Нестерпна легкість буття

Розмова між двома колишніми колегами явно не в’язалася, хоча обом, а надто Томашеві, було прикро від цього. Він не гнівався на своїх колег за те, що вони забули про нього. І зараз охоче пояснив би це молодому чоловікові. Він хотів сказати йому: «Не турбуйся! Все нормально, повний порядок, у кожного своя дорога! Не переймайся цим! Я радий тебе бачити!» — але й це він боявся сказати, бо все, що він говорив досі, звучало не так, як хотілося йому, ба навіть у цих щирих словах колега міг запідозрити агресивну іронію.

— Не сердься, — сказав нарешті С., — я страшенно поспішаю, — і він простягнув Томашеві руку. — Я зателефоную тобі.

У ті часи, коли колеги зневажали його за гадане боягузтво, всі усміхались до нього. Тепер, коли вже не можуть його зневажати, коли змушені навіть поважати його, уникають зустрічей із ним.

Зрештою, і колишні пацієнти не запрошували Томаша в гості і не пригощали шампанським. Стан декласованих інтелектуалів уже не був надзвичайним; він став чимось постійним і неприємним на вигляд.

Він прийшов додому, ліг і заснув раніше, ніж звичайно. Але десь за годину прокинувся від болю в шлунку. Це була його давня недуга, яка завжди нагадувала про себе в хвилини депресії. Він розкрив аптечку і вилаявся. Жодних ліків там не було. Він геть забув запастися ними. Він спробував погамувати напад силою волі, і йому навіть пощастило це зробити, проте заснути знову вже не міг.

Коли Тереза о пів на другу ночі повернулася додому, йому захотілося порозмовляти з нею. Він почав розповідати про похорон і про те, як редактор відмовився говорити з ним, розповів також про зустріч із колегою С.

— Прага стала огидною, — сказала Тереза.

— Згоден із тобою, — підтвердив Томаш. Трохи згодом Тереза тихо додала:

— Найкраще було б виїхати звідси.

— Мабуть, — сказав Томаш, — але нема куди їхати.

Він сидів на ліжку в піжамі, вона підсіла поруч і обняла за плечі.

— У село, — сказала вона.

— У село? — здивувався він.

— Там ми були б самі. Там би ти не зустрів ані редактора, ані своїх колишніх колег. Там інші люди, і природа там лишилася такою ж, якою була завжди.

Томаш знову відчув несильний біль у шлунку, і раптом йому здалося, що він старий, уже ні про що не мріє, окрім тиші і спокою.

— Можливо, ти маєш рацію, — через силу сказав він — біль не давав йому вільно дихати.

Тереза вела далі:

— Ми б мали там будиночок і маленький сад, Каренін міг би бодай набігатися досхочу.

— Звичайно, — відказав Томаш.

Потім він уявив собі, що було б, якби вони справді виїхали в провінцію. У селі тяжко мати щотижня іншу жінку. Там би настав кінець його еротичним авантюрам.

— Щоправда, в селі ти нудився б зі мною, — сказала Тереза, ніби прочитавши його думки.

Біль знову посилився. Він не міг говорити. Йому подумалося, що гонитва за жінками також своєрідне «Es muss sein!», імператив, який поневолював його. Він мріяв про канікули. Але про канікули справжні, тобто про відпочинок від усіх імперативів, від усіх «Es muss sein!». Якщо він зміг відпочити (і назавжди) від операційного стола лікарні, то чому б йому не відпочити від операційного стола світу, на якому він одкривав уявним скальпелем скриньку, де жінки приховували ілюзорну мільйонну частку своєї несхожості?

— У тебе шлунок болить? — лише тепер помітила Тереза. Він підтвердив. — Ти зробив укол?

Він похитав головою:

— Забув дістати ліки.

Вона сердилась на нього за недбальство і гладила його по лобі, трохи спітнілому від болю.

— Зараз трохи легше, — сказав він.

— Лягай, — сказала вона і прикрила його ковдрою. Потім пішла до ванної кімнати, а трохи згодом лягла поруч із ним.

Він повернув до неї на подушці голову й жахнувся: смуток, який випромінювали її очі, був просто нестерпний.

Він сказав:

— Терезо, що з тобою? Останнім часом з тобою щось діється. Я це відчуваю. Я знаю.

Вона похитала головою:

— Ні, зі мною нічого.

— Не заперечуй!

— Усе те ж саме, — сказала вона.

