Нестерпна легкість буття

Він сам у квартирі й дивиться на брудну стіну багатоповерхового будинку по той бік двору. Йому сумно за тим високим чоловіком з великою бородою і за його друзями, яких він не знав і до яких не належав. У нього таке відчуття, ніби він зустрів на пероні чарівну незнайому жінку, і, перше ніж устиг звернутися до неї, вона сіла в спальний вагон поїзда, який від’їжджав до Стамбула або Лісабона.

Потім він знову спробував обміркувати, як слід було повестися. І хоча він намагався відсторонитися від усього, що стосувалося почуттів (захоплення редактором і роздратування, яке в нього викликав син), він усе ж не був певний, чи повинен був підписати текст, який йому запропонували.

Чи правильно піднімати свій голос на захист того, кому затикають рота? Безперечно.

Але з другого боку: чому газети відвели стільки місця цій петиції? Преса (якою тотально маніпулює держава) могла б навіть не згадати про цю справу з петицією, і ніхто б про неї не довідався. Якщо ж преса про неї заговорила, це означає, що правителям країни вона була дуже на руку! Вона впала на них, як манна небесна, і тепер вони могли розв’язати й виправдати нову могутню хвилю репресій.

То як у такому випадку було більш правильно повестися? Підписувати чи не підписувати?

Це запитання можна сформулювати й по-іншому: чи краще кричати і тим самим прискорити свій кінець? Чи мовчати і тим оплатити повільніше вмирання?

Чи існує взагалі відповідь на ці запитання?

І знову йому спало на думку: людське життя відбувається лише раз, і тому ми ніколи не зможемо визначити, яке наше рішення було правильним, а яке — хибним. У даній ситуації ми могли вирішувати лише один-єдиний раз, і нам не дано ніякого другого, третього, четвертого життя, аби мати можливість порівняти різні рішення.

У цьому розумінні історія подібна до індивідуального життя. Історія чехів лише одна. Якогось дня вона закінчиться так само, як і Томашеве життя, і її вже не можна буде повторити.

У 1618 році чеські стани, змужнівши, вирішили боронити свої релігійні свободи; розгнівавшись на імператора, який сидів на троні у Відні, вони викинули з вікна Празького граду двох високих урядовців. Так почалася Тридцятилітня війна, яка привела майже до повного знищення чеського народу. Чого більше тоді мали виявити чехи — обережності чи сміливості? Відповідь здається простою, а проте, це не так.

Через триста двадцять років, у 1938 році, після мюнхенської конференції, увесь світ вирішив принести їхню країну у жертву Гітлерові. Чи повинні вони були тоді спробувати боротися самі проти у вісім разів могутнішого противника? На відміну від 1618 року тоді чехи виявили більше обережності, аніж відваги. З їхньої капітуляції почалася друга світова війна, яка привела до остаточної втрати свободи їхнім народом на багато десятиліть, а то й століть. Чого вони тоді повинні були мати більше — відваги чи обережності? Що вони повинні були робити?

Коли б історія чехів могла повторюватися, безперечно, було б корисно випробувати для кожного разу ту другу можливість, а потім порівняти обидва результати. Без такого експерименту всі міркування є лише грою гіпотез. Einmal ist keinmal. Один раз — усе одно, що ніколи. Історія чехів удруге вже не повториться, так само як і історія Європи. Історія чехів і Європи — це два шкіци, накреслені фатальною недосвідченістю людства. Історія така ж легка, як і окреме людське життя, нестерпно легка, легка, як пух, як звихрений пил, як те, чого завтра вже не буде.

З якоюсь ностальгією, мало не з любов’ю, Томаш іще раз пригадав високого сутулого редактора. Цей чоловік поводився так, ніби історія була не шкіцом, а вже готовою картиною. Він поводився так, ніби все, що відбувається, повинно було повторюватись у вічному поверненні безліч разів, і був упевнений, що ніколи не сумніватиметься у своїх вчинках. Він був переконаний у своїй правоті і вважав це аж ніяк не ознакою обмеженості, а ознакою доброчесності. Цей чоловік жив в іншій історії, аніж Томаш: в історії, яка не була (або не знала того, що була) усього лишень шкіцом.

Через кілька днів по тому йому запала в голову думка, яку я наводжу тут як додаток до попереднього розділу: у всесвіті є планета, де всі люди народжуються вдруге. При цьому вони повністю усвідомлюють своє життя, проведене на Землі, і ввесь набутий там досвід.

Й існує, можливо, ще одна планета, де всі ми народимося втретє з досвідом двох попередніх життів.

І можливо, існують ще й ще інші планети, де людство народжуватиметься завжди на один щабель (на одне життя) зрілішим.

Це Томашева версія вічного повернення.

Звичайно, тут на Землі (на планеті номер один, на планеті недосвідченості) ми можемо лише дуже невиразно домислювати, що сталося б з людиною на наступних планетах. Чи мудрішою стала б людина? Чи взагалі під силу їй зрілість? Чи може людина досягти її повторенням?

Лише в перспективі цієї утопії можна було б з цілковитою підставою користуватися поняттями «песимізм» і «оптимізм»: оптиміст — це той, хто вважає, що на планеті номер п’ять історія людства буде менш кривавою. Песиміст — той, хто так не думає.

Славнозвісний роман Жюля Верна, який Томаш любив ще з дитинства, називався «Два роки канікул»; два роки і справді максимальний термін для канікул. Томаш був мийником вікон уже третій рік.

Саме в ці дні він усвідомив (трохи сумуючи, трохи підсміюючись із себе), що він стомився фізично (щодня мав один, а часом і два любовні турніри), що, навіть утративши смак до жінок, він оволодівав ними з останніх сил. (Додам: аж ніяк не сексуальних, а саме фізичних сил; труднощі у нього виникали не зі статевим органом, а з диханням; і саме в цьому було щось комічне).

Якось він намагався організувати після обіду побачення, але, як це часом буває, не зміг додзвонитися до жодної жінки, і була загроза, що день залишиться порожнім. Він був у відчаї. Разів десять того дня він дзвонив одній дівчині, надзвичайно привабливій студентці театральної школи, тіло якої засмагло десь на нудистських пляжах Югославії так рівномірно, ніби її там поволі обертав на рожні неймовірно точний механізм.

Він марно телефонував їй з усіх магазинів, де мив вікна, а коли близько четвертої години, закінчивши роботу, повертався в контору, щоб віддати підписані замовлення, його раптом на вулиці в центрі Праги зупинила незнайома жінка. Посміхнувшись, вона сказала: — Пане докторе, куди ви пропали? Я зовсім загубила вас з очей!

Томаш напружено пригадував, звідки він її знає. Може, колишня пацієнтка? Вона поводилася так, ніби вони були близькими друзями. І він теж намагався відповідати таким тоном, аби вона не помітила, що він її не впізнав. Він уже міркував про те, як намовити її піти з ним до приятелевої квартири, ключ від якої у нього в кишені, коли раптом з якогось її випадкового зауваження зрозумів, хто ця жінка, — це ж саме їй, чудово засмаглій початкуючій актрисі, він сьогодні настирливо дзвонив цілий день.

Цей епізод потішив його, але й налякав: очевидно, він стомлений не тільки фізично, але психічно; два роки канікул не можуть тривати безконечно.

Канікули без операційного стола були водночас і канікулами без Терези: шість днів на тиждень вони майже не бачились і лише в неділю бували разом. Та хоча вони жадали одне одного, щоразу немов долали довгий шлях до зближення, майже як тоді, коли він повернувся до неї з Цюріха. Любощі давали їм насолоду, але аж ніяк не втіху. Вона вже більше не кричала, а у хвилини оргазму на її обличчі, здавалося, відображався біль і якась дивна відчуженість. Лише вві сні щоночі їх поєднувала ніжність. Вони трималися за руки, і вона забувала про безодню (безодню денного світла), котра їх розділяла. Але цих ночей було недостатньо, щоб він міг захистити її, бути надійною охороною. Коли він дивився на неї вранці, у нього від страху стискалося серце: вигляд у неї був кепський, нездоровий.

Якось у неділю вона попросила його поїхати на машині кудись за Прагу. Вони доїхали до курортного містечка, вулиці якого були перейменовані на російський лад, і зустріли там колишнього Томашевого пацієнта. Ця зустріч вивела його з рівноваги. Раптом знову хтось заговорив з ним як із лікарем, і він відчув, як з далини до нього повертається його колишнє життя зі своєю приємною розміреністю — обстеження хворих, їхні довірливі погляди, яких він, здавалося, й не помічав, а проте, вони тішили його, і тепер йому їх бракувало. Потім вони їхали машиною додому, і Томаш думав про те, що їхнє повернення з Цюріха до Праги було фатальною помилкою. Він удавано пильно втупився в шосе, щоб не бачити Терези. Він відчув до неї злість. Її присутність поруч із ним видалася йому нестерпною випадковістю. Чому вона тут біля нього? Хто поклав її в кошик і пустив за водою? І чому пустив саме на берег його постелі? І чому саме її, а не якусь іншу жінку?