Нестерпна легкість буття

Франц огледівся навколо. Це мовчання на другому боці річки хльоснуло всіх по обличчю, мов ляпас. І співак із білим прапором, і американська актриса були пригнічені, розгублені й не знали, що робити далі.

Франц раптом зрозумів, що всі вони мають смішний вигляд, і він, і інші, але усвідомлення цього зовсім не відділяло його від них, не викликало жодної іронії, навпаки, саме зараз він відчував до них безмежну любов, яку ми відчуваємо до людей засуджених. Так, Великий Похід наближається до кінця, але хіба це привід для того, щоб Франц зрадив його? Хіба його власне життя не наближається також до кінця? Чи ж треба сміятися над ексгібіціонізмом тих, що супроводжували мужніх лікарів до кордону? Що можуть робити всі ці люди, крім того що розігрувати спектакль? Чи є в них якийсь кращий вибір?

Франц має рацію. Я пригадую редактора, який організував кампанію зі збору підписів на захист політв’язнів у Празі. Він добре розумів, що ця акція в’язням не допоможе. Його справжньою метою було не звільнити ув’язнених, а показати, що є ще люди, котрі не бояться. Те, що він робив, було спектаклем. Але в нього не було іншої можливості. В нього не було вибору між учинком і лицедійством. У нього був вибір: або розіграти спектакль, або не робити нічого. Бувають ситуації, коли люди приречені грати спектакль. Їхня боротьба з мовчазною силою (з мовчазною силою по той бік річки, з поліцією, оберненою на мовчазні мікрофони в стіні) є боротьбою театральної трупи, яка наважилася стати до бою з армією.

Франц побачив, як його приятель із Сорбонни підняв кулака й пригрозив тиші на другому березі річки.

Перекладачка втретє прокричала в рупор своє звернення.

Тиша, яка відповіла їй знову, раптом перетворила Францову тугу в шаленство. Він стояв неподалік від мосту, що відділяв Таїланд від Камбоджі, і раптом його охопило непоборне бажання вибігти на нього, прокричати в небо страшну лайку і померти під свист безлічі куль.

Це раптове бажання Франца нам дещо нагадує; так, воно нагадує нам про сина Сталіна, який кинувся на заряджений електричним струмом дріт, коли вже був неспроможний дивитися на те, як полюси людського існування впритул наблизились один до одного, і тому вже не було різниці між благородним і ницим, між ангелом і мухою, між Богом і гівном.

Франц не міг примиритися з думкою, що слава Великого Походу рівноцінна комічному марнославству тих, котрі марширують у ньому, що величний гул європейської історії помирає в безмежній тиші, і тому вже немає різниці між історією і мовчанням. У цю хвилину він хотів покласти на терези своє власне життя, щоб довести, що Великий Похід важить більше, аніж гівно.

Людина, проте, нічого такого не може довести. На одній шальці терезів було гівно, на другу — син Сталіна кинув усю вагу свого тіла, і терези не похитнулись.

Замість того, щоб дати себе застрелити, Франц опустив голову й пішов разом з усіма, що одне за одним поверталися до автобусів.

Нам усім потрібно, щоб на нас хтось дивився. Нас можна було б розділити на чотири категорії відповідно до того, під яким типом погляду ми хочемо жити. Перша категорія мріє про погляд нечисленної кількості анонімних очей, інакше кажучи, про погляд публіки. Це випадок німецького співака, американської актриси, а також редактора з великою бородою. Він звик до своїх читачів, і коли одного дня росіяни закрили його тижневик, у нього виникло відчуття, нібито він опинився у стократ розрідженому повітрі. Ніхто не міг йому замінити погляду незнайомих очей. Йому здавалось, що він задихнеться. Потім якогось дня він усвідомив, що на кожному кроці його переслідує поліція, що прослухують його телефонні розмови, ба навіть його таємно фотографують на вулиці. Анонімні очі раптом почали повсюди супроводжувати його, і він знову міг дихати! Він був щасливий! Він театрально звертався до мікрофонів у стіні.

В поліції він знайшов утрачену публіку.

Другу категорію складають ті, кому для життя необхідні погляди багатьох знайомих очей. Це невтомні організатори коктейлів та вечір. Вони щасливіші за людей першої категорії, бо в тих, що втрачають публіку, з’являється таке відчуття, ніби в залі їхнього життя погасли лампи. Майже з кожним із них таке трапляється, раніше чи пізніше. Натомість люди другої категорії на сякі-такі погляди завжди розживуться. До них належить Марі-Клод та її дочка.

Потім іде третя категорія, це ті, кому необхідно бути на очах коханої людини. Їхнє становище таке ж небезпечне, як і становище людей першої категорії. Якогось дня очі коханої людини заплющаться, і в залі западе темрява. До таких людей належать Тереза і Томаш.

І є ще четверта, найрідкісніша категорія, це ті, що живуть під уявним поглядом відсутніх людей. Це мрійники. Наприклад, Франц. Він їхав до камбоджійських кордонів лише заради Сабіни. Автобус двигтить по таїландській дорозі, а він відчуває, як у нього втуплюється її довгий погляд.

До цієї ж категорії належить і Томашів син. Назву його Шимон. (Він зрадіє, що в нього, як і в батька[7], біблійне ім’я.) Очі, про які він мріє, це очі Томаша. Після того як він устряв у кампанію зі збору підписів, його вигнали з університету. Дівчина, з якою він зустрічався, була племінницею сільського парафіяльного священика. Він одружився з нею, став трактористом у кооперативі, віруючим католиком і батьком. Потім від когось довідався, що Томаш також живе в селі, і зрадів: доля розташувала їхні життя симетрично! Це надихнуло його написати батькові листа. Відповіді він не чекав. Хотів тільки, щоб Томаш зупинив свій погляд на його житті.

Франц і Шимон — мрійники цього роману. На відміну від Франца, Шимон ніколи не любив матері. З дитинства він шукав батька. Він ладен був повірити, що несправедливість, завдана батькові, передує несправедливості, яку батько чинить щодо нього й пояснює її. Він ніколи не гнівався на нього, бо не хотів стати спільником матері, яка весь час обмовляла батька.

Він жив із нею до вісімнадцяти років, а коли одержав атестат зрілості, поїхав учитися в Прагу. На ту пору Томаш уже мив вікна. Багато разів Шимон очікував його на вулиці, аби розіграти випадкову зустріч. Але батько жодного разу не зупинився порозмовляти з ним.

І якщо Шимон прихилився до колишнього редактора з великою бородою, то лише тому, що його доля нагадувала йому батькову долю. Редактор ніколи не чув імені Томаша. Стаття про Едіпа була забута, і редактор довідався про неї від Шимона, який попросив його піти до Томаша і вмовити підписати петицію. Редактор погодився лише тому, що хотів зробити приємність хлопцеві, якого любив.

Щоразу, коли Шимон згадував про ту зустріч, йому ставало соромно за своє хвилювання. Батькові він явно не подобався. Зате батько подобався йому. Він пам’ятав кожне його слово і з часом усе більше переконувався, що батько мав рацію. Особливо закарбувалася йому в пам’яті фраза: «Карати тих, котрі не знали, що роблять, це варварство». Коли дядько його нареченої сунув йому в руки Біблію, його увагу привернули слова Ісуса: «Отче, прости їм, вони ж бо не знають, що чинять». Він знав, що його батько невіруючий, але в подібності обох фраз бачив таємне знамення: батько погоджується з дорогою, яку він обрав.

Він жив у селі вже третій рік, коли одержав листа від Томаша, у якому той запрошував його в гості. Зустріч була приязною, Шимон почувався вільно і зовсім не заїкався. Очевидно, він навіть не усвідомив, що вони не дуже й зрозуміли один одного. А місяців через чотири на його ім’я прийшла телеграма. Томаш і його дружина загинули, розчавлені вантажівкою.

У той час він довідався про жінку, котра була колись батьковою коханкою і жила у Франції. Він знайшов її адресу. Оскільки йому вкрай потрібне було уявне око, яке і далі стежило б за його життям, він час від часу писав їй довгі листи.

Аж до кінця життя Сабіна отримуватиме їх від цього смутного сільського дописувача. Чимало з них залишаться непрочитані, бо країна, звідки вони приходили, цікавила її все менше й менше.

7

Томаш — бібл. Фома; Шимон — бібл. Симон