«Усе те ж саме» означало її ревнощі і його зради. Але Томаш і далі наполягав:

— Ні, Терезо. Цього разу це щось інше. Так погано тобі ще ніколи не було.

Тереза сказала:

— Ну, гаразд, я скажу. Піди помий волосся.

Він не зрозумів її.

Вона сказала сумно, без будь-якої агресивності, майже ніжно:

— Твоє волосся вже кілька місяців жахливо пахне. Пахне жіночим лоном. Я не хотіла тобі про це говорити. Але вже багато ночей я мушу дихати соромотою твоєї коханки.

Тільки-но вона це сказала, в нього знову заболів шлунок. Він впав у відчай. Адже він так старанно миється. Тре мочалкою все тіло, руки, обличчя, щоб не лишилося й сліду чужого запаху. Він уникає пахучого мила в чужих ваннах.

Повсюди носить із собою своє власне, найпростіше. А про волосся геть забув! Ні, він навіть не подумав про волосся!

І він пригадав жінку, яка сідає йому на обличчя і хоче, щоб він любив її обличчям і тім’ям. Зараз він ненавидів її. Що за ідіотські вигадки! Він розумів, що заперечувати будь-що марно і що йому лишається тільки по-дурному посміхатись і, подавшись у ванну, промити голову.

Вона знову погладила його по лобі:

— Лежи. Це вже не має значення. Я звикла.

Він сказав:

— Я напишу своєму пацієнтові, котрого ми зустріли на курорті. Ти знаєш той край, де його село?

— Ні, не знаю, — відповіла Тереза.

Томашеві важко було говорити. Він лише через силу промовив:

— Ліси… пагорби…

— Гаразд, так і зробимо. Виїдемо звідси. Але тепер уже помовч, — вона й далі гладила його по лобі. Вони лежали поруч і більше не говорили. Біль поступово слабшав. Невдовзі обоє поснули.

Серед ночі він прокинувся і з подивом пригадав, що снились йому тільки еротичні сни. Виразно пам’ятав він лише останній: в басейні плавала на спині велетенська гола жінка, разів у п’ять більша за нього, живіт якої від промежини аж до пупка був геть укритий густим волоссям. Він дивився на неї з берега і надзвичайно розпалився.

Та чи міг він відчувати збудження, коли тіло було змучене шлунковим болем? І чи міг він розпалитися, дивлячись на жінку, котра не вві сні могла викликати лише відразу.

Він сказав подумки: «У годинниковому механізмі голови одне проти одного обертаються два зубчасті коліщатка. На одному з них видива, на другому — реакції тіла. Зубець, на якому видиво голої жінки, торкається протилежного зубця, на який нанесено імператив ерекції. Якщо через якийсь недогляд коліщатка посунуться і коліщатко збудження сконтактує з коліщатком, на якому намальовано образ ластівки в польоті, наш статевий орган почне витягатись і при її появі».

До речі, Томаш знав роботу одного свого колеги, котрий вивчав людський сон і твердив, що при будь-якому сні в чоловіка буває ерекція. Це означає, що поєднання ерекції і голої жінки є лише один із тисячі способів, яким Творець міг завести годинниковий механізм у голові чоловіка.

Ну, а що спільного має з усім цим любов? Нічого. Якщо якимось чином посунеться коліщатко в Томашевій голові, й він розпалиться, побачивши лише ластівку, на його любові до Терези це ніяк не позначиться.

Якщо збудження — механізм, яким забавлявся наш Творець, натомість любов належить тільки нам і з її допомогою ми випадаємо з-під уваги Творця. Любов — це наша свобода. Любов лежить по ту сторону «Es muss sein!».

Але навіть і це не повна правда. Хоча любов — щось інше, ніж годинниковий механізм сексу, яким забавлявся Творець, вона все-таки пов’язана з цим механізмом. Вона пов’язана з ним так само, як і ніжна гола жінка з маятником великого годинника.

Пов’язати любов із сексом — це була одна з найхимерніших ідей Творця, — думав Томаш.

А потім він сказав подумки іще про таке: «Єдиний спосіб, яким можна вберегти любов від недоладності сексу, — це завести годинника в нашій голові по-іншому і збуджуватися, побачивши ластівку».

З цією приємною думкою він засинав. І на порозі повного забуття, в тій чарівній країні хаотичних уявлень, він раптом відчув, що знайшов розв’язання всіх загадок, ключ до таємниці, нову утопію, рай: світ, де чоловік збуджується, побачивши ластівку, і де він може любити Терезу без мук агресивної недоладності сексу.