смішки та жарти. А деякі з хлопців тихо говорять між собою: «Як він любив покійного Грицька, як любив, - дивіться, як він одмінився, засумував».

У Піхтіра починає шпигати в носі, а на очі спливають сльози, і починає він грюкати в «лисицю» так люто, що бряжчать шибки й посуд на миснику.

Під дверима регіт, галас, і в хату разом з Холодом суне ватага хлопців. Хукають в руки, роздягаються.

- Хлопці, гляньте, як Піхтір історію вчить! - почув Піхтір над собою насмішкуватий голос оплаканого ним Грицька. Піхтір удає, що спить.

- Вставай, окаянне Піхтірище! - гупнув його межи плечі Макар.

Піхтір кинувся й став протирати очі.

- Ху, чорти! Так гарно задрімав був, а вони розбудили, - брехав він, потягаючись.

- То оце так ти учиш історію? - обурився на його Макар. - Бач як начитався, аж очі обараніли!.. Я ж тобі, припутенське опудало... Хлопці! - скомандував він. - Загнемо йому «карпа»! - Обліпили, галасуючи, хлопці Піхтіра на ліжкові, загнули йому ноги за шию, почали ляскати долонею.

Піхтір вже не боронився, тільки стогнав...

Хтось запалив світло. Душ з п'ять хлопців мостилося коло столу з книжками. Ліниво, як віл, посунув до книжки й Піхтір. Лампу поставили серед столу, розклали книжки, зшитки, і через який час у хаті стало тихо. Шаруділи тільки олівці та пера, та лупотіли папери...

Змалювавши кілька листків паперу, Піхтір тихенько зайшов до Макара.

- Здається, що в цій задачі одвіт невірно, - стиха промовив він, винувато посміхнувшись. Макар глянув на його з докором, зітхнув.

- Ну, сідай... - їх голови схилилися над столом, і Макар став пошепки проказувати Піхтіреві, задачу.

Піхтір дивився на його великими довірливими очима, слухав, поки розумів; потім, збившись, став думати про інше, перевівши ліниві очі кудись у куток. Макар помітив.

- Та слухай же, марюка! - з одчаєм штовхнув він його в живіт. Той застогнав, кинувся, трохи підбадьорився. Лагідне Макарове буркотання над ухом наганяло на Піхтіра непереможний сон. Коли одразу ліниве його обличчя ожило, уші насторожились, очі, що дивились у куток між рогачі, заграли веселим блиском.

- Миша! - радісно крикнув він, ткнувши пальцем у куток.

Усі кинулись. Через хату справді бігало шпарке мишеня, поблискуючи цікавими очима. Хлопці здебільшого почали нудитись і через те всі, як по команді, кинулись ловити мишу. Хтось надибав нору й закрив ногою. Незабаром миша була вже в руках у жвавого Сивенка. Не довго думаючи, він ткнув її комусь за сорочку... Через який час у хаті було повно галасу. Хлопці гасали по припічках і збили таке бурло, що не видно було світа. Миша переходила з рук у руки, з пазухи в пазуху, реготові не було впину. Хтось головою стукнувсь об мисник, і якась макітерка хряснула об долівку. На дверях з'явилась, склавши на грудях руки, Титарчиха. Кругом заніміло.

- І хай бог милує й не допускає, - стиха побожно промовила вона, оглядаючи куряву. - Чи ви показились, чи ви покрутились, макоцвітні шибеники! - Далі її рука надзвичайно проворно вхопила віник.

Хлопці кинулися врозтіч.

- Це ти всьому привод даєш, це ти тут свекор над усіма! - почала вона віником кропити Макара. Той, заправляючи сорочку, що геть висунулася з штанів, став було виправдуватись, потім відразу замовк і зашумів на піч. Усі інші, як овечки, один по одному майнули за ним. Навівши порядок і позбиравши черепки в пелену, довго вичитувала Титарчиха хлопцям, стоячи коло дверей. Хлопці сиділи на печі й тільки сопли. Далі Титарчиха забожилась, що завтра пожаліється вчителеві, коли зараз не вгамуються, й пішла. Хлопці взяли лампу на піч і, докоряючи стиха один одному, роздягались, мостились спати. Та було рано ще, і спати не хотілось.

- Якби ще хоч маленьку лірку завести! - став благати хлопців Піхтір. - Ми будемо тихо-тихо, що тітка не почує.

- Хто й всидить тихо, як не Піхтір! - казали другі, проте всім ще хотілось подуріти, хоч стиха. Умовились затуляти рот, кому припаде сміятись, і почали лагодити ліру. Розпустивши сорочки, посідали всі на черені в кружок, як старці на ярмарку. Макар усередині. Підібрали тони, і ліра стиха загула. Макар угнивим голосом почав тягнути мелодію:

Як був собі Лазор, Та я його знав, Була в його сіра свита, А я й тую зняв...

Ще тільки Макар пустив під лоб очі, готуючись співати, як Піхтір почув, що в його починає щось кихкати усередині, проте він кусав губу і здержувався. Макар прицмокував, дзижчав і дуже влучно передавав ліру. Найбільш інтересні для Піхтіра були імпровізовані розмови поміж співами.

- Ярешко, - починав хто-небудь, вдаючи відомого всьому селу старця, - коли вже ти оженишся?

- Піду в Іваницю на ярмарок та й оженюсь, - передражнює Макар заїкуватого рябого Яреська.

- А кого посватаєш? - питає перший. Усі перекидають погляди на Макара.

- Та оддає старий Сарапійон свою Мавру. Ото, братця, дівчина: ноги як стовпці, сама як груба, а сліпа тільки на одно око.

Лиця кругом напружуються, червоніють. Починають затулятись.

- А придане буде, Яреську?

- А придане таке: новий ремінець до ліри, дві полотняні торби, ще й костур з залізним наконечником.