Нестерпна легкість буття

У душі її знову спалахнула нелогічна надія. Вона встала, вдяглася. І тут, у селі, її день починався з того, що вона йшла до крамниці купити молока, хліба, рогаликів. Та коли цього разу вона покликала Кареніна, щоб ішов із нею, він ледве підняв голову. Це вперше він відмовився взяти участь в обряді, якого раніше сам беззастережно домагався.

Отже, Тереза пішла сама. «А де ж Каренін?» — запитала продавщиця, котра загодя приготувала для нього рогалик. Сьогодні Тереза понесла його у своїй сумці сама. Ще у дверях вона витягла рогалика й показала його Кареніну. Хотіла, щоб він сам підійшов по нього. Але Каренін лежав не рухаючись.

Томаш бачив, що Тереза засмутилася. Він узяв рогалика до рота і став навкарачки навпроти Кареніна. Потім поволі почав наближатися до нього.

Каренін дивився на нього, і здалося, в очах у нього спалахнув вогник зацікавлення, але він не підвівся. Томаш упритул наблизив обличчя до його морди. Навіть не ворухнувши тілом, пес узяв у пащу частину рогалика, яка стирчала у Томаша з рота. Томаш відпустив рогалика, щоб він увесь дістався Каренінові.

Потім, усе ще навкарачки, він позадкував, утягнув голову в плечі й загарчав, удаючи, що хоче боротися за рогалик. І тоді пес відповів хазяїнові гарчанням. Нарешті! Це було саме те, чого вони чекали! Кареніну захотілося гратись! Каренін ще має бажання жити!

Це гарчання було усмішкою Кареніна, і їм хотілося, щоб ця усмішка протрималась якомога довше. І тому Томаш знову поповз до собаки навкарачки і схопив зубами шмат рогалика, який стирчав у нього в пащі. Їхні голови тепер були зовсім поряд. Томаш відчував запах собачого віддиху, і його обличчя лоскотали довгі шерстинки, які стирчали довкола Каренінової морди. Пес іще раз загарчав і смикнув пащею. В кожного в зубах лишилося по половинці рогалика. Тут Каренін припустився старої помилки: він випустив свій шматок рогалика і спробував хапонути ту частину, яку тримав у роті його господар. Як траплялося й раніше, він забув, що Томаш не собака і що в нього є руки. Томаш, не випускаючи рогалика з рота, підняв упущену на підлогу половинку.

— Томаше, — гукнула Тереза, — не забирай у нього рогалика!

Томаш кинув обидві половинки на підлогу перед Кареніним, і той умить проковтнув одну, а другу демонстративно довго тримав у пащі, хизуючись перед подружжям своєю перемогою.

Вони дивились на нього і казали собі, що Каренін усміхається і що поки він усміхається, в нього ще є привід жити, хоч він і приречений на смерть.

Втім, наступного дня їм здалося, що стан його покращився. Вони пообідали. О цій порі в них обох лишалася година вільного часу, і вони ходили з Кареніним на прогулянку. Він знав про це і завжди неспокійно крутився довкола них. Однак цього разу, коли Тереза взяла в руку повідець і ошийник, він лише довго дивився на них, навіть не поворухнувшись. Вони стояли перед ним і намагалися бути (заради нього) веселими, щоб хоч трохи підбадьорити його. Лише трохи згодом, ніби змилостивившись над ними, він доплигав до них на трьох ногах і дозволив надіти на себе ошийника.

— Терезо, — сказав Томаш, — я знаю, як ти останнім часом ненавидиш фотоапарат. Але сьогодні візьми його з собою.

Тереза послухалася. Вона відчинила шафу, щоб знайти в ній засунутий кудись і забутий фотоапарат, і Томаш додав: — Колись ці фотографії дуже порадують нас. Каренін був частиною нашого життя.

— Як це був? — вигукнула Тереза, так ніби її вкусила змія. Апарат лежав перед нею на дні шафи, але вона не нахилялася по нього. — Не візьму його. Не хочу думати про те, що Кареніна не буде. Ти говориш про нього вже в минулому часі!

— Не сердься, — сказав Томаш.

— Я не серджуся, — примирливо відповіла Тереза. — Я і сама не раз ловила себе на тому, що думаю про нього в минулому часі. Вже не раз я ловила себе на тому. І саме через це не візьму фотоапарата.

Вони йшли по дорозі й не розмовляли. Не розмовляти — це був єдиний спосіб не думати про Кареніна в минулому часі. Вони не зводили з нього очей і були весь час поряд із ним. Чекали, коли він усміхнеться. Але він не усміхався, тільки йшов і весь час на трьох ногах.

— Він це робить лише заради нас, — сказала Тереза. — Йому не хотілося йти на прогулянку. Пішов, аби тільки порадувати нас.

Те, що вона сказала, було сумне, і все-таки, навіть не усвідомлюючи цього, вони були щасливі. Були щасливі зовсім не всупереч смутку, а завдяки смутку. Вони трималися за руки, і перед очима в них був той самий образ: кульгавий песик, що представляв собою десять років їхнього життя.

Вони пройшли ще трохи. Потім Каренін зупинився і повернув назад, украй засмутивши їх. Довелося повертатись.

Того ж дня, а може, наступного, Тереза, несподівано зайшовши до кімнати, побачила, що Томаш читає якогось листа. Почувши, як стукнули двері, він відсунув листа вбік, до інших паперів. Вона це помітила. А коли виходила з кімнати, помітила й те, що він ховає листа до кишені. Однак про конверта він забув. Лишившись удома сама, вона роздивилась його. Адреса була написана незнайомою рукою, делікатним і дуже схожим на жіночий почерком.

Коли вони пізніше побачилися, вона, ніби ненароком, запитала в нього, чи прийшла пошта.

— Ні, — відказав Томаш, і Терезу охопив відчай, відчай тим сильніший, що вона вже відвикла від нього. Ні, вона не думає, що Томаш має якусь таємну коханку. Практично це неможливо. Вона знає про кожну його вільну хвилину. Але цілком імовірно, що в нього лишалась якась жінка в Празі, про яку він думає і яка для нього багато важить і нині, хоч уже й не може залишити запах свого лона у його волоссі. Тереза не думає, що Томаш може покинути її заради цієї жінки, але їй здається, що щастя двох останніх років їхнього життя в селі знову затьмарене брехнею.

До неї знову повертається давня думка: її дім не Томаш, а Каренін. Хто заводитиме куранти їхніх днів, коли його вже тут не буде?

Зазираючи в майбутнє, в майбутнє без Кареніна, Тереза відчувала себе в ньому самотньою.

Каренін лежав у кутку і стогнав. Тереза вийшла в садок. Вона дивилася на траву поміж двома яблунями і уявила собі, що там вони закопають Кареніна. Вона втиснула каблук у землю і накреслила ним у траві прямокутник. На цьому місці буде його могила.

— Що це ти робиш? — запитав її Томаш, який зненацька застав її за цим заняттям, так само як вона його за читанням листа кілька годин тому.

Вона не відповіла. Він помітив, що в неї після довгої перерви знову тремтять руки. Він узяв їх у свої. Вона вирвалась.

— Це могила для Кареніна?

Вона не відповіла. Її мовчання дратувало його. Він скипів гнівом: — Ти дорікаєш мені за те, що я думаю про нього в минулому часі! А що ти сама робиш? Ти вже ховаєш його!

Вона повернулась до нього спиною і пішла в дім.

Томаш, хряпнувши дверима, зачинився в своїй кімнаті.

Тереза відчинила двері й сказала: — Ти думаєш тільки про себе, але хоча б тепер міг би подумати про нього. Він спав, а ти розбудив його. Він знову почне стогнати.

Вона розуміла, що несправедлива (собака не спав), розуміла, що поводиться як найвульгарніша баба, яка хоче образити і знає, як це зробити.

Томаш навшпиньки зайшов до кімнати, де лежав Каренін. Але вона не хотіла залишати його наодинці з собакою. Вони обоє схилялися над Кареніним, він — з одного боку, вона з другого. Проте в цьому спільному пориві не було примирення. Навпаки. Кожен з них був сам по собі. Тереза зі своїм собакою, Томаш зі своїм.

Я боюсь, що так, роз’єднані, кожен сам по собі, вони залишаться з ним аж до його останньої хвилини.

Чому для Терези таке важливе слово «ідилія»?

Ми, виховані на міфології Старого Заповіту, могли б сказати, що це образ, який залишився в нас як спогад про Рай. Життя в Раю не було схоже на біг по прямій, що веде нас у невідоме, не було авантюрою. Воно йшло по колу серед знайомих речей. Його одноманітність була не нудьгою, а щастям.

Доки людина жила на селі, в оточенні домашніх тварин, коли раз у раз змінювалися пори року, з нею лишався принаймні відблиск тієї райської ідилії. Тому Тереза, коли зустрілася в курортному містечку з головою сільськогосподарського кооперативу, раптом побачила образ села (села, в якому вона ніколи не жила, якого вона не знала) й була зачарована. Їй здавалося, ніби вона дивилася назад, у напрямку Раю